Інспектура
Ціла Україна тоді вже палала повстанням. Місто за містом позбавлялось гетьманської влади. Наша ж Одеса-«мама» не піддавалась. Мало не кожний день до нас приходили нові вимоги на присилання козаків. Ми наскоро одягали й озброювали сотні, ба й цілі курені, і все відправляли під Одесу. Наша залога часом зовсім порожніла. Большевики ж вже розпочали свою шалену агітацію. Залогу нам розкладано. Старшинство чим далі, тим більше деморалізувалось, одні піячили, другі сторонились козаків. Про це все добре було відомо УНСоюзові. Врешті голова союзу Біланенко почав мене прохати, щоб я йшов у залогу й робив там якийсь порядок. Який я там міг робити порядок, він собі того не уявляв. Я ж цілий час працював, так би мовити, «без портфеля». І на пропозицію Біланенка я ніякої відповіді не дав. Треба було раніше подумати, що маю робити в залозі. Одного вговорювання козаків та й старшин, було замало. Які наслідки давало вговорювання війська під час війни, я пізнав вже в російській армії на фронті. Вільний час для думання я міг тепер увірвати тільки вночі, позбавивши себе спання. Передумував я довго, перебирав у моїй голові різні революційні армії. Зупинивсь також на системі комісарства в большевицькій армії. Функції тих комісарів відомі: боротьба з «контрреволюційними» елементами в червоній армії. На мою думку, в молодій українській революційній армії, треба було завести такі установи, яким також були б надані права боротись з контрреволюційними та большевицькими елементами, одноразово функціонери тих установ мали б вести культурно-просвітню національну роботу в армії. Крім того, з досвіду я бачив, що зверхній владі УНР необхідно мати свої вірні очі в армії, які не підлягали б звичайній військовій системі.
На ранок я накреслив плян, з яким міг би приступати до праці в залозі. Це мала б бути установа під назвою: «Військова Культурно-політична Інспектура». Взагалі ж на мою думку ця система мала б бути така: Один інспектор, при потребі з помічниками, на окрему залогу, чи полк, дивізію, корпус і головний інспектор на цілу армію. Інспектори, звичайно, мали б підлягати по своїй системі, на гору аж до головного інспектора, який був би відповідальним зверхній владі — тоді Директорії. На інспекторів мали б призначатись люди, які відповідали б усім вимогам УНР.
На першому ж засіданні УНСоюзу мій плян з задоволенням було прийнято і затверджено. Мене призначили інспектором Єлисаветської залоги. Всі витрати по інспекції, Союз прийняв тимчасово на себе й уді лив належну «асиґновку». До часу нав'язання тісного зв'язку з владою УНР та можливого заведення інспектури в цілій армії, я мав підлягати й давати відчитність про свою працю тільки УНСоюзові. Про цю нову установу і моє призначення Союз повідомив начальника залоги Вербицького. Він тому не заперечував, але на старшинському зібранні, перед яким я виступив з докладом-поясненням, в чому буде полягати моя праця, Вербицький сказав, що це він призначив мене інспектором. Знаючи його хворобливу амбіцію, я не заперечував, не було рації.
В казармі, рядом зі старшинським зібранням, було дві порожні кімнати, які я зайняв під інспектуру. Згодом, коли розгорталась праця, саме життя вимагало ось такого розподілу інспектури:
Перед заснуванням інспектури козаки, та й деякі старшини, гуртками ходили собі без жадного дозволу по місті і робили «реквізицію» в жидівських крамницях. Брали звичайно те, що їм подобалось. На те сам Вербицький, начальник залоги, не звертав ніякої уваги, а свідомі старшини не в силі були щонебудь зробити. Вже на другий день урядування інспектури був такий випадок. Хорунжий Смитана, напившись з декількома козаками, вперся в помешкання одного учителя гімназії — свідомого українця, і зробив у його помешканні обшук — бешкет, вигрожуючи револьвером. Не встигли вони ще до казарми повернутись, як мене про це повідомили. З мого наказу всі вони були негайно заарештовані і приведені в інспектуру. Сам Смитана й три козаки були такі п'яні, що ледве на ногах трималися. Обезброївши їх, я наказав негайно відвести усіх під арешт, а самого хорунжого Смитану, сказав поставити перед старшинське зібрання і на очах старшин і козаків, належно «протверезити». Перед цим, я повідомив зібраних козаків і старшин завіщо Смитана дістане заслужене... Звичайно Смитана й ті козаки, що були з ним, тією карою своєї провини не відбудуть, — заявив я, — тому я віддаю їх під військовий суд. Це зробило належне враження. Всі тепер добре розуміли, що сваволі приходить кінець. По двох тижнях їх судив тимчасовий військово-польовий суд. Голова суду радився зі мною, який винести присуд, я на це відповів, що можете винести такий, який буде відповідати їхньому вчинкові. Але свою думку висловив так: можете їм присудити стільки, скільки вони вже відсиділи, і пустити в їхні частини. Побачимо, що вони робитимуть далі. Що потім сталося з тими козаками, не знав. Смитана ж був тихим і добрим виконавцем служби. Зараз же за цим другий випадок був такий: Мироненко повідомив мене, що козак Коліснеченко невпинно проводить у залозі большевицьку агітацію. Викликав я його в інспектуру і по-батьківськи порадив, щоб він припинив свою роботу. Розуміється, він прикидався невинним і обіцяв бути ще поряднішим козаком. В наступну неділю напився, прийшов у казарму, побив одного старшину, побив вікна і закликав козаків взятись за зброю, перебити всіх старшин і встановити в місті большевицьку владу. Мене про це повідомили, я прийшов в інспектуру, прийшов і Вербицький. Козака заарештували. Негайно скликали суд. Вночі його засуджено до розстрілу й в цю ж ніч за містом розстріляно, і сяк-так закопано. За два дні його труп було знайдено. В справу захотів вмішатись цивільний суд. Прислав свого слідчого, який і прийшов у казарми, не взявши дозволу ані від мене, ані від начальника залоги й розпочав допитувати козаків, що їм відомо про те, як було забито того козака. Мене про те повідомили, я наказав привести слідчого в інспектуру. Прочитав йому постанову суду і сказав, щоб більше без належного дозволу не приходив до казарм переводити слідство, бо також може попасти під військово-польовий суд як контррозвідник.
Правничим моїм порадником був один свідомий українець, мировий суддя, — Журавський. Він теж виробив систему тимчасового військово-польового суду. З його поручення на голову суду я призначив старого прокурора Вергунова, який утік від большевиків в Україну із Московщини. Українською мовою він володів поганувато, але свої обов'я ки виконував чудово. При кожній процедурі радився зі мною. Завжди наперед я йому мав сказати, який присуд у тій чи іншій справі має бути винесений. На кожне окреме засідання суду, члени його призначались із старшин та одного козака. Скоро права цього суду було поширено і на цивільних злочинців. В місті поширювавсь бандитизм, треба було з ним боротись енергійно, скоро й суворо, чого стара цивільна судова система ні в якім разі не могла переводити. Якось два бандити напали із грабіжницькою метою на одного вчителя гімназії, і один із них застрілив учителя Обох цих бандитів піймали. За декілька днів їх було поставлено перед судом. Суд відбувався при відкритих дверях у залі Окружного суду. Робилось це, звичайно, з тією метою, щоб суд вплинув належно на мирне населення, а головне, на бандитські елементи міста. Того бандита, що стріляв у вчителя, було засуджено до розстрілу, його товариша, на 20 років ув'язнення. Сам присуд передано до мого затвердження. Розуміється, я його затвердив. За кілька днів бандита розстріляли.
Старий Окружний суд в Єлисаветі, спокійно пережив усі попередні революційні події. Під час гетьманщини він цілковито укріпився і був таким, яким він був при старому царському режимові. Ніяких змін у Єлисаветі й у цілій Україні, цивільний суд не хотів признавати. Таке своє поводження, голова суду та прокурор, опирали на старі російські судові закони. Рішень тимчасового військово-польового суду не тільки не признавали але, навіть називали розбишацтвом. Свої протести вміщували в усе ще існуючому з нашої милости кадетському часописі — «Ґолос Юґа». Належних судових інструкцій від Директорії тоді ще ми не мали. Треба було самим виробляти оборону проти цього старорежимного гнізда. Звичайно, найкращою в такому випадку була б оборона: арештувати голову суду та прокурора й на місце їх призначити своїх людей. Я попросив свого порадника, мирового суддю, щоб разом з головою військово-польового суду випрацювали розмежування прав цих двох судів. Розмежування зроблено приблизно так: 1. Окружний суд мав розбирати всі ті справи, які до нього попали до перевороту й не підлягали амнестії; 2. В його компетенції залишились всі чистоуголовного характеру вчинки: крадежі, нанесення пошкоджень на тілі, вбивства, які не мали в собі бандитсько-грабіжницького характеру, різні шахрайства і т. п. За тимчасовим військово-польовим судом залишились всі справи політичного характеру: військові злочини, погромно-грабіжницького характеру, вбивства грабіжницького характеру та політичні вбивства. В присудах, що їх приложено до того розподілу прав, було вказано, що якщо й після цього окружний суд не припинить свого вмішування в справи тимчасового військово-польового суду та не припинить своєї роботи проти існуючого устрою, його члени, як політичні злочинці, будуть поставлені під цей сам тимчасовий військово-польовий суд. Цю інструкцію і припис підписав я, як інспектор та голова тимчасового військово-польового суду. Це дійсно належно вплинуло на окружний суд. Не тільки припинено всі напади на існуючий новий устрій, але й самі почали шукати зближення і в цій чи іншій справі радились з головою тимчасового військово-польового суду. Ще перед розподілом судових компетенцій повідомлено мене, що прокурор дуже часто відвідує в'язницю. На це він мав повне право на підставі старих російських законів. Тим він користувався й тепер. Вся ж в'язнична адміністрація після нашого перевороту залишилась абсолютно незаторкнутою. Тільки й зміни було, що ми призначили у в'язницю з малою вартою козаків, нашого комісаря, хорунжого Новосадського. Він був слабохарактерною людиною, у в'язничні справи не вмішувався, і вся його служба полягала тільки на тому, що сидів він при в'язниці. Прокурор же у в'язниці відвідував виключно колишнього повітового старосту, колишнього повітового начальника варти та помічників, яких було настягано у в'язницю з цілого повіту чимало. (До арештів поміщиків взявся і навіть виявляв дуже добрі здібності «винюхувати», де вони переховуються, глодосянин, помічник повітової поліції — Т. Молдованенко, колишній військовий писар, син заможного селянина. — Ф. М.). Сам начальник в'язниці не знав, на якій нозі стоїть. Його недавнє начальство перебувало тепер під його доглядом у в'язниці, другий же його начальник — прокурор, був на волі і мав повне право, йому, начальникові в'язниці, давати свої накази. Положення його було можна сказати, досить погане. Прокурор же поводився з тими добродіями не як із звичайними в'язнями, а як зі своїми найкращими друзями. В усім, у чому тільки можна було, помагав їм. І треба тільки дивуватися, чому прокурор не використав цього, так би мовити, незакінченого моменту в перевороті й не дав розпорядження начальникові в'язниці, щоб усіх отих добродіїв у один зручний мент випустити на волю? Коли мене повідомили про це ненормальне явище, для мене стало цілком зрозумілим, чому саме окружному судові був таким більмом у оці тимчасовий військово-польовий суд. Прокурор гадав, та, певно, тим і втішав ув'язнених, що, коли б не було тимчасового військово-польового суду, справи тих ув'язнених попали б у його руки, і тоді він без боязні, міг би всіх їх випустити на волю. Я послав припис прокурові, в якому вказав, що йому, під погрозою арешту, забороняється до часу окремого розпорядження, відвідувати в'язницю, а начальникові в'язниці написав, що його негайно позбавлять посади, якщо без належного урядового дозволу, впустить у в'язницю прокурора. Режим над тими «благородними» в'язнями пригострено. Комісарові Новосадському було наказано більше пильнував того, що діється у в'язниці...
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар