ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ

 Мирон Заклинський 

У вересні 1918 р. заіснували події, що виявили близькість кінця війни і прогру Німеччини й Австрії. У Франції сильна офензива французьких англійських і американських військ почала на велику скалю перемагати німців і вони відступали щораз дальше. А в дні 29 вересня скапітулювала перед військами Антанти Болгарія, заатакована з півдня, від сторони Греції. Так обі держави станули перед прогрою. Особливо для Австро-Угорщини була вона дуже близька, бо не було з кого створити на Балканах фронт.

Отже Австро-Угорщина перша подумала про мир. Вона й Німеччина звернулися до президента ЗСА Вилсона з пропозицією почати мирові переговори на основі його 14 мирових точок. Від того дня переломові історичні події здоганяли одна одну в щораз скорішому темпі. І так автономна Польща, яку створила Німеччина, в 1916 р., відвоювавши її від Росії, проголосила в дні 8 жовтня свою незалежність. Днем пізніше польські політики у Відні поставили до австрійської влади вимогу віддати польській державі всі ті землі, на яких польський нарід має «історично і культурно домінуюче становище».1)

Дня 12 жовтня запросив цісар Карло на авдієнцію представників парляментарних клюбів. Чехи сказали, що хочуть самостійної держави, а поляки — що вони прийшли попрощатися, бо вже переходять до своєї незалежної держави. Наші посли заявили, що хочуть творити українську державу в межах Австрії. Одначе цісар не обіцяв їм навіть тоді відділення нашої частини Галичини від польської. Вони були розчаровані...

Дня 16 жовтня видав цісар відозву до «своїх народів», в якій обіцяв перетворити Австро-Угорщину на федерацію національних держав. Одначе на другий день прийшла відповідь від Вилсона, що він, Вилсон, змінив свою думку і що ЗСА не вдоволяються самоуправою для народів Австро-Угорщини, лише вимагають для них права самим вирішувати свою дальшу долю. Вилсонова відповідь засудила Австро-Угорщину на смерть.

На основі цісарської відозви з 18 жовтня створили народи Австро-Угорщини свої національні ради, але ні один з них не бажав належати до неї дальше. Лише наша Національна Рада, створена 19 жовтня у Львові з наших послів і з мужів довір'я з Галичини і Буковини, держалася ще Австро-Угорщини. ЇЇ президентом вибрано д-ра Євгена Петрушевича. Національна Рада вирішила, що Західньо-Українська Держава яку вона створює з української Галичини, Буковини ї Закарпаття, не приєднається покищо до нашої держави над Дніпром, бо гетьманова влада залежна в великій мірі від німців і австрійців, а тепер по їх воєнній прогрі, ще й від москалів, які хочуть відновити царську Росію. 

Національна Рада поділилася на три делегації: Одна, головна, у Львові, друга для Буковини в Чернівцях, третя для переговорів з австрійською владою у Відні.  Тому, що Західньо-Українська держава мала лишитись тимчасово у зв'язку з Австрією, переговорювала її віденська делегація з австрійськими міністрами, щоб вони передали нашій Національній Раді, на основі точок Вилсона, владу в Галичині. Одначе ті міністри видвигали в переговорах усе якісь нові труднощі, щоб відкласти передання влади, хоча признавали право нашої нації на ті території. Та минав день за днем, кожний з них повний далекосяжних історичних подій, а голова віденської делеґації, президент Петрушевич, усе ще не мав ніяких конкретних осягів.

Нові події хвилювали нашу віденську делегацію: Відлучилася від Австрії Угорщина, від неї — хорвати, відходили від Австрії поляки, створивши 28 жовтня в Кракові загрозливу для нас Ліквідаційну Комісію, щоб вона перебрала в Галичині владу в імені польської держави, чехи створили в тому ж дні, разом зі словаками, незалежну державу, зробили те саме навіть австрійські німці. Словом — земля горіла під ногами, а наша справа у Відні все ще не рушала з місця. Врешті, в кінці жовтня, обіцяв прем'єр Ляммаш нашій делеґації — післати доручення намісникові Галичини, графові Гуїнові, щоб передав владу нашій Національній Раді. Це був зі сторони прем'єра обман, бо, як виявилося, австрійська владі передала тайком полякам 27 жовтня владу над усією Галичиною.2)

Львівська делеґація Національної Ради діяла так повільно, як за мирних часів. Вона оформилася аж по тижневі, 27 жовтня. її головою вибрано д-ра Костя Левицького. Саме тоді докотились до неї загрозливі події. Польська Ліквідаційна Комісія оголосила, що вся Галичина належить до польської держави і що їй підлягають усі державні, крайові та громадські уряди. Вона доручила державним установам у всій Галичині урядувати в імені Польщі. У відповідь на те оголосила Національна Рада, що польська Ліквідаційна Комісія вдерлася тим своїм рішенням в суверенні права Української Держави, тому всі уряди на нашій території повинні вважати те зарядження протизаконним і не виконувати його. Якщо котрийсь орган влади діяв би згідно з тим наказом, громадяни Української Держави повинні відмовити послуху.

Так нагло наблизився польсько-український зудар.

Якими ж військовими силами розпоряджала Національна Рада?

Коли в серпні 1918 р. стало ясно, що Австрія держиться твердо орієнтації, прихильної для поляків і не збирається відділити східну частину Галичини від західньої, хоча до того зобов'язалася в таємному доповненні до Берестейського миру, почали наші політичні діячі думати про потребу організувати військову силу, на випадок польських посягань на наш край. Українські Січові Стрільці були далеко в Східній Україні, а перенесення їх до Львова, чи взагалі в Галичину, внеможливляли поляки своїми впливами. Отже треба було творити збройну силу з наших вояків, у австрійських частинах, стаціонованих у Львові. Для цієї цілі вибрано комісію: д-ра Назарука, д-ра Барана, д-ра Панейка й ін. У зв'язку з їх стараннями постав у Львові, в половині вересня Військовий Комісаріят, до якого входили: пор. І. Рудницький, четар Л. Огоновський і ще кількох старшин. Він зайнявся освідомлюванням вояків-українців у львівських кадрах і частинах. Праця ішла повільно, бо ніхто не сподівався, що нашого війська могло б бути потрібно скоро. В першій половині жовтня доповнено Військовий Комісаріят новими членами, між ін. делегатами від Леґіону Уесесів. До нього ввійшли: Отаман Н. Горняк, як зв'язковий між Військовим Комісаріятом і Стрільцями, чотар В. Старосольський і підхор. Дм. Паліїв, якого відразу призначено на організаційного референта.

Військовий Комісаріят обходився без команданта, бо сотника Вітовського пізно намітила на те місце Національна Рада — ок. 18 жовтня — і збори старшин УСС — дня 24 жовтня. Під кінець жовтня вибрано у Львові, як його заступника, пор. Бубелу. Він очолював Військовий Комісаріят кілька днів. Дня 29 жовтня приїхав Вітовський і перебрав провід.

Військовий Комісаріят почав працювати в скорому темпі аж у половині жовтня, коли Австрія почала валитись. Підхор. Дм. Паліїв, як організаційний референт, поширив працю на провінційні міста, де були коші галицьких полків, як Коломия, Станиславів, Перемишль, Золочів та ін. Аж до тої пори праця велася лише в кошах і частинах, що були у Львові. Майже в усіх них вояки-українці творили більшість. Добірні підстаршини, свідомі й щирі українці, говорили тим воякам з наказу старшин-заговірників, на окремих збірках, між ін., що скоро можуть настати події, коли треба буде стати зі зброєю в обороні Галичини і загалом української справи. Також читали і пояснювали їм сенсаційні політичні новини.

З Відня приходили від нашої тамтешньої делеґації інструкції, щоб не починати ніяких військових кроків, бо австрійські міністри передадуть нам владу мирно. І львівська делеґація Національної Ради чекала. Вітовський був 30 жовтня на засіданні Національної Ради та поінформував її членів про осяги і стан праці у Військовому Комісаріяті. Мимо небезпечної політичної ситуації він згодився почекати ще з переворотом.

Одначе ранком 31 жовтня рішився він діяти негайно, бо заіснувала безпосередня небезпека, що Австрія передасть владу полякам. Польська Ліквідаційна Комісія заповіла свій приїзд до Львова на день 1 листопада й оголосила це в часописах. Часописи з 31 жовтня принесли ще одну, дуже вимовну вістку, що польська влада призначила для Галичині комісаря, князя Чорторийського, з осідком у Львові. Для Вітовського ситуація була ясна. Він скликав ще ранком засідання Військового Комісаріяту, якого члени прийняли його плян: Роззброїти військо Австро- Угорщини у Львові і на провінції найближчої ночі.

Не було часу передавати ту справу на обговорення і рішення Національної Ради. Висланники Військового Комісаріяту метнулися пошукати молодих людей, що негайно поїхали б, як кур'єри до провінційних міст з наказами і дорученнями: Роззброїти австрійське військо і перебрати владу в імені Національної Ради. Треба було негайно устилізувати і переписати ті численні накази. Всіх їх підписав Вітовський сам, як командант Військового Комісаріяту, бо віддати їх до підпису голові Національної Ради, себто на рішення її львівського пленуму — це забрало б забагато часу, та й вислід наради не був певний. В год. 2-ій по полудні почали роз'їздитись кур'єри, переважно студенти теології.

У студентській харчівні вишукували в полуднє висланники Військового Комісаріяту певних старшин, що мали відпустки на студії, та повідомляли їх, щоб прибули на 8 год. вечора до Народного Дому на нараду в дуже важній справі.  

Перша частина наказу до Військових Комітетів на провінції була однакова: вночі з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тої ж ночі Українські військові частини займуть Львів. Друга частина наказу була різна. До УССтрільців була така: «Всі частини УСС-ів мають переїхти до Львова. Бойові частини, що находяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи ні хвилини часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Переведення акції в Чернівцях оставити 41 п. піхоти». До Окружного Військового Комітету в Коломиї друга частина була така: «Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова. Оскільки Станиславів потребував би допомоги, слід її уділити».3)

Не було в нас іншого старшини, що мав би таку популярність і пошану, як Вітовський. Ця обставина придалася тепер незвичайно, бо його підпис вистачив для виконання перевороту. Ядерна думка і стиль тих наказів виявляють, що писав їх він сам.

Тимчасом перед полуднем того ж дня, 31 жовтня, члени Національної Ради, зібрані на засіданні, денервувалися з огляду на заповіджений на найближчий день приїзд Ліквідаційної Комісії та чекали на д-ра Цегельського з інструкціями від віденської делеґації. Він приїхав коло полудня з вісткою, що австрійська влада вже згодилася передати владу в Галичині Національній Раді. Таку інструкцію одержить, мовляв, намісник у Львові.

Депутація від Національної Ради вибралася в тій справі до намісника, одначе той не згодився передати влади, бо не дістав такого наказу з Відня. На заввагу, що поляки зроблять переворот, він відповів, що не боїться бунтів, бо має у Львові два певні курені, німецький і мадярський.4)   Депутація вернулася і члени Національної Ради обдумували спільно, що робити: Наказати переворот, чи чекати до завтра. Д-р Цегельський запевняв, що того ж дня, 31 жовтня, западе на раді міністрів рішення передати нам владу в Східній Галичині, а 1 листопада привезе намісникові те рішення урядовий кур'єр. Д-р Кость Левицький і д-р Цегельський піддержували думку, що треба чекати на кур'єра, тим більше що цього бажає наша віденська делегація.5)

Всякому чеканню рішуче спротивився Вітовський, що був запрошений на те засідання з ін. представниками Військового Комісаріяту. Він заявив, що до перевороту все підготоване і неможливо його відложити. Якщо його відложили б, він не може взяти на себе відповідальности за дальший хід подій...8)

Рішучість і самопевність Вітовського вплинула на тих членів Національної Ради, що ще вагалися.

Член Національної Ради, журналіст М. Лозинський, що стояв у зв'язку з Військовим Комісаріятом, написав за свіжої пам'яти про ролю Вітовського в тих днях таке пояснення: «Львів треба було взяти, або вночі з 31 жовтня на 1 листопада, або його взяли би поляки. Нас був тільки невеликий гурток, що рішив це діло. Не всі львівські члени Національної Ради знали про наш плян. Деякі визначніші політики, що знали про це, відраджували. Рішучість Вітовського рішила справу.7)

По відвідинах депутації Національної Ради у намісника і її згідні на переворот продовжували члени Військового Комісаріяту свою нараду як перевести роззброєння та взяти в посідання місто: Котрі будівлі обсадити і якою кількістю вояків, як і в якій порі розброїти чужинців-вояк у казармах, як зневтралізувати курені — німецький і мадярський, і т. п.

Плян був готовий, Військовий Комісаріят перемінив назву на Генеральну Команду і перейшов до Народного Дому.

Нарада зі старшинами, що мали прийняти участь у роззброюванні австрійського війська, почалася в 8-ій год. вечора.   В передпокою залі нарад у Народному домі працював утомлений організаційний референт, висилаючи послідних кур'єрів до ближчих міст. Коло нього старшина  перекладав на мадярську мову відозву до львівських вояків-мадярів.
        
Нараду вів Вітовський незвичайно ділово, спокійно і рішуче. Тут яскраво виявилися його здібності революціонера. У Львові і в усьому краю існувала ще Австрія зі своїм численним військом, з усією військовою адміністраційною машиною; вже понад пів століття — від 1867 р. — свобідно господарили тут поляки, що мали в своїх руках усі уряди, шкільництво, адміністрацію, самоврядні установи і в тому ж Львові мали величезну перевагу над нами в числі та настанові населення до нас ворожого і шовіністичного — і три військові організації, яких сила не була  нам відома; а проти них він, командант нашої революційної дії та горстка старшин-заговірників.   Приявних було яких 40 люда.

; До зібраних промовив Вітовський.   Недостачі в підготові, зокрема кількість вояків, що була пригнобила його за-дня, тепер наче не існувала.  Говорив коротко про упадок Австрії, про народи, що в тих днях осводилися і про велику загрозу для нас від польської Ліквідаційної Комісії.  Австрія обманює наших політиків, відкладає передачу нам влади з дня на день, бо хоче передати наш край полякам.

Опісля оповів про працю й осяги Військового Комісаріяту.  Один старшина зробив замітку до тієї інформації, що варта було б попрацювати ще з тиждень, зв'язатися з нашими полками в Новому Санчі й у Люблині та притягнути хоч один з них в околицю Львова.  Тоді було б доволі війська, щоб здобути й обсадити Львів.  Вітовський відповів йому, що ми не маємо змоги чекати ані одного дня.  Мусимо зайняти Львів цієї ночі, щоб завтра не зайняли його поляки.8)

 Опісля приступив до роздачі роззброеневих завдань. Він просив встати тих старшин, що належали до залоги даної касарні, найстаршої ранґою назначував командантом, відчитував з картки, скільки є в тій касарні вояків-українців та обчислював, скільки йому ще бракує старшин. «Доберіть собі їх з-поміж учасників цієї наради» — казав він і призначував об'єкти, які повинен той командант обсадити своїми воякам. Тоді той запрошував охотників і вони сходилися до нього, не перешкоджуючи нараді.9) Показалося, що для обсади кількох важних об'єктів не вистачає вояків, а для обсади інших, як головний двірець, цитаделя тощо призначено замалі частини.  На те не було ради.

По нараді старшини розійшлися гуртами, щоб обговорювати на місцях своєї збірки подрібно способи роззброювання вояків-чужинців. Вітовський відійшов до Національної Ради. Лишився в Народнім Домі ж ще штаб з шістьох старшин.

Вночі пішов пор. Ілько Цьокан з відозвами до касарень куренів німецького і мадярського та переговорив із старшинами. Вони обіцяли не втручуватися в чужі для них польсько-українські порахунки.
***
Щодо здогадного рішення віденської ради міністрів передати владу нашій Національній Раді — то протоколи з її засідання з дня 31 жовтня виявляють, що ані прем'єр Ляммаш особисто, ані його міністри не мали такого заміру. Вони обманювали наших політиків, порозуміваючись з поляками і поляки самопевно підготовлялися до зайняття Львова й нашого краю. Доказом на це є також телеграма начальника польського ген. штабу в Варшаві, ген. Розвадовського, до ген. Лямазена у Львові з дня 1 листопада 1918 р. Він повідомляє, що командантом військ у її личині призначений ген. Пухальський, а у Львові він, ген. Лямезан. Польське військо треба негайно заприсягти. Населення непольської нації вважати заприязненим, доки збереже спокій. Українське військо, якщо воно появиться, вважати заприязненим, коли збереже невтральність. На випадок непорозумінь роззброїти його, перешкодити кожному виступові, провини карати безоглядно.
***
Розброєння Австрії, підготоване в останньому дні в найбільше поспіху і виконане малими силами — вдалося — як знаємо — зразком «До відважних світ належить» — каже наша приповідка. Львів перейшов у наші руки вперше від 1349 р.! Це був найбільший осяг Вітовського за все його діяльне геройське життя.

__________________________________
1) Осип Думін: Історія Леґіону УСС.
2) Думін: Історія Леґіону УСС, стор. 266.
3) Ол. Кузьма: Листопадові Дні, стор. 57.
4) Там-же, сторінка 49. 
5) Ол. Кузьма: Листопадові Дні, стор. 50.
6) Там-же, сторінка 51.
7) Часопис "Воля", Відень, 20 вересня 1919 р.
8) Мій спомин про навечеря 1 Листопада, часопис "Новий Час", ч. З, 1. 9. 1929 р.
9)  Там-же.