ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 20 лютого 2010 р.

З ЛИСТОПАДОВИХ БОЇВ У ЛЬВОВІ. ЗАПОРОЖЦІ НА ЗАМАРСТИНОВІ.*)

А. КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ.

*) Накладом видавництва „Чайка" вийшов роман п. А. Крушельницького „Дужим помахом краси", в якім описана визвольна війна Галицької України 1918—і9і9 pp. (Два томи в чотирьох книжках). Виймаємо з 2-ої книжки (т. 2, ч. 1) опис боротьби на Замарстинові.

ДІЛО 1.11.1924

Від раннього ранку гуділи гармати. Били з трьох місць: з Високого Замку обстрілювали ворожі позиції перед центром українського фронту, з Личаківського двірця прочищували шлях девятнацятому полкові до наступу на Стрийський парк, з Чортківської Скали били на Замарстинів, на Дім Інвалідів та Гицлівську Гору. Врешті починає гудіти й на цитаделі. Це свіжий транспорт, три гармати, що прийшли вже вранці, — їх відослано туди. Вони й знайомлять ворога з одержаним підкріпленням.

Під заслоною гарматнього вогню починається сильніший рух на Замарстинові. Відділ отамана Долотенка враз із хлопячою сотнею посувається гусаком по обох боках вулиці вперед, водно вперед. Як птахи літають Запорожці  попід мури камяниць. Стрілою шугають від камяниці до камяниці — одинцем, один за другим. Щоби тільки гуртом не попадатися під ворожий обстріл. Щоби не ранило їх важке знаряддя, каміння, всяке заліззя, що сиплеться з вікон. Щоби не розбивали їx ручні гранати, що злітають з гори, й лускають на камяному брукові вулиць. Щоби врешті не збавляв їх кипяток, що течіями спливає з поверхів камяниць на хідники.

Як хижі птахи літають козаки, з очима зверненими на всі боки, на все, що їм стає в дорозі, що життю їх загрожує. Вдираються в мури камяниць крізь двері брам, крізь вікна, мостять собі дорогу ручними гранатами.

А де вони вскочать, починається метушня. Стріли, крики, глухі вибухи ручних гранат... Крізь вікна вилітають мертві або тільки ранені тіла ворожих борців. Падають і живі, зовсім здорові. Ломлять руки, ноги, лежать на хідниках скрівавлені, поки їх не докосить запорозький скоростріл „Максим". Декому пощастить так падати, що може ще піднятися. Починає втікати. Та ось злопотів Максим: та-та та-та-та. Втікач, пробитий десятком куль, схиляється до землі й уже не підводиться...

Шниряє серед мурів камяниць разом із своїми отаман Долотенко.
Що зявиться на вулиці, то проскакує її під ворожим обстрілом і знову пропадає в заперті муру. Завзятий, дикий, одчайдушний. Як і кожний з його запорозького відділу, як і ті юнаки з хлопячої сотні, що йдуть з заплющеними очима на всі найбільші небезпеки — з відкритим серцем для захисту Львова, для саможертви задля України. Ідуть і падають. А поуз них проходять, проскакують инші й навіть їх не замічають. Сліпі, глухі на все. З однією метою в душі: видерти ворогові перемогу з рук. По трупах — вперед, в-одно вперед. Чим далі посуваються — розділюються. І тільки тут і там влітають Запорожці до камяниці, де вже хлопяча сотня гуляла. Пізнають це по тілах юнаків, що тут і там спливають кровю на коридорі, на долівках кімнат.

Отаман Долотенко влітає до однієї камяниці, де йде завзятий бій. Перше, що впадав йому в очі — це простягнений на помості козак із його відділу. Душа в нього гнівом скипіла. Вривається до кімнати. Двох козаків змагається там у бої. Як грім падає отаман на голови ворожих старшин. Коротка хвилинка — й уже прочищена кімната. Тепер його погляд звертається на столи, вкриті паперами, картами міста Львова. Відразу розжевріли його очі. Чи не штаб польського відтинка? Так, так! Захопили штаб! Заскочили їх так, що не могли втікти. Як жалко, що ніхто з штабовців не остався вживих! Та не пора роздумувати. Лишає двох козаків, щоби зібрали папери, щоби їх доставили до Народнього Дому. Сам іде далі.

Чує тут і там крики: «Гайдамаки". Почуває задоволення. Зробили своє. Чим далі наступають, тим менший зустрічають опір. Уже відчувається паніка у ворожих рядах. Тим більше вона їx захоплює, що вже від Клепарова залітає крісовий вогонь. Там має наступати сотня тридцятого полку.

Було вже коло полудня, як обидві наступаючі частини наблизилися до себе трохи не рамя об рамя.

Але й боротьба, яка спершу обмежувалася до здобування камяничних твердинь, яка потім перемінилася в парадний похід по вулиці за ворогом, що попав в утечу на звістку про „Гайдамаків» і залишав свої слабкі становища й шукав у втечі захисту, — тепер уже затягується. Переміняється в вуличну боротьбу з наступаючим знову ворогом, із свіжими ворожими виділами, що йдуть не так у протинаступ, як радше заступають противникові шлях, стають поперек його гону; спиняють розмах. Тут уже на тільки кріси й скоростріли в роботі. Сюди вже підвезено Запорожцям і міномет. Та праця водно стає важча, опір противника — чим більш завзятий.

Отаман Долотенко починає роздивлятися в становищі. Ще один помах і вони можуть здобути Гицлівську гору. Ще одно зусилля й вони обєднаються на лівому крилі з наступаючою тридцяткою. Але шо далі? 

Заняли увесь Замарстинів, праве їх крило перейшло вулиці Різницьку й Львівську, ліве крило доходить до Клепарівської. Але це все загрожує великою небезпекою усьому відтинкові. Зрушили свій фронт з місця, з оборонних становищ. Пересунулися великий шмат вперед, але й самі зависли в повітрі. Немає за ними резерв, які закріплювали би нові фронтові становища, які зрушений ними бойовий відтинок переміняли би у постійний оборонний вал.

Посилає до штабу звідомлення про успіхи сьогоднішнього ранку і прохає про допомогу для закріплення нових становищ.

Звертає його увагу щораз сильніша діяльність ворожої артилерії. Здогадується, що почнеться ворожий протинаступ. Тим більш для них небезпечний, чим слабше вони тримаються на новому, тільки-що здобутому терені.

І тепер, як єдиний рятунок, виринає перед ним незахоплене ще пристановище: Гицлівська гора.
Короткі накази. Завзиви до боротьби з останніх сил. Загальний наступ на гору.

Завзяті змагання з ворогом, який тримається зубами кожного шматка землі. Бій на штики, кинжали. Грудьми об груди.

Врешті подаються ворожі ряди. Як би відкликані, як би на завзив. Ще не зміркував отаман Долотенко, що це? Чи відворот, чи підступ? Ще не зважився, шо йому робити, як уже починають тріскати ворожі гранати на поле безоглядних змагань, на нові їx становища. Кожний стріл цільний, кожний небезпечний.

Отаман уже бачить, що діється. Дає вже наказ, щоби кинутисч в погоню за ворогом, щоб триматися його й так минати ворожий обстріл. Вже сам іде попереду свого відділу... Та ось прискакує гонець: Сотня тридцятого полку відступає.

Жахлива звістка. Увесь успіх пропаде даремно.

Що ? Як ?...

Вияснюється причина: Командант сотні важко ранений. І ше одна звістка, ще більш грізна: сотня в паніці розсипалась, лишає вільний простір ворогові.

Коли так падають одна за другою чорні вісти, стає вже зовсім очевидне становище. Праве їх крило відступає. В голові отамана Долотенка, як у кітлі, колотиться від думок. Ще раз прикликає гінця. Розпитує...

Вони чули, як бють гранати на Гицлівську Гору. Йшли в обхід гори. Та ось ворог повів шалений протинаступ на них.

Зараз у перших рядах упав командант їх сотні. Стрільці кинулися, як леви, на ворога, рятували раненого коменданта. Але як винесено його з поля бою, сотня осталася без проводу, без голови. Почала хитатися.

Чим сильніше напирав ворог, тим скрутніше ставало становище оставлених без проводу стрільців. Ворожі кріси бють і звідси й звідти, з усіх боків — вони не знають, куди звертатися. Врешті починають відступати. Вже не бороняться, вже не захищають своїх становищ, уже тільки дивляться, як би відбитися від ворога. Починає проймати їx жах, кидаються у панічну втечу.

Отаман Долотенко слухає докладу й відразу роздивляється у своєму становищі. Проглянув у мить велику загрозу для себе, для свого відділу, для успіхів усього дня. Тепер тільки одчайдушний вчинок може їx рятувати. Про себе він не дбає. Нe тут — то там, однаково і... І за своїх козаків він спoкійний. Але не сміє змарнувати великого висліду важких змагань. Не сміє допустити, щоб ворог передерся їм на зади.

Сміливо вперед!... Це єдине може врятувати їх від оточення. 
  
Повертає всю свою силу праворуч, де йшов бій тридцятки. Коло гори, обстрілюваної ворогов, лишає гурток — кількох козаків. Кидається у бій завзятий.

Не минає й хвилинка, як, звичні до таких перемін у бої Запорожці звертаються розстрільною праворуч. Використовують захист хащів, щоб наблизитися до ворожих відділів, щоб заскочити ворога на крилі з зовсім нежданого боку. І раптом падають у повітря крики і постріли крісів. Счиняється страшна метушня. Скріпляє її гомін міномета...

Та-та-та-та-та... починає скавуліти запорозький скоростріл.

Захиталися ворожі відділи. Спиняються у своєму первісному розгоні. Але не розсипаються. Не подаються назад ні на ступінь. Звертаються до оборонного бою. Завязується боротьба на одному місці. Тільки вряди годи кріпшає крісова пальба там, де відступає розбита сотня.

Змагання довго не вияснюється. Частини обох військ перемішуються. Йде боротьба на віддаль руки, білою зброєю. Прошибають повітря мимовільні оклики, зойки, що вилітають з грудей несвідомо, під першим ударом заліза. Ранені борці, сами не відчуваючи своїх ран, стоять далі в боротьбі, хоч розбита рука деревіє, хоч нога підкошена ледви їx тримає. І падають тільки тоді, як уже память їх покидає.

З юрби сповитих кривавими обіймами тіл, з вужів корчево сплетених рук-ніг залітають в-одно крики : уррраааа... І замість того, щоб вслід зa цим пересувалася збита маса вперед, вона тупцює в явному, дикому, божевільному танкові на місці. Блискають вістря кинжалїв в яркому промінні сонця, пурпуром багряться білі штики, хвилюються в повітрі хмарки диму, а на землі бється одчайдушний, безпамятний танок розсатанілих тіней...

Аж ось звалилася вся маса тіл — назад. Схилилася, як скошена трава. Ні, тільки хитнулася, не пішла в розтіч... Тільки підкошена, тільки схвильована. І вже лавою вперед пре, на свої місця, вперед, ще далі. Вибиває противника з його становищ. З грудей розхитаної юрби придавлені, глухі гомони прориваються. Зловіщі... грізні... Аж жах навколо наводять...

А з тієї зрушеної юрби виділюється мала течійка. Гурток людей,., двох, чотирьох. Ідуть з похиленими головами. Важкий тягар двигають на руках.

Що таке?... Кого несуть?

Отаман ранений...

Кажуть! Долотенко?...

Долотенко ранений... Дуже важко.

Живий?... — кричать у трівозі. 

Живий ще... Чорна наша доля...

Понуро відпливає сумний, жалібний гурток від поля змагань... Далі, все далі... Рятує товариша...

А там уже йде завзятий бій не за здобутки, не щоб у наступі вперед іти... Там ще більш крівавий бій кипить — вже тільки оборонний, щоб зберегти, що можна буде зберегти, щоб відбиватися малим гуртком від ворога, що йде, суне, наступає зі всіх боків великою силою, непомірно більшою, ніж їх гурт, ніж їx пощерблені ряди...

Оточені на правому крилі Запорожці відбиваються на всіх місцях із усіх сил, заслонюють своїми грудьми раненого отамана. Щоб, яко змога, далі донесли його товариші, щоб зберегли його перед ворожим нападом.

І тільки, як уже захистили його своїми грудьми, починають відступати в бої, грудей не відвертають від ворога. Шукають плечима найближчих, більш захистних, становищ.

Задержують у руках здобутки своїх цілоденних змагань.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації