ПІД ЗАВАЛОВОМ.

Горячий день в боях українського стрілецтва.

По сильнім приготованю пролому артилєрийським огнем заняло ліве крило нашої бригади ворожі позициї по лівім березі Золотої Липи біля Носова. На скільки доволі легко було вдертися у ворожі окопи на склонї узгіря, що піднімалось над рікою, на стільки на горі боронилися Москалі розпучливо. Щоби помогти свому лівому крилу, центр бригади, що стояло проти Завалова одержав приказ ударити також на ворога. Тут було вже, много тяжше, ніж під Носовом. Там приготовила все артилєрия: зрила московські окопи, понищила дротяні перепони, фізично і морально прибила ворога, який під таким страшним огнем стратив певність себе, ориєнтацию і охоту боронитися. Тут, під Заваловом не могла співдїлати артилерия. Тут треба було зачинати крісом, а кінчити ручним гранатом і багнетом.

Другий курінь У. С. С. під проводом Василя Дїдушка стояв як резерва полку. Стояв від досьвіта, при стопі кріс і спокійно ждав на свою чергу. Вам, шо читаєте страхітя проломів, дивним здаватиметься, як можна стояти спокійно, коли від двох годин чуєте побіч себе страшну канонаду кільканайцяти батерий, тріскіт машинових крісів, коли поміж вас свищуть московські кульки і бачите як по одному вертають ті, яких перед годиною, півгодини відправляли висловом „до побаченя". Вертають з червоною відзнакою — відзнакою з власної крови, вертають на ношах. А в уяві питаєте себе, кілько то вже ніколи не верне? Ви не будете спокійно стояти, але для сих дїтий, що вже нераз переходили страшні хвилі, для них се — звичайна річ. Для сих дїтий в сім моменті важне тільки питаня: як там на перед, де вже зайшли наші? Стискають в руцї кріс, і як давні наполєонцї ждуть — на свою чергу.

І вона прийшла. Полк, якого ми резерву становили при переправі через ріку, поніс великі втрати. Приходить приказ:

— Резерва зараз скріпить розстрільну, пірве її з собою вперед і буде становити охорону її правого крила.

Приказ ясний. Скоро через Золоту Липу, майже бігом через зруйнований Завалів, тільки під двором, в Заставчім, що пишається, мов замок, хвилька віддиху. Тут диспозиції. Курінний отаман дає приказ:

— Сотня Мельника в розстрільній на ліво від дороги, сотня Вітовського на право від дороги, сотня Левицького, остаючи по заду сотні Вітовського, фронт прямовісно до московських окопів, звивати се, що в окопах остане.

В послїдній хвили іде приказ, що сотня Левицького остає в дворі, як резерва.

— Сотня за мною, руш!

І рушили.

Сотня Вітовського розвинулася зараз. Хоча московські кульки бзикали мов пчоли, рушила сотня вперед. Перед нею мале заглубленє, за нею малий хребет, на нїм видно ворожі дротяні перепони, з того висновок, що за ними московські окопи. Рівно, мов на параді, посувалась розстрільна. Нараз з московських окопів почали падати стріли. Крім того геть, десь далеко з переду, з лїса почав парити на нас московський машиновий кріс.

Дійшли і добігли аж до кільчастого дроту. Ціла сотня прилягла до землі.

— Перетинати дроти! — команда сотника. Мов вужі приповзло кількох стрільців з ножицями під дроти. Але ножиць замало. Вже без приказу сунеться на животах ціла сотня. Хвилї видаються годинами. Вітер шумить, тріскоче московський машиновий кріс, а вони, лежачи на землі, лопаткою, багнетом, ножиком перетинають дроти, мостять собі дорогу в ворожий окіп. Перша чета — командант, четар П. Пасіка — пересувається ще дальше на право. Москалі в рові пізнають небезпеку; що можуть бути окружені, поволи висуваються ровом. Сього не бачиться, але пізнається по чимраз слабших стрілах.

Дроти перерізані, ціла сотня бігом, з багнетом на крісї, впадає в ворожий окіп. Ще видно послїдних Москалів, що втікають. Далеко на право від нас чути завзятий бій, ми стоїмо на рівновижі того бою. Дальше посуватися не можна. Сотник рішається остати на сій позициї i з московських ровів зробити для себе окопи. І знов праця, хто що має під рукою, тим перебудовує московський рів. Сeї позициї пустити не вільно! Лиш одна чета за слаба охорони власного крила.

Коби надійшов вже угорський баталїон, що мав стати на право від нас!

Минає кільканайцять хвиль, на праве крило ніхто не приходить. Мимо всего, на случай московського протиприступу, занята позиция мусить бути оборонена, се знав і розумів кождий стрілець.

Ворожий протиприступ не дав на себе довго ждати.

Сунуться з лїса маси сірого московського солдатства. Послїдні резерви.

— Пане Сотник! Против нас переважаюча сила Москалів! — доносить сторожа.

Перед нами мала заглубина, куди часть Москалїв розвивається проти нас. Друга часть заходить з боку. Намір Москалів ясний; приступом з фронту, з правого боку, а коли вдасться, то й на наші зади — знищити нас, опісля криловий приступ на тих, що вже ріку перейшли. Плян із страшними для нас наслідками. На дармо булиби всі нинішні жертви, на дармо плила би кров, одним таким шахом знищили б цілий наш пролім.

Але хтож має їх здержати?

Їx є цілий баталїон, 1000 крісів, а нас — одна слаба сотня, 70 і кілька стрільців! Була хвиля, ока момент, в якім треба було рішитись: або заздалегіть ратувати сотню і перед переважаючою силою непомітно завернути взад ровом, або, не сподіючись навіть ніякої помочи, кинути сотню на Москалів, на певну смерть, але здержати їх, доки можна. Нехай ніхто опісля не скаже, що стрільці пустили, що через них наша побіда замінилась в катастрофу.

Оден такий момент, де дві одвічальности стоять проти себе, за житє дорогих людий, і за дальший і оконечний вислїд цілоденного бою — коли такий момент пережиєте, то скажіть собі, що ви вже дуже богато пережили.

— Передати приказ дальше: Зараз з рова! Сотня фронт на право. Чета Балюка і Іваненка продовжують ліве крило Пасіки. За всяку ціну відперти Москалів!

Сотник рішився посьвятити сотню... Тріскотить московський машиновий кріс, тріскають у воздусї кулі дум-дум, а вони, якісь такі маленькі, такі ще діти, вискакують з рова, їх сїмдесять іде против цілої тисячі, ідуть, щоби ніхто ніколи не посьмів сказати, що українські січові стрільці пустили ворога. Ідуть, щоб собою охоронити цілу боєву лінію. Кілька ворожих стрілів вже чути з заду. Починається страшний крісовий огонь. Перестав бити московський кріс, щоб своїх не ранити. Вже де-не де приходить до стрічі на багнети. Сотник пориває найблизші два „цуги» 55-го полку краєвої оборони і кидає їх на поміч своїм хлопцям.

— Vorwаrts! — кричить їх комендант, хорунжий Кіндлєр. Vorwаrts! — і поцілений кулею в голову, гине на місци.

А московська лава суне одна за другою. Простір між стрільцями і Москалями меншає, ворог вже з заду. Одинока вже лінія відвороту— на лїво, здобутим московським ровом. Але був приказ: за всяку ціну відперти ворога! Такий приказ мусить бути виконаний.

Мов чорна хмара окружує Москва горстку стрільців. Її перстень затискається чимраз більше, ще хвилька і зриваються стрільці.

Залопотіли кольби по московських головах, мов жало оси в'їдався стрілецький багнет в груди. Захиталась московська маса, подасться взад, але в тій хвилі приходить їй поміч. Наче филя, відбившись від скали, подасть ся взад, щоб опісля з іще більшою скаженістю ударити на свою перешкоду. З такою скаженістю ударяли ще раз Москалі на проріджену вже сильно групку стрільців.

А вони держали ся. Падав котрий з них ранений, то ще піднімався на коліна і стріляв прямо в голову чи груди Москалеві. І падав, щоб більше вже не встати. Тут не було вже команди. Тут бив ся оден проти пятьнайцяти.

Тут можна було продати своє житє дуже дорого. І стрільці продавали. Схопившись за ногу, упав четар Балюк. Піднїмається, клякає і послїдними патронами з револьвера кладе ще кількох Москалів. Поцілений в груди, паде, шепоче:

— Всі мої папери передайте сотникови! — і гине.

А он стрілець Николюк веде раненого товариша. Ранений не може довго йти, що кілька кроків відпочиває, а його проводир кладе його на землю, обертається, кладе Москаля, помагає встати раненому товаришови і веде його дальше. В рові сидять наші санїтети. Цілі в крови. Перевязують, бандажують. Паде ранений в груди десятник Смольницький, паде з розтрісканою ногою Колїсняк. Хто може, висувається ранений сам, хто не може — лежить, а понад ним, побіч него крик, вереск, зойк.

Там перша чета, старі гренадири сотенні відпирають ворога, що вже був з заду зайшов їx. Каторош, з поважним лицем кинув кріс, розставив ноги, щоб сильнїйше стояти і спокійно— як тоді, коли його фотогрували — кидає в Москалів ручні гранати. Розскакуються, мов ражені громом, кільканайцять вється судорожно на землі. А він спокійно виймає з-за ременя другий гранат і, хоч знає, що сам від него може згинути найскорше, знов кидає.

– За всяку ціну Москалів відперти!—був приказ.

Руки млїють, кров ллється, а стрільці не уступають. Їх сотня ще ніколи не уступала. В сам час пересунулася сотня Мельника на право і стала коло кладовища в рові. Тепер вже можна... Стрільці наче відчули, що з заду вже є поміч, зникали оден по другім в здобутім московськім рові. Зникають, але не уступають, з роза ще здержують напір Москалів.

Ще хвилька і з рова біля кладовища гримнула сальва, за нею друга, третя. А командант батериї, що стояв ще на правім березі Золотої Липи, ще вагався. Доси не міг стріляти, бо мав перед собою скуплену масу, своїх і ворогів. Тепер між ними кільканайцять кроків, але помилитись о кільканайцять кроків, не встрілившись перед тим, може знищити тих, яких ратувати хотів. Але... Зашипіло у воздусї, стряслась земля від експльозиї, перший гранат — добре. Гранат за гранатом, шрапнель за шрапнелем розкидав мертвих і сїк оловяним дощем Москалів, котрі ще були в живих. Артилєрия ратувала тих, що цїною свого житя і крови здержали таку ворожу силу, тих, що своїми трупами загатили ворогови дорогу і недопустили, щоб день побіди замінився в катастрофу. Аж тоді, під охороною артилєриї і крісового огню своїх товаришів, злучилась сотня Вітовського з сотнею Мельника, пересунувшись на її лїве крило.

Трийцять шість ранених, чотири труни, але здержали ворога, як був приказ.

Наступаючого дня досьвіта попращали ранених товаришів, без слів познімали шапки перед мертвими —і пішли дальше за ворогом, на широке, безмежне Поділє.

За ними остало поле, покрите стосами ворожих, трупів.

«Діло». - 1915.- 6-7 листопада.