Народився Михайло в глибоко релігійній селянській родині в селі Переволока на Тернопіллі. Його батько був учасником визвольних змагань, вояком Українській Галицькій Армії.
Михайло отримав середню освіту. З юних років був свідомим українцем, був активним членом юнацьких організацій, членом читальні “Просвіти”. Ним, як і й усією сільською молоддю, керувало юнацьке завзяття, незламна віра в ідеї ОУН та бажання виконати свій обов'язок по творенню Української держави, як колись це робили січові стрільці.
Весною 1944 року, коли Червона армія перейшла річку Збруч, Михайло разом зі своїми друзями зголосився добровольцем до Дивізії “Галичина”. Пройшов рекрутський вишкіл в місті Нойгаммер.
Потім перша сотня 29 полку, де він служив, відбула в Словаччину. Вийшли в містечку Раєць і пішли по слідах більшовицьких партизан до села Фривальд. Вояки Дивізії встановили добрі відносини з словацьким населенням, знайшли зі словаками спільну мову та порозуміння.
Боротьба проти партизан була нелегкою — не одну ніч довелось спати в лісах, горах і снігах. В грудні 1944 Михайло був направлений на підстаршинський вишкіл в місто Лявенбург. В кінці лютого радянські літаки вже долітали до околиць міста, скидали бомби поблизу казарм. Через декілька днів Михайла, серед інших, відправили на фронт, де велись тяжкі бої. Більше двох тижнів вояки тримали оборону. Та після натиску авіації і важкої артилерії вони були вимушені відступити до містечка Темпельбург, де вели важкі вуличні бої проти танків.
Там дивізійники понесли великі втрати і відступили за місто. Михайло попав в оточення, намагався разом з іншими вирватись з цього котла, проте все було марно. Поблизу міста Штургарт багатотисячна армія попала в полон.
Відношення до полонених було страшне, їх поділили на великі групи. Михайло був єдиним дивізійником в своїй групі — решта були латишами та естонцями. Більше своїх друзів і побратимів по Дивізії він не бачив.
Полонених погнали в місто Штетін в річковий порт, де вони вантажили кораблі так званими “трофеями”, а весною 1946 року їх відправили в колишній Ленінград. Там відбувались постійні допити. Потім Михайла відправили в місто Череповець в кам'яний кар'єр. Звідти він утік.
Коли добрався додому, там не було навіть хати. Зустрів тільки маму, яка невдовзі померла, та двох сестер. Прийшлось починати все спочатку. Згодом з великими труднощами йому вдалось влаштуватись на роботу в Тернопіль, в ательє пошиття верхнього одягу закрійником.
Після горбачовської відлиги брав активну участь в визвольному русі, був головою осередку Народного Руху. Брав участь в установчих зборах Народного руху в Києві та у всіх наступних зібраннях. Разом з побратимами-однодумцями об’їздив чи не всю Україну, агітуючи за відновлення та становлення її державності.
В квітні 1992 року в Тернополі була створена станиця вояків 1-ї УД УНА, в якій він був активним членом. В 1994 році був обраний заступником голови Галицького братства, а в 2007 році — головою Тернопільської станиці.
За активну участь в розбудові незалежної України має відзнаку Президента України, нагороди від Тернопільської обласної та міської рад.
Нехай рідна земля, за яку Михайло ціле своє свідоме життя боровся, буде йому легкою, а Господь вигородить його за його працю і чесноти.
Вічна Йому пам'ять !
Заступник голови Тернопільської станиці
Галицького Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА Денис Плецан
Похований Михайло Тарас на міському цвинтарі у м. Тернополі по вул. Микулинецькій.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар