ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 27 лютого 2010 р.

Тифозне Різдво. Записки зперед 15-ти років


ОСИП БОДНАРОВИЧ


Тульчин, 30 грудня 1919.
В нашім полку маса хорих на тиф. Тимто два курені стягнули в один; зі здорових людей утворили дві сотні, а третю з хорих, т. зв. шпитальну. Мене приділили як помічника рахункового до третьої сотні, власне тієї шпитальної; переходжу туди 1 січня.

Тульчин, 1. січня 1920.
Сьогодні новий рік...   Тисячдевятьсотдвадцятий... Що він нам принесе?..
*
Я багато находився за цілий сьогоднішній день. Від ранку шукав за фіакром, щоб перевезти Леська (поручник Олекса Яворський, теперішній посол) до лічниці — але не напитав. Треба було взяти підводу з сотні, роздобути соломи й їхати по Леська. Тим часом він уже був поїхав фіякром, якого привів син господаря з кватири; це жиди; вони страшно боялися мати хорих в хаті, тому жидок був такий прислужний. Я застав тільки хор. Долинського; хотів перевезти його своєю підводою, але він не хотів їхати. З дороги завернув мене пор. Тофан, бо треба було перевезти до лічниці пор. Хоміцького.
Падуть люди, як снопи в жнива.
*
Лічниця для старшин, про яку заповідали, що дуже порядно уладжена, властиво щойно уладжувалась. Всього кілька кімнат було опалених, решта холодні та навіть без сінників. Опалені вже повні. Леська поклали у зовсім холодній кімнаті, яку Йосип почав щойно oпaлювати. Хоміцького й інших не хотіли зразу навіть приняти, але що було з ними робити? Теж лишилися в холодних кімнатах.

Капустяни. 5 січня.
Не довелося довше посидіти в Тульчині, бодай пересвяткувати. В пятницю перед півднем (2 січня) зовсім несподівано пор. T. дав мені наказ відїхати з першим транспортом хорих до Капустян. По довгих митарствах, поки усе приладилося, я виїхав з 12-ти підводами — на кожній пятьох-шістьох хорих — у 3-тій годині після півдня. На дворі не було дуже холодно, віяв тільки їдкий вітер. Коні були добрі і ми швидко їхали, але хорі були noгано вдягнені. В дорозі один замерз.
В Капустянах була призначена для хорих школа. Ми приїхали пізно вночі — шкільна саля зовсім неопалена і ані стебла соломи в ній. Хорі — були між ними й такі, що вже перейшли крізу і такі, що щойно захворіли — страшенно нарікали. Почали ломити лавки й палити. За якої пів години привезли пів копи приколотків, а як я обіцяв, що завтра прийдуть дрова, люди вспокоїлися, хоч не дістали вечері. Кухар заявив, що по дорозі згубив рушт і не може палити в кухні.

Капустяни. 7 січня.
Різдво.
Так я ще не святкував різдвяних свят. Так звана „сотня" хорих щораз збільшується. Лікарської допомоги нема, з харчами погано — просто нема що давати їсти хорим. Кухарі — правда — приладили святовечірну вечерю, але хто її мав їсти, коли всі покотом лежать. Тих кількох здоровілих?... Один жах!...
*
Сотник Мар, теперішній полковий командант, зарядив вчора спільну вечерю для старшин і тих, що харчуються в старшинській харчівні. Було десять осіб, одні, що вже перебули тиф, инші, що його чекали. Сотник Мар роздобув малу ялинку. Борщ, кутя, вареники. Після вечері всі пішли заколядувати під двері священика — полкова команда примістилася на попівстві. — Їx двоє: батюшка й матушка. Подякували, прийшли до нашої кімнати й гостили нас добрим овочевим вином своєї роботи й волоськими горіхами.

Капустяни, 12 січня.
Вчора поховали пор. Гринишина. Сьогодні занедужав сотник Мар. Направду здається, що нам усім доведеться вигинути від пошести і ніякого рятунку, хіба переїхати в таку місцевість, де тієї пошести не булоб між цивільною людністю. А то тут в селі багато хорих тифом і кожного дня похорон, а то й два, як ось сьогодні. А лікаря нема і нема. Маю в школі 70 хорих і вже більше як тиждень ми тут, а у них не було ще жадного лікаря. В полковій команді обіцяли на передучора і на вчора, але дарма. Брак лікарів, а хорі залишені самим собі,

Ободівка. 20 січня.
Ще 16 січня ми приїхали сюди з Капустян, їхати було погано, бо була страшно лиха дорога і мороз. Хорі їхали і возами і саньми, але було зле їхати, і одним і другим. Було добре, що тут хорі вже дісталися під опіку лікаря.
До Ободівки віз мене таки господар, в якого я був на кватирі в Капустянах. По дорозі у Верхівці урвався гак від орчика — треба була щось зробити. Вступили до якоїсь хати. Заки там привязали орчика, господарі почастували нас самогонкою. Підводчик таки добре хильнув, аж повеселішав і по дорозі дуже розбалакався.
— А ви чудак!
— Чого ж? — питаю.
— А їй-Богу, чудак!
Ну?
— Чого вам їхати кудись? Виб радше в мене залишились та так би й прожили до якогось часу. А так нащо ви їдете? 
  Щож робиш, дядьку? Треба їхати. Хотів би бути зі своїми.
-А там я б вам дав передягнутись, та ви б і подались собі додому.
— Не можна так, дядьку. До дому мені тепер нема чого вертатися. Там...
- Нічого вони б вам не зробили... І так дальше і дальше. Вкінці ми стали хвалити один одного, я, що мені в нього добре було, він, що я для них був добрий.
*
Вчора вмерло в мене двох людей. А ще два дні тому один з них дивно говорив зі мною. Хтось там з них не тримав порядку якслід і я казав, що як вони так робитимуть, то я покину їх а я один їх доглядав. Він каже:
- Ні, пане десятник, ви будете з нами доти, доки ми не повмираємо.
— Нехай Бог милує! — кажу. — Чого маєте вмирати, краще здоровшайте!
На мої слова він скривився тільки начебто в усмішці, начебто в болю. Вчора вмер.
Дощок на труни я не міг дістати і мусимо ховати їх без трун. Поклав сьогодні двох візників, щоб викопали яму, завеземо та закопаємо. Жовнярські похорони!
*
Вчора довідався  від поручника Литвина, що четар Брінґ умер і похований у Капустянах. Сьогодні вмер знову один стрілець. Посів богатий та жниво яке буде?
*
Сьогодні їду зі своїм, транспортом у Жабокричку, відти завтра,   як будуть   підводи,   в Ольгопіль. Мусимо виїзджати,   бо  харчі нам вийшли, а наш харчевий обоз напереді. Вчора і  сьогодні мушу давати хорим пшоняну пісну кашу на воді, бо не маю мяса, ні омасти. На сьогодні, правда, виміняв «фасунковий» Ґловяк два фунти солонини за сім фунтів цукру і це буде на обід до пшона. Без хліба сидимо вже пятий день. В мене було 17 кг. пшеничної разової муки і 10 кг. гречаної. З того спекла мені якась жидівка одинацять хлібів, але ними не знати навіть як обділити сімдесять людей.

«ДІЛО».- 1935. -5 січня.  
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації