ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 25 квітня 2009 р.

РОКОВИНИ ОДНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОДИНИЦІ

Мирослав Малецький

За свій рідний край,
За стрілецький звичай,
За волю України!

Мова про 1-шу Українську дивізію ("Галичина") Української Національної Армії. Відмічаючи золотий ювілей її створення, не одному з її учасників, сучасників та зацікавлених історією насуваються питання: Чи потрібно було її організувати? Яку й чи взагалі відіграла вона ролю в боротьбі за самостійність України? Яке її місце в історії українського війська?
Питання Дивізії тепер зактивізувалося, особливо в відродженій Українській Державі. В радянській дійсності не багато про неї знали. Українську історію там фальшували, перекручували, а то й промовчували, а за саму прихильну згадку про Дивізію кримінально карали. Часами вона була "білою плямою" в історії і тоді про неї глухо мовчали; а часами, зокрема в останніх роках совєтської імперії, вона стала "чорною плямою", в якій офіційна пропаганда бачила все "глобальне зло" та змальовувала її як непримиреного "ворога народу".
Час проминає скоро. Від дня створення Дивізії проминуло півстоліття - це досить, щоб глянути на ту подію з історичної перспективи. Документів та писаних матеріялів не бракує. Саме ствердження факту без дослідження поодиноких умов - це, як фраза вибрана з контексту, не вистачає навіть на одновимірну оцінку. Тим часом питання Дивізії складне. Його треба розглядати з аспектів - політичного, мілітарного і морального.
Найперше з точки зору політики. В історії нераз натрапляється на політичну концепцію, яку часом називають "леґіоновою". Розуміють її як активну участь поневоленого народу в чужих арміях проти спільного ворога. Відносини між ними, включно із ступенем залежности "леґіонерів" від "спонсоруючої" армії, регулюються домовленнями. Про правильність концепції вирішує політичний успіх. Наприклад, польські леґіони Юзефа Пілсудського у значній мірі причинилися до постання Польської Держави в 1918 році, а в XIX столітті інший командир польських леґіонів - Домбровський - знайшов місце в польському національному гимні. Свій леґіон мали жиди в британській армії, а також українські січові стрільці не були без впливу на події в Україні, зокрема тоді, коли фронти воюючих сторін заломлювалися.
Пригадуючи часи з-перед 50 років, усвідомлюємо, що 2-га світова війна тоді ввійшла у 4-ий рік. Донедавна переможні німецькі армії почали натрапляти на більший спротив та частіше зазнавали дошкульних ударів на всіх фронтах. Території, окуповані німцями, не зважаючи на збільшений терор супроти місцевого населення, щоразу явніше опановували дії підпільних патріотичних організацій. Для критичного аналітика тодішніх подій шанси перемоги для "держав осі" виглядали поза межами правдоподібного. Саме в той час, у квітні 1943 року, деякі німецькі кола, на чолі з губернатором Галичини Вехтером, почали організувати дивізію з українців. Український Центральний Комітет та ветерани Визвольної боротьби 1-ої світової війни підтримали ту ініціятиву. В 1940-их роках на західньо-українських землях серед суспільства відродилася та дозріла думка, що дальша боротьба за українську державність вимагає організованої і добре вишколеної військової сили. Проф. Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету, так сформулював свої міркування: "Ми хотіли творити українську збройну силу і треба було використати кожний момент, враховуючи ввесь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших землях". Він уважав, що в складі німецьких збройних сил "могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне українське з'єднання, яке при сприятливих обставинах могло стати принаймні частковим зародком української армії." Українські творці Дивізії думали через аналогію до 1-ої світової війни, що ця війна закінчиться на українських землях хаосом; одні програють мілітарно, а в других революція та вибух громадянської війни за самостійність поневолених народів стане реальною можливістю.
Українська патріотична молодь з ентузіязмом зголошувалася до Дивізії. В скорому часі зголосилося понад 80 тисяч добровольців. Можна з певністю ствердити, що аргумент про потребу вивчити військове діло, щоб могти продовжувати боротьбу за незалежність свого народу переконав і захопив її, бо ж німецька сторона, крім обіцянки, що вживатиме Дивізію на протисовєтському фронті, нічого не давала. Це мала бути тільки одна дивізія та ще й з реґіональною назвою "Галичина".
Мілітарно Дивізія не мала нагоди себе проявити. Після закінчення вишколу вона попала в "котел" під Бродами, де її розбили враз з іншими німецькими дивізіями. З 11 тисяч вояків і офіцерів Дивізії тільки коло 3 тисячі вирвалося з того оточення. Решта попала в полон, загинула або включилася в лави Української Повстанської Армії.
З поповнень зформовано нову дивізію, дальший шлях котрої вів у боях з червоними партизанами через Словаччину, Словінію, щоб війну закінчити на полях південно-східньої Австрії в околиці міст Ґрацу й Фельдбаху.
У війні гігантів, яка велася великими армійськими з'єднаннями, Дивізія, очевидно, не могла відіграти значної військової ролі. ЇЇ важливість і значіння були в силі ідеї. Кожний нарід має моральне право боронитися перед ворогами. Довгими віками поневолений і фізично й духовно нищений український нарід не скорився, а безупинно й при всяких нагодах продовжував - і далі продовжує - боротьбу за право жити власним життям у власній державі. Саме ця ідея була несприйнятлива й грізна для ворогів.
Навіть німці, в мундирах яких довелось Дивізії воювати, вже під кінець війни розпізнали помилку своєї політики й справді дуже пізно, але таки пішли на поступки українській ідеї. Рятуючи це, що вже не можна було врятувати, погодилися створити Український Національний Комітет. Його голова генерал Павло Шандрук рівночасно став командуючим Української Національної Армії, а Дивізія (колишня "галицька", а тепер вже "українська ч. 1") стала першою дивізією УНА. Присяга, складена генералові Шандрукові на вірність українському народові, та тризубці на шапках - це символи, які виявили назовні ці почування котрими від самого початку жило вояцтво Дивізії.
Деякі обсерватори підкреслюють, що воякам Дивізії довелось боротися проти своїх вітчизників на східньому фронті. Це правда. Часопис "Народна Армія", орган Міністерства оборони України, містить часом статті, в яких автори підкреслюють, що вони в 2-ій світовій війні воювали не за Сталіна, а за батьківщину, хоч вправді не за самостійну Україну.
Вояки Дивізії в жодному разі не воювали за "тисячолітній райх" або "Нову Европу", а за майбутню самостійність України. Для них не було різниці між німецьким фашизмом (в той час виглядало, що його тривалість не буде довга), і, якщо мова про методи дії, червоним більшовицьким фашизмом.
Після війни доля повела колишніх вояків Дивізії різними шляхами. Тим, що попали в совєтський полон, довелося роками каратися в архипелягу "Ґулаґу", і багато там загинуло. Інші роз'їхалися по країнах Західнього світу. Вони продовжували, вже іншими, мирними методами, працювати для добра української діяспори та українського
народу. Багато з них зайняли визначні пости в житті організованої української громади.
Буває в житті людини, що про її успіх рішає доля, яка дасть нагоду опинитися у відповідному часі й у відповідному місці, з відповідними можливостями. Подібно буває в житті організацій та угрупувань народу. Попри Дивізію, одначе, добра доля пройшла боком. Тепер ті, що дожили, радіють подіями в Україні - її відродженням і розбудовою держави. В них утвердилося переконання, що жертви крови й життя Дивізії не пішли намарне. Колишні вояки Дивізії радо повторюють строфу, яка висловлює за що вони боролися: "за свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України". А в Україні голова Галицького Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Михайло Яцура, додав: "Ми українській державності вірні до кінця!" □

Торонто, І березня 1993 року.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації