ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 4 березня 2010 р.

Спомин про Данила Щербаківського

Дани́ло Михайлович Щербакі́вський (*17 грудня 1877, Шпичинці — †6 червня 1927) — етнограф, дослідник українського народного мистецтва, археолог і музейний діяч, дійсний член НТШ, брат Вадима Щербаківського.

Народився в селі Шпичинці на Київщині; закінчив Київський університет (1901; учень Володимира Антоновича).

З 1902 року збирав вироби української народної творчості для музеїв Києва й Полтави. Провадив археологічні розкопи в різних районах України.

В 1910—27 роках завідувач історико-побутового відділу і відділу народного мистецтва в Київському історичному музеї; збагатив зб. музею на бл. 30000 експонатів; вперше запровадив аналізу нар. декоративних виробів як творів мистецтва. 1922 їздив до Москви рятувати «націоналізовані» з укр. церков золоті речі надзвичайної іст. і мист. вартости.

По революції 1917 був проф. і читав курс укр. нар. мистецтва та історії укр. мистецтва в новостворених Укр. Держ. Академії Мистецтв, Археологічному, Фребелівському, Архітектурному та Київ. Художньому Інститутах. Одночасно керував мистецтвознавчими семінарами при Всеукр. Іст. Музеї ім. Шевченка в Києві.

Щербаківський співтворець Укр. Держ. Академії Мистецтв (1917), її вчений секретар і з 1918 почесний чл., чл. Комісії для охорони пам'яток старовини (1918), чл. Етнографічної Комісії Всеукр. Академії Наук (1920), вчений секретар Секції Мистецтв Укр. Наукового Товариства в Києві (1921), заступник гол. Всеукраїнського Археологічного Комітету (1922), засновник Київ. Етногр. Товариства (1924). Найбільше Щ. працював для Іст. Музею, але, неспроможний боротися проти нищення експонатів нефаховими співр. та в наслідок їхніх інтриґ, цькувань й доносів у ҐПУ демонстративно відібрав собі життя.


Роман Купчинський.
Під Буркановом

(Спомин про Данила Щербаківського)

Нераз якийсь випадок чи людина вилетять з памяти до тої міри, шо здається, немов вони ніколи не істнували. Але нараз якась подія відслонить у душі припалу порохом стінку і забуте встає перед очима ще виразніше як колись.

Так і з Данилом Щербаківським...

Передчасна трагічна смерть його пригадала мені один випадок, ще в р. 1915, що під впливом сумної вістки з Київа струсила зі себе попіл забуття і станула мені перед очима.

Перший полк УСС ступав на Бурканів, подільське село над Стрипою. Був ясний, горячий літний день і стрільці падали просто з утоми та спраги. Відбита від Карпат російська хвиля котилася назад через Болехів, Галич, Гнилу Липу. Над Золотою Липою здержалась, щоб дати відпір наступаючим німецько-австрійським військам.

Бурканів знаменита позиція від сходу. Горби, що за рікою, панують над рівниною і в ясний день одна людина не підійде незамітно. Щож говорити про полки, бригади, корпуси!?

Всі знали, що над Стрипою буде "горячо", і всі ладились до цього. 

Осторожно підсувалися стежі, ще осторожніше підходила боєва лінія, скривалися по видолинках обози. Над усім висіла тиша, зловіща і непевна, яка тільки буває перед битвою. Навіть перед бурею нема такої.

Полк УСС. підходить до ріки.

Ізза горбів гуркнув грохіт — один, другий, третій. Білі димки розірваних шрапнелів розцвилися за розстрільною. Це російська артилерія почала бій.

Загреміли й австрійські пятнацятки і понад голови наступаючих понеслися стрільна ген, за Стрипу. Почалося...

Сполошена тиша пурхнула з подільських піль і полетіла кудись, а на її місце впав клекіт скорострілів, рев гармат і вибухи стрілен.

Стрілецька рострільна то встає, то біжить, то падає. Дивним дивом російська артилерія не робить їй шкоди. Просто чудо якесь. Шрапнелі розриваються за високо, гранати вибухають там, де рострільна перед хвилею була, або за хвилю буде. Щастя мають Усусуси.

Зате мадяри, що наліво від УСС мають великі втрати. Ось цілий рій сховався за корчем тернини: спочити, видихатись хвильку. Вмить за горою бухнуло і вже терновий корч полетів угору. А з ним разом пошматовані тіла мадярського роя. Одинацять їx було, ні один не остав у живих. Ось пробоєва сотня мадярського полку вже над рікою, біля дротів. Скоростріл ізза ріки затріскотів, гранати артилерії загаркали і ледви третина спасла життя.

Стрільці йдуть ненарушені. Вже й дроти російські перед ними, а ледви двох-трьох ранених і то від крісових куль або гармат, що стріляють з боку. Батерія, що б"є з Бурканова, не шкодить їм.

— Попилися старшини! догадується хтось із наших.

Але з піхотою буде біда! Австрійська команда дістала відомість, що над Стрипою в окопах осталося „elf betrunkene Kosaken» [1] та тяжко відпокутувала це. Мадярський полк, що рванувся на одинацять козаків, має сорок відсотків страт.

Стрілецькі стежі вивідалися краще. Над Стрипою окопи обсаджені досить густо і тому стрілецький полк підходить осторожно, використує кожну догідність терену.

Перед російськими дротами маленький вал. Швидко западає за нього перша розстрільна. Бурканівська батерія сипле залізом на них, але якже зле. Ні одного поцілу, все за коротко, або за довго. Пробоєві стежі вже при дротяних проволоках. Протинають переходи — незамітно  справно. Що правда грають проти них два російські скоростіли, але безуспішно. Нараз усе стихає.

Мовкнуть скоростріли, німіють гармати. Очевидно російські, бо австрійська артилерія подвоює вогонь і підсувається щораз то  ближче.

Перед полком УСС тиша...

Розстрільна кинулась на дроти. Ледви кільканацять перестрашених стрілів крісових привитало їх. Значиться: ворожий відступ.

Стрільці  вже над рікою а там: лавки, дошки на розірваний місті і вже стежі на другому боці.

Ворог зовсім затих.

До перших наших стеж підбігає якийсь хлопчина.

Тікають усі!—кричить радісно, махаючи капелюхом.

Справді! В російських окопах ні живої душі, тільки запах москаля, що як доготь з махоркою — ще снується ровами. Де не-де валяється якась скринька чи коробка. Більші нічого, бо москалі мистці у відвороті.

Переправляємось уплав на конях через Стрипу. Четар Стронський мало не потонув, бо ми змилили брід.

Швидко на другий беріг і чвалом на попівство. Там моя рідня: сестра, шваґер. 

Привитання, оклики, радощі як звичайно в таких випадках. Врешті починається спокійніша розмова.

Дуже вам десь докучили російські гармати — питається мама.

Ні, мамо, навпаки. Нічого нам не робили. Так зле били, шо дивно.

Мама сплеснула руками.

Бачите, який чесний чоловік, оттой командір !

Котрий мамо?

Щербаківський.

Данило може

— Здається, що Данило. Він українець, старинні річі дуже любить.

То він напевно! Щож він стоянку мав у вас?

Так! Був у нас три дні. Дуже милий і коханий. Зовсім як свій. Приїхав зі своєю батерією до Бурканова і зараз прийшов сюди. Гілюська не було дома, Стефа пішла кудись також, чи не до Медицьких, а він приходить і : »Цілую ручки пані добродійки". Я кажу: „Чи ви не Галичинин?" „Чому? - питає. „Бо говорите так як наші".  „Ні пані" каже „я з Великої України, але частo бував у Галичині".  Ми розговорились, а він просить ключів від церкви. Я боялася дати, а він засміявся тай каже:  „Пані добродійко, я нічого не вкраду. Але завтра-позавтра буде тут може бій, то шкода булоб,  як би які старі образи або щось іншого пропало чи знищилось". Ми пішли до церкви, він подивився на все і каже «нема тут нічого такого".

Сестра не витерпіла, щоб і собі не докинути пару слів.

Знаєш, а який симпатичний був. Не крився нічого, що він українець. Вчора мама так на жарт просила, щоб не стріляв на стрільців, бо там їх син є, а він вивів нас на горб і показує: Ось звідси надходять два стрілецькі куріні. Будуть наступати на Бурканів. Я вже вашому стрільцеві дам!" Мама тоді зачала просити вже на правду. А він так якось сумно дивився на доли, звідки ви мали прийти.

— А нині — каже мама — прибіг до нас, веселий, мовби нічого. Тут кулі бють, що голови не можна показати, ми всі в льоху, а він відшукав нас таки і прийшов попрощатися. „Ну, пані добродійко — каже — за дві три годині будете вже мати свого сина. Цікаво, чи буде дуже нарікати на мене". Вибіг і за хвилю ціла батерія відїхала кудись.

Оповідання матери і сестри отворили мені очі. Ось чому „бурканівська батерія" так зле стріляла нас. Щербаківський докладно знав, куди будуть наступати стрільці і він нарошно стріляв зле. Зате мадярам дісталося вдвоє більше.

Вістка про трагічну смерть Данила Щербаківського визвала в моїй душі оттой жмуток споминів. Не мав я чести знати особисто Покійника, але його велику душу знав з писань і праці, а його золоте серце побачив я на спрацьованій долоні моєї матери.

Нехай той жмуток споминів буде грудками галицької землі на Його передчасний гріб...

Від усіх тих, яких він не закопав передчасно своїми гарматами в памятний день здобуття Бурканова  1915 року.

_____________________

[1] 11 козаків напідпитку (нім).


Дня 7 червня ц. р. розійшлася по Київі жахлива вістка, що з ріки Дніпра виловлено тіло Данила Михайловича Щербаківського. Не було сумніву, що Данило Михайлович закінчив життя самогубством, яке спричинили важкі життєві умовини, серед котрих він проживав як службовик у Всеукраїнському Історичному Музеєві ім. Шевченка в Київі. „Пролетарська Правда" з дня 8-го червня .1927 р/ч. 127 подала такий, некрольог покійника: «Д.М. Щербаківський. У понеділок, 6 го червня, ввечері помер, відібравщи собі життя, видатний науковий і музейний діяч, товариш голови Всеукраїнського Археольогічного Комітету, завідувач історично-побутового відділу Всеукраїнського Історичного Музею ім. Шевченка, Данило Михайлович Щербаківський.

„Покійний покінчив зі собою, кинувшись у Дніпро недалеко мосту ім. Eвг. Бош. В заповіті, що докладено до листів, він передає все своє майно наукового. характеру Всеукраїнському Історичному Музеєві ім. Шевченка й Всеукраїнському Археольогічному Комітетові. В особі Покійного, українська наука й суспільство втратили найавторитетнішого знавця й історика українського мистецтва, старого українського побуту, етнографії, найвидатнішого і найвідданішого музейній справі робітника".

Ще перед поміщенням некрольогу в „Пролетарській Правді» був відомий серед стрівоженого українського Громадянства в Києві лист Покійного до секретаря Всеукраїнської Академії Наук враз iз завішанням Покійного, які висвітлюють жахливі умови, серед яких жив від довшого часу Данило Михайлович. Передаємо цей лист і заповіт у цілости:

a) Лист : «Я втомився. Залишити Музей, .якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротись з кваліфікованою подлістю Онищука й Винницького (представники компартії! - Ред.) не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі вже не можу. Від ревізії Музею Комісією Укрнауки нічого доброго діжду — адже вона й досі не починається. Досвідчені інтригани нашого Музею зуміють обробити Ревізійну Комісію так само, як обробили громадську опінію в справі виходу Онищука з Академії, або обробили Семка в нашій справі, Семко не хотів навіть нас вислухати, а він входить до Ревізійної Комісії Укрнауки. Отже результат який — ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка — подлеця. Цього пережити я не можу. — Петре Петровичу, Вам доведеться як замістнику секретаря УАК-у, приймати мої книжки, що згідно заповіту мають бути, передані до ВУАК-у. Додбайте про них і про те, щоби й інші пункти заповіту були виконані; простіть мене за турботи. Нехай Ваша доня зазнає кращої долі. — Д. Щербаківський.  
P. S.  Нехай тільки не патрошать мого тіла.

б) Заповіти: В мойому заповіті 1918 доку треба зробити такі зміни; 1. Усі мої килими, меблю червоного дерева, картини, малюнки, кераміку, скло й інші речі, що мають музейне значіння, заповідаю Всеукраїнському Історичному Музею імени Т. Шевченка. (Окрім картини й килима в п. п. 6 і 7)...

«Діло».- 1927.-12 червня.-№129.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації