ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 26 квітня 2009 р.

ХЛОПЦІ З-ПІД ЗНАКУ ЛЕВА

Роман Федорів

Наприкінці 1992 р. у Львові видавництво "Червона Калина" перевидало повість Романа Колісника "Останній постріл". Статтю-передмову написав відомий письменник і головний редактор журналу "Дзвони" Роман Федорів, яку передруковуємо.

Редакція



Цілком закономірно, що повість українського письменника Романа Колісника, який проживає в Канаді, благословляє у світ "Червона Калина" - мале видавниче підприємство, котре у своєму журналі "Літопис Червоної Калини" проголосило, що ставить собі за мету популяризувати художні твори, спогади, історичні матеріяли й розвідки переважно з історії Українського Визвольного Руху, усіх військових формувань, які боролися за самостійність України без огляду на те, хто, які партії, рухи, організації їх створювали та здійснювали політичне керівництво. Вже сьогодні, наприклад, виникає необхідність переглянути й об'єктивно оцінити українські військові формування, які так чи інакше були пов'язані з німецькою окупацією. Це - Українське Визвольне Військо, Українська Народна Революційна Армія, окремі леґіони тощо. Серед них перше місце займає добровольча дивізія "Галичина", про яку донедавна говорили, що вона "запродалася за Юдині срібняки" гітлерівським окупантам.
Як легко звинуватити - "запродалася..."
У мене перед очима постає натхненне, виснажене в рейдах і боях, а також у довгих сидіннях у підземних криївках обличчя мого земляка і близького родича Ярослава Гетьмана, який, пам'ятаю, казав мені майже перед самою своєю загибеллю: "Я чортові продав би душу - тільки б вибороти Україну!" Мені було шістнадцять років, я тоді не вмів оцінити запальної жертовности "Славка Василя Костевого", як його називали в селі, й, звісно, не міг і не вмів виміряти глибину трагедії тих, хто був готовий не те що вмерти за Україну, а й навіть "продати чортові душу". Боже борони, тисячі й тисячі галицьких хлопців - студентів, гімназистів, робітників, учителів, сільських юнаків, котрі в переважній своїй більшості не належали до ніяких партій,зовсім не гадали продавати душу кому би то не було (тим паче - німецькому окупантові!), коли влітку 1943 року "вуйко" Гітлер дозволив формувати добровольчу стрілецьку дивізію "Галичина", а вони, цвіт народу, найкраща, найбільш патріотична молодь, ринули на пункти запису в добровольці. Не скажу, що не було вагань. З мого рідного села Братківців, що на Івано-Франківщині, хотіли записуватися у нові січові стрільці чимало юнаків, а фактично стали добровольцями лічені одиниці. Очевидно, далася взнаки роз'язнювальна діяльність політвиховників з ОУН-бандерівців, які мудро передбачали, що на Гітлера нема чого надіятися. Галицькі хлопці, казали вони, йому потрібні лише як гарматне м'ясо. За Україну можна воювати тільки в лавах УПА, яка воює на два фронти - і проти Гітлера, і проти Сталіна.
А все ж тисячі й тисячі юнаків (і не тільки юнаків) "зголосилися до дивізії", маючи за мету повторити леґенду українських січових стрільців, які з невеликого Леґіону у складі австрійської армії стали міцним кістяком Української Галицької Армії. У 1943 році вже всім, як кажуть, розвиднилося, що Німеччина фактично програвала війну, поступово відкочуючись на захід. Більшовицькі армії безупинно й переможно наступали, встеляючи землю України мільйонами трупів своїх і німецьких солдатів. І організатори дивізії з Військової Управи, і її рядові вояки вважали, що в переломний момент Сталін, здолавши гітлерівську Німеччину, неодмінно зудариться зі своїми західними союзниками, а тоді, крім партизанської Української Повстанської Армії, конче буде потрібна сучасна, добре навчена й до зубів озброєна регулярна українська військова формація. Коли ж сьогодні чи то у Львові, чи в Нью-Йорку розмовляєш з колишніми дивізійниками, коли запитуєш, що спонукувало їх записуватися до дивізії, то відповідь загалом чуєш однозначну: "Хотіли мати в руках зброю. Був такий час. Хотіли мати організовану мілітарну силу. Хотіли знати нелегку військову науку. Ми боролися за Україну! Ну, а що вбралися у німецькі - мундири та шоломи, що нашими долями, коли приїхали в табори на вишкіл, розпоряджалися і дуже часто над нами знущалися німецькі фельдфебелі, які справді сідлали нас, мов нечисті з пекла, то... то вже інша річ. Мундири, формальна приписність до німецького вермахту - це тільки поверховий погляд. Душа, мета, мука наша й наша трагедія залишалися українськими..."
Власне, на трагедії Першої дивізії Української Національної Армії (так вона називалася наприкінці війни) і наголошує Роман Колісник у своїй книжці "Останній постріл". Автор, сам у минулому вояк дивізії, який пройшов крізь воєнне горнило, ніде ні словом ні півсловом не пробує героїзувати ані свого основного персонажа Юрія Колоса, ані його друзів, які один за одним гинуть то на рідній землі, то в далеких чужинецьких горах. Жахлива правда війни з її нелюдяністю, з її маршами, атаками, смертями, отупінням, окопними вошами - це і є опалене пожежами тло, на якому розгортається розповідь від першої особи, діялог Юрія Колоса зі самим собою.
Він, випускник гімназії з невеликого гуцульського містечка, сповнений патріотичного пориву, записується у добровольці задля великої ідеї, задля України; йому та його гімназійним друзям сняться романтичні мазепинки й синьо-жовті прапори; він та його друзі, викохані й виплекані вчителями, які в минулому були "усусуами" старшинами Української Галицької Армії, мріють повторити історію і покласти початок Українській Армії. "Тільки не повторюйте хлопці наших історичних помилок: здобудьте державу й не втратьте її, як ми втратили", - попереджає їх гімназійний професор Грицай.
Але ж про яку державу могла йти мова, коли українського вояка в німецькій уніформі зневажали всі - від фельдфебеля до командира дивізії генерала Фрайтаґа, котрий, до речі, у найгрізніший момент боїв під Бродами "зрезиґнував з дивізії", а потім ще й звинувачував українців, що вони, мовляв, не вміють і не хочуть воювати; коли офіцери, знущаючись над рекрутами, реготалися у вічі, що ви, "кльопці", "ніякі не українці, ви "ґаліцієнери" й, отже, дивізія ваша - "ґаліцієнерська"; коли навіть перед казармою посаджені на клумбі квіти у формі тризуба були витолочені дощенту?!
Роман Колісник уміє у трагедію розчарування внести, як воно було й насправді, оптимістичні нотки: так, нам важко, Гітлер - наш заклятий ворог, але й більшовики теж люті наші вороги. Мусимо витримати. Ми не якісь там "есеси", коляборанти, ми українські вояки, і Україна колись нас згадає добрим словом, ми як могли наближали її День волі. Ось такий ляйтмотив розмов і переживань героїв Колісникової повісті.
Критика в українській діяспорі схвально сприйняла повість "Останній постріл", яка першим виданням появилася 1982 року в Торонто (Канада). Відомий український письменник і літературознавець з Австралії Дмитро Чуб писав, що "твір написано правдиво, реалістично, без пересади й штучних ситуацій". Інший критик із Канади професор В. Ревуцький відзначав, що "є уже праці, які історично висвітлюють нашу дивізію, але присвячення усього твору військовим будням ще не було..." А син Василя Стефаника літературознавець Юрій Стефаник писав щедро: "Повість "Останній постріл" таки добра, аби не сказати дуже добра, може, найкраща з усіх, написаних на цю тему". Цитування оцінок критики хочу завершити констатацією, що "Останній постріл" Романа Колісника відзначений премією Союзу Українок Америки.
Але ж похвали, рецензії і навіть премії, як, зрештою, і читачі, були еміґраційні, з-поза меж України. Вдома, у недавній Радянській Україні, вояків Першої дивізії Української Національної Армії інакше, ніж "фашистськими прислужниками", не називали; ще зовсім недавно дивізії приписували участь у розстрілі євреїв у Києві... за два роки до того, як дивізія була створена. Рік тому за таємним наказом колишнього міністра оборони колишнього СРСР Язова таємно серед ночі "невідомі особи" знищили пам'ятник загиблим українцям-дивізійникам під Бродами. Траплялося, що навіть демократична преса, протиставляючи дивізію УПА, називала першу "гітлерівським формуванням". У наші дні на західних землях України у зв'язку з організаційною активізацією ОУН-бандерівців подекуди спостерігається тенденція, що, мовляв, тільки упівці були справжніми борцями за самостійність, при цьому не згадується, що після розгрому дивізії під Бродами влітку 1944 року тисячі добровольців поповнили Українську Повстанську Армію. Відомо також, що під час формування дивізії провід ОУН-р посилав у її лави тисячі своїх однодумців. Організація Українських Націоналістів теж пам'ятала про потребу мати в переломний час добре організовану військову одиницю.
Варто, однак, наголосити, що герої повісти Романа Колісника, за винятком кількох епізодів, майже не переймаються політичними питаннями та своєю, так би мовити, майбутньою реабілітацією. Вони лише вояки, які терплять воєнні злигодні з дивовижною стійкістю і твердим переконанням, що нічим не завинили перед Україною, перед людством узагалі; вони переконані, що їхні військові вміння, знання, досвід, урешті терпіння знадобляться Україні. Це так просто й зрозуміло, що даремно розводити якісь ідеологізовані балачки. Для них головне вижити, не зрадити військове товариство, яке зцементувалося під час вишколу, боїв. Вістун Юрій Колос не кращий, не "героїчніший" від своїх побратимів; він так само, як і вони, мріє про дівочі пестощі, про те, щоб добре виспатися і поїсти, щоб були живі та здорові його друзі Стефан, Юрко, Ковалисько та інші. Але водночас Юрко Колос глибко в серці носить картину, яку він побачив на бойовищі під Бродами: зустріч батька-червоноармійця із сином-дивізійником. Батько ішов проти сина... Й обидва у ворожих мундирах, із чужою зброєю у руках. Як про це може не замислитися вояк? Як не спитати самого себе: кому потрібна ця жертва, що ми, українці, з цього жертовного вогню матимемо? Дим?
Аж поки не стався останній бій на австрійській землі, який не тільки жорстоко скосив друзів Колоса, але й спопелив надію, з якою галицькі хлопці вступали до дивізії - це був крах усіх юнацьких ілюзій і сподівань. І чи не шкода було юнацької крови, тих тисяч і тисяч жертв?..
Книжка Романа Колісника цікава для українського читача також ще й тим, що вона є першою ластівкою, яка перелетіла через високі гори й глибокі безодні між "нами" і "ними". Дотепер ми читали книжки про війну тільки авторів, які бачили або ж уявляли її тільки з "радянського боку". Ясна річ, що в їхніх книжках радянський солдат був визволителем, гуманним, щедрим і милосердним. Ніхто, звичайно, навіть через десятки років після закінчення війни, не запитував: А що, власне, здобув простий радянський солдат, який ішов у бій "За Родіну, за Сталіна?" Смердючу головку оселедця, банку консервованого гороху й жебрацьку пенсію?
І ось тепер маємо змогу прочитати про солдата з "тамтої" лінії фронту. На мою думку, це дуже знаменний факт. Ріки нашої національної трагедії злилися в єдиному руслі. Стоїмо на березі. Ріка тече повз нас і крізь нас. Ох, як серце болить... □
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації