ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 31 березня 2010 р.

Бої сірожупанників на польському фронті

Василь Прохода

Після упертих боїв на Північному фронті проти большевиків в Коростенському районі, Сірій дивізії було наказано перейти на Польський фронт в район Луцька — Володимира Волинського. Подорозі в Луцьк на ешелони, 1, 2, і 4-го Сірих полків на ст. Бердичів, несподівано напали на вранці 7 березня 1919 р. большевики-таращанці. Після кривавого бою аж до пізнього вечора, коли стемніло, сірожупанники забрали своїх убитих та ранених і від'їхали до Шепетівки, залишивши оборону міста Бердичева начальникові його залоги командирові Залізничої дивізії*) отаманові Андрієві Вовкові, який мав досить сили відбити наступ ослаблених в бою таращанців.

На станції Шепетівка Сірі поховали убитих — хорунжого Буряка та чотирьох козаків. Вони були обурені безпорадністю штабу своєї дивізії з отаманом Палієм та байдужним відношенням отамана Вовка, що був безучасним до кривавого бою. Після похоронів були скликані старшинські збори для обговорення безладдя, що панувало в штабах. На зборах отаман Палій заявив, що він слабий для командування дивізією, а тому відмовляється від неї і передає обов'язки начальника дивізії своєму заступникові старому п-полковникові Абазі.

Ще більше обурення викликало поступовання отамана Вовка, який зі своєю дивізією залишив місто Бердичів без бою і доповів Головному Отаманові, що сірожупанники навмисно віддали большевикам Бердичів і здеморалізували його дивізію. Наслідком цього в Головній Команді, було вирішено обезброїти і розформувати Сіру дивізію. Тоді ветеринарний лікар дивізії, полковник Кость Вротновський-Сивошапка, особистий приятель Симона Петлюри, поінформував його про дійсний хід подій. Постанова про розформування дивізії була скасована і дивізія від'їхала на Польський фронт, підпорядкована Штабові Північно-Західнього фронту отамана Оскілка.

В Луцьку було досить місця для розташування дивізії в касарнях колишнього російського полку біля двірця. Розташувались у них господарькі частини полків, а муштрові відділи були вислані в села Киселин, Пересна, Навоз, на правому березі ріки Стоходу і в Колки на Стирі. Штаб дивізії по старій звичці відокремився і зайняв в місті кращий будинок, давши полкам повну ініціятиву в самоуправі та чинності на позиції. На передову позицію йшли лише ті, кого вабили боєві пригоди, а більшість "відпочивала".

 Новий начальник дивізії полковник Абаза більшої активности від отамана Палія в командуванні дивізією не виявив, а начальник штабу сотник генштабу Морозевич, уділяв забавам у запіллі більше уваги, ніж подіям на фронті...

Бездіяльність штабу дивізії в належному керуванні чинністю сірих полків, байдужість до проявів деморалізації, що загрожувала загальним розкладом, пригнічуюче впливали на мене. Частина старшин захопилась забавами та розвагами в місті, ніби в мирний час.

Командир полку полковник Петро Ганжа був заслабий запровадити належну дисципліну в полку.   Тогочасні обставини деморалізували тих, що могли бути героями. Деморалізаторів треба було на власну відповідальність вигнати.  Про це я говорив Ганжі. Але він на рішучий крок не відважився.   До того не ліпшим був сам начальник штабу дивізіїі Морозевич.  Таке безладдя так вплинуло на мене, що я не бачив доцільности в своїй діяльности. Коли щось робити, то треба робити як слід, або зовсім чогось нерозумного не робити, щоб для майбутнього покоління ідея боротьби за волю України залишилась чистою.  Я подав рапорт про звільнення мене зі служби в полку й дивізії.  Було це десь перед Великоднем. Пробуджена весною природа манила мене в рідний край. Але я не виїхав.

В цей час поляки перейшли Стоход, взяли Пересну і відтиснули сірожупанників до Рожища. Полковник Ганжа виїхав на передову позицію і наказав поручникові Стаховському зібрати сотню козаків, взяти боєприпаси, головне гарматні набої та харчі. Стаховський попрохав мене залишити намір відходу з дивізії та їхати з ним на позицію. Штаб дивізії «ані кує, ані меле», а тому треба нам самим, як то було в Коростені та в Турчинці, організувати оборону проти ворожого натиску та об"єднати для цього чинність інших полків. Відходити в цей час з поля бою було б дійсним дезертирством.

Коли ми прибули до Рожища, Ганжа був надзвичайно радий моєму приїздові. Відразу, з прибувшою допомогою, ми зорганізували контрнаступ. Гарматня батарея хорунжого Ковшара отримала набої і відкрила по поляках вогонь «прямою наводкою», і під натиском нашої стрілецької лави, ворог був примушений відійти за Стоход, при чому до двох десятків поляків залишились у Стоході. Переспа знова опинилась в наших руках.  У нас було лише кілька ранених.

На Переспі полк. Ганжа зі мною та в порозумінні з командиру 2 і 4-го полків, організував штаб Ковельської групи, що об'єднував бойові операції та оборону правого берегу Стоходу і далі на північ р. Стиру в районі Колок.

Штаб дивізії був цьому радий і ні до чого не втручався. Я, як начальник штабу групи, посилав туди лише звіти, які використовувались для інформації у «Вістях Сірих», що видавав в Луцьку Культурно-освітній відділ дивізії під проводом Миколи Букшованого з Павлом Дубрівним та Миколою Бутовичем. До Ковельської групи належали відділи 1, 2 і 4-го полків та деякі окремі курені, що були там до приходу Сірих. З них я пам"ятаю назву найбільш боєздатного Кальницького стрілецького куреня та гарматню батерею хорунжого Ковшара, який зі своїх двох польових гармат відкривав такий буревійний вогонь, що викликав у поляків враження, що ми маємо гарматню бриґаду. 3-ій Сірий полк був відсепарований від нас. Командиром полку в ньому був підполковник Пилипенко, прихильник отаманії, не здібний керувати боєвими операціями. З його вини в грудні 1918 року був відданий таращанцям Чернігів та стались втрати в Бердичеві. Дві сотні цього полку були десь в районі Торчина, де діяла Волинська дивізія.

Коли ми відходили з Шепетівки, то з ініціятиви поручника Йосипа Мандзенка, відбили в большевиків у маєтку польського дідича Сангушка в Полонному 14 расових коней. На польському фронті ми використовували їх для розвідки, а головне для зв'язку. Відділи Сірих знаходились в Киселіні, Пересні, Навозі та в Колках. Як у цих селах, так і в менших від них, навіть за Стоходом, були невеликі селянські гуртки повстанчого характеру по десять хлопців у кожному. Селяни були проти польського панування й організували повстання в запіллі польських військових частин. Вони діставали від нас зброю та набої і тримали з нами постійний зв'язок. Це сприяло тому, що ми могли почати підготову для наступу та відібрання у поляків Ковеля. В другій половині квітня ми вже були в Голобах на лівому березі Стоходу. На фронті установилась свого роду рівновага сил. Мене захоплювала чинність начальника штабу групи. Щодня у нас були сутички з поляками, що з погіршенням загальної ситуації для УНР виявляли все більшу настирливість. Поза цим через Стоход переходили кожного дня цивільні люди. Між ними були підозрілі, яких треба було перевіряти, та контрабандисти. Тому вільного часу на роздумування про загальне безладдя та песимістичні висновки у мене не було. Коли настав на передовій позиції спокій, я використовував вільний час для поїздок верхом на коні до Луцька та до Рожищ. Частіше я їздив до Рожища, де був невеликий шпиталь. В ньому я відвідував ранених сірожупанників. Лікарем там була гарна симпатична жидівка, а примарою — земський лікар, поляк. Українським комендантом Рожища ще з гетьманського періоду був мій земляк з Запоріжжя, поручник Марченко, дуже мила симпатична людина, а ще милішою була його дружина Ніна.

Недовго довелось мені тішитись своєю чинністю та відпочинком серед моїх приятелів. В річницю торішнього перевороту в Києві, коли Українська Центральна Рада дозволила розігнати себе, був на цей раз 29 квітня проголошений державний переворот також у Рівному, куди під захист Північно-Західнього фронту докотився Уряд УНР. Отаман Оскілко під впливом партії українських самостійників проголосив себе Головнокомандуючим всіма озброєними силами Наддніпрянської України з диктаторськими правами. Він заарештував половину міністрів уряду генерала Желіховського та його начальника штабу Протозанова, що 28 квітня наказом Головної Команди були призначені для керування Північним фронтом...

Не урахував Оскілко того, що різного роду урядові перевороти тепер не мали вже значення. Головне було втрачене. Боротьбу за українську незалежність провадили ліпші військові частини, так мовити, в силу інерції, яка була значною, без огляду на урядовий політичний курс. В цій боротьбі було об'єднуючим ім'я Петлюри. Всі були петлюрівцями, не знаючи й не бачивши особи самого Петлюри, як то було й зі мною особисто. Стати оскілковцями вони вже не могли. Тому намір Оскілка зі самостійниками, побороти урядове безладдя, вніс у ряди борців ще більше безладдя.  Його ніхто не підтримав.

Замість перевороту сталась авантюра. Лише полковник Антон Пузицький, який у той час був на передовій позиції, рятуючи становище під Коростенем та Новгород Волинським, надіслав телеграму Оскілкові про те, що він і надалі буде виконувати його накази, закінчивши її словами: «Слава Україні! Слава Отаманові Оскілкові!»

Пузицький по своїй аполітичності, не розумів і не хотів вникати в тогочасну ситуацію. Його телеграма не застала Оскілка в Рівному. Він змушений був утекти до Польщі разом з начальником штабу генералом Агапієвим. А Пузицького, з наказу Головної Команди, заарештував командир полку його ж дивізії, поручник Анатолій Костик. Ще проти Гетьмана, коли ми були на Чернігівщині, він мав з наказу отамана Палія, арештувати Пузицького, але тоді я стримав його від нерозумного наміру, а тепер ніким не стриманий, зробив цей безглуздий вчинок. 17 -та Стрілецька дивізія позбавлена твердої керуючої руки, зразу стала небоєздатною. Північний фронт самоліквідувався.

Ще пред Оскілковою авантюрою, Західній фронт був переіменований в Xолмський фронт, командування яким перебрав Наказний отаман генерал 0лександер Осецький, що мав свій штаб у м. Дубно. Звідти він навідувався до Луцька.  Щоб здобути собі популярність, він став великим "соціялістом", їздив по селах Луцького району, де збирав сільські сходини, на яких виголошував промови з обіцянками наділення землею з панських маєтків, надсилкою насіння для посівів та закликав вступати добровольцями до українського війська. Він намагався активізувати вояків що сиділи в Луцьку, пускаючись при цьому на різні демагогічні виступи. Щоб збільшити бойову силу Сірої дивізії, вона наказом Головної Команди переіменована в корпус Сірожупанників, розділивши її на дві дивізії. Начальником 1-ої дивізії залишився полковник Абаза, а для 2-ої був призначений отаман Тимченко. Після такого розділення з витворенням нових штабів та господарських частин, сила такого корпусу стала меншою від колишньої дивізії, бо жодних добровольців до нього не вступило, а ті, що безжурно бавились в Луцьку, активнішими не стали.

Коли отаман Оскілко арештував міністрів Уряду, генерал О. Осецький наказав негайно організувати більший відділ сірожупанників для ліквідації виступу Оскілка. Начальник дивізії Абаза обмежився лише наказом полковникові Ганжі виїхати з відділом Сірих до Рівного. Довелось зняти частину Сірих з передових позицій для поповнення того, що було зібрано в Луцьку. Коли відділ подорозі до Рівного був ще в Киверцях, виявилось, що Оскілко вже втік до Польщі...

Але разом з тим стало відомо про невдачі на Північному фронті. Большевикам був зданий Коростень і вони зайняли Новгород Волинський, загрожуючи Рівному та Шепетівці. Треба було допомогти 17 Стрілецькій Дивізії, а власне тому полкові, що затримував наступ большевиків по
шосовій дорозі з Новгорода до Рівного. Цим полком командував А. Костик, що мав бути в Корці. Йому треба було допомоги. Полковник Ганжа доручив мені перебрати від нього командування відділом, бо я був у дуже добрих відношеннях з начальником дивізії Пузицьким та командиром
полку Костиком, а тому зміг ліпше орієнтуватись у тих обставинах. Мене цікавила зустріч з Пузицьким. Знаючи, що з ним не попаду в якусь халепу, я перебрав командування відділом.

Без затримки досить швидко ми дістались аж під Новгород Волинський.   Вранці 3-го травня ми зупинились на станції Арепи, де був якийсь малий український відділ. Я залишив одну сотню під командою її командира на ст. Арепи, наказавши вислати розвідку вперед і на схід від залізниці та тримати зі мною зв'язок, а сам з другою збірною сотнею похідним порядком вирушив на захід від залізниці, в село Ярунь, звідки послав сильну розвідку в напрямку до Корця з полевою запискою, що була адресована Пузицькому й Костикові. В ній я доповів про прибуття з відділом Сірих і прохав вказівок для дальших дій. На шосе з Новгорода до Корця, ця розвідка мала здибати когось із 17-ої дивізії, або ж мала знайти її відділ у Корцю. Визначивши з командиром сотні позицію перед селом у напрямку можливого наступу большевиків та пославши стежі, щоб не стати предметом несподіваного нападу, сам я опинився в одному домику посеред села. До нього мали посилати мені доповіді з Ореп, а також від розвідок. Біля того домику лежали скрині з набоями. На запитання господарів, хто тут був, він відповів мені, що ще позавчора був тут якийсь український відділ, який наодно з поспіхом відійшов у західньому напрямку і залишив ці скрині з набоями. Большевики тут ще не були. Він чув, що в Корці українського війська вже немає. Там ніби сталась якась зрада і вояки не захотіли битись при большевиків. Тому він попрохав мене, коли й ми будемо відходити, забрати скрині з набоями, щоб він не мав халепи від большевиків.

Лише вечером повернулась з Корця розвідка, не зустрівши по дорозі жодного большевика. Там вона довідалась, що останній відділ петлюрівців відійшов учора. Вояки ніби говорили, що досить вже воювати, бо їхнього головного начальника арештовано за якусь зраду... В цей час прийшов зі станції зв'язковий і приніс мені доповідь від команди сотні про те, що большевики зайняли село на схід від Ореп, очевидне наміром зайти нам в обхід, і що малий відділ, який був у Орепах, відійшов назад на наступну станцію. Тоді я зібрав усіх сірожупанників. Скрині з набоями були відвезені на двох селянських возах до нашого ешелону. Вночі ми від'їхали до ст. Шепетівки. Лише там я довідався від коменданта станції про загальну деморалізацію в 17-ій дивізії, внаслідок арешту її начальника.

На станції було досить всяких ешелонів, а тому ми, не затримуючись, вирушили далі й прибули, поминувши Здолбунів та Рівне, аж до ст. Киверці. Там я довідався, що внаслідок ослаблення нашої Ковельської групи поляки відібрали від нас Голоби. Наші відділи відійшли на попереднє становище, на правому березі Стоходу, але можливо, не витримають дальшого польського натиску. Тоді я з усім відділом негайно вирушив у напрямі на Переспу. Прибув я вчасно. В Рожищі ми довідались, що поляки знову перейшли Стоход. Бій ішов вже на Переспі. Під'їхавши ближче до неї, сірожупанники виступили з вагонів, розсипались у лаву  і контр-атакою знову дали можливість пілсудчикам покупатись у Стоході. Ми забрали в полон кількох поляків із старшиною. Останній був досить переляканий, але коли я погостив його і навіть повернув йому відібрану шаблю, він заспокоївся і зі сміхом оповів про поширені в них нісенітниці про дикість петлюрівців, як жадних крови гайдамаків, що всіх мордують та ґвалтують...

З того дня впродовж тижня жвава бойова чинність по всій лінії фронту не вгавала. Коли большевики зайняли Рівне, польський натиск став особливо настирливим. У них появився літак, який щодня літав за нашу лінію фронту і скидав над нашим ешелоном в Переспі бомби. Видно було, що поляки ніби вступили в змагання з большевиками, хто скоріше захопить Луцьк. Сірі відділи за допомогою селянських партизанських гуртків відбивали всі спроби пілсудчиків перейти Стоход. Але коли на Холмський фронт прибула польська дивізія з корпусу генерала Галлера і на допомогу пілсудчикам прийшли галерчики, ми не були встані їх стримувати...

А тим часом на вимогу полковника Ганжі, начальник дивізії Абаза не дозволив на власну відповідальність зробити евакуацію господарських частин та боєприпасів з Луцька до Дубна, бо Наказний отаман Осецький категорично заборонив це робити і триматись на фронті до останньої можливости...

16-го травня 1919 року сталась у Луцьку катастрофа. Поляки вахопили Торчин, оточили Луцьк і всіх, хто в ньому були, полонили. Польська кіннота зайняла на Стирі Колки, примусивши відділ славного кулеметника, хор. Стельмаха відійти до Киверців. На Переспі бій завзято продовжувався аж до вечора, поки в батереї Ковшара, одна гармата від напруженої стрілянини розірвалась і вбила двох гарматників. З другої гармати були достріляні останні набої. Хорунжий Ковшар зняв з неї замок, прийшов до мене і доповів, що він свій бій вже скінчив. Поляки перейшли Стоход і зайняли Переспу. З Рівна до Киверців наближалися большевики...

Лише тим сірожупанникам, що були на передовій позиції, вдалось під командою полковника Ганжі вирватись з польсько-большевицького оточення, на південь...

З вини Наказного отамана Осецького недоформований Корпус Сірожупанників перестав існувати. Начальники його дивізій опинились в полоні.

Проте бойові традиції Сірих та їх дружність у свідомості свого обов'язку перед Батьківщиною, залишилась. Після перебування в першому «трикутнику смерти» при реорганізації Армії УНР, з усуненням отаманії, ці традиції відновились в 4-ій дивізії Сірожупанників у боях проти ворогів України — червоних і білих росіян, а після Зимового Походу в 1920 році, в Сірій бригаді Волинської дивізії.

________________________

*)   Для збільшення авторитету генерал-полковника А. Вовка, цю дивізію на еміґрації стали називати Залізничним корпусом.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації