ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 23 жовтня 2010 р.

ЗМАРНОВАНА АРМІЯ

Д-р У.Карп’юк

З сумом питаєш себе, чому ніхто зі західно-українських діячів не навязав підчас війни зв’язків зі Стидом* — він-же знав неодного з них у Відні — чому не була поставлена справа утворення українських леґіонів з полонених в Італії? - нарікав у свій час п. Борщак, пишучи в «Ділі" про „Спомини Вікт.Стида".

З тим більшим сумом питали себе колись по таборах наші полонені в Італії. було їх 100.000, з того кількасот старшин, всі вони походили з найкращих австрійських полків ріжної зброї, досвідчені в боях на фронті сербськім, російськім та італійськім.

Розміщено їх малими гуртками по таборах усієї Італії, на континенті і по островах, всуміш з иншими Австрійцями. Всяке листування між таборами було заборонене. Італійці одначе переносили деяких полонених з одного табору в другий, з якого переселенці розносили зі собою вісти про табор, з якого вийшли. Лише в той спосіб мали змогу наші полонені мати огляд чисельного стану Українців та настроїв серед співтоваришів неволі в инших таборах.

В той сам спосіб упевнились наші полонені, що всіх їх лучить один дух і одно незломне бажання — видістатися в цілости як армія з неволі домів чи то для оборони нападених земель, чи як завязок українського вйська.

Італійське міністерство війни стежило уважно за настроями серед полонених Австрійців, особливо Славян, котрих задумувало вихіснувати для утворення протиавстрійських національних леґіонів. У тій ціли покликано до життя в Римі спеціяльні комітети для полонених Хорватів, Чехів, Поляків і Румунів. Комітети ті увійшли в звязок зі своїми полоненими; — лише українського комітету в Римі не було.
До більших таборів, як нпр. на Острові Азінара біля Сардинії, приїхали з Риму італійські старшини для піддержання звязку з полоненими. Найстарші споміж наших старшин в таборі Азінара. надп. Мирон Дутко і пор. Іван Калужняцький, з’єднали собі італійського зв’язкового, так, що Рим давав просто вказівки нашим полоненим в їх дальших організаційних заходах і спинив цілковито акцію Денікіна, який живо заінтересувався нашими полоненими.

В міру того, як Австрія хилилася до упадку, стягали Італійці в поспіху Хорватів, Чехів, Поляків і Румунія до окремих концентраційних таборів — лише Українці залишились дальше під спільним дахом з Німцями та Мадярами.

Тим часом Австрія poзпaдалася. Один із останніх фронтових звітів італійського головнокомандуючого ген. Діяза подавав до відома, що Австрія валиться, австрійські відділи кидають свої становища й утікають в запілля або піддаються без опору побідним Італійцям на цілім майже фронті - «Soltanto i battaglioni rutheni del Galizia Orientale nel Tirole del Sud ci prestano una resistenza accanita» (Одинокі лише відділи Українців iз Східної Галичини ставлять нам в полудневім Тиролі завзятий опір).

Инші славянські полонені перетворені були вже на готові леґіони і складали присягу на площі Ґарібальдіого перед своїми комітетами в Римі на вірність їхнім нововоскресшим батьківщинам. По заприсяженню від’їздили леґіони в повнім еквіпунку під дальший провід Праги, Варшави, Білгороду і Букарешту. Кожний із тих новопосталих урядів мав під рукою готове свіже військо, без якого не були би вони показали себе такими ґеніяльними будівничими своїх держав.

Наших полонених огортала розпука. З Галичини і з дальшої України ні вітру, ні хвилі. Заходи самих полонених щодо утворення комітету в Римі, сконцентрування Українців в однім окремім таборі й утворення українського леґіону, всі ті заходи не вистарчали. Надаремно напливали до Рима меморіали, тощо. Італійці заявили, що не можуть числитися поважно з голосом полонених, доки ні Львів, ні Київ їх не піддержить; от нпр. Варшава або Прага жадали віддавна видачі своїх жовнірів, тому й одержали їх.

В той час повертались до Італії тисячі Італійців з Галичини, де сиділи доти по таборах як полонені Австрією. Всі вони оповідали нашим полоненим про хід подій у Галичині, про те, як наша людність прихильно до них ставилась, як Українці проголосили свою державність і випустили їх всіх з таборів на волю.

Випустили - заки зажадали видачі своїх! Невже ніхто в краю і не думав про заміну?
Серед таких вістей наші полонені ждали дальше. Ждали і вимирали, нестерпний клімат, малярія і тиф забирали кожного дня по кілька жертв. Виснажені на тілі невольники піддавались недугам, зате духом не подавались. Всякий, когоб лише спитав, рвався домів – но не до родини, а просто на фронт. Иншої відповіди не можна було й почути. Італійці часто не мали «слів подиву для наших жовнірів, зрештою дивувались байдужности Українського Уряду і співчували з полоненими.

Нараз загомоніла Італійська преса про приїзд до Риму гр. Тишкевича, посла України до Ватикану. Цілі статті присвячувано його особі, відношенню Італії до України. Часописи розводилися над прихильністю папи до нас. „Gіоrnаlе d’Italia" оголосило за уповажненням Ватикану, що папа Бенедикт XV відмовляє в своїй каплиці кожного дня ранком окремі молитви за самостійність України. Журналісти рвалися на переміну до розмов з гр. Тишкевичем про біжучі справи.

Наші полонені неначе віджили. Зараз-же вислали до гр. Тишкевича привіт, описали докладно положення полонених Українців; їх чисельність і бажання. Особливо заявили полонені готовість станути всі як один муж в обороні наших нападених земель. Полонені благали, щоб їх вирвати з неволі і розпоряджати ними як українською армією.
Гр. Тишкевич відповів коротким листом. Він дякував за привіти, висловив своє співчуття і згодився на намір полонених, щоби звернутись через нього з довшим письмом до папи. Рівночасно повідомив він полонених — на тих-же велике здивування — що в Раді істнує він довшого часу окремий висланник українського уряду в справі полонених та що до того висланника належалобися в першій мірі звернутися. Тим висланником мав бути п. Севрюк. – Вмить звернулись полонені на вказану адресу один раз, другий, одначе ніколи жадної відповіди звідти не одержали.

Папа Бенедикт XV звертався з успіхом до прилюдної опінії Европи в кількох справах, назверх принайменше, світських, прим, в справі Вірменії. Тому вислали наші полонені через гр. Тишкевича до папи довше письмо. Просили його, щоб вставився за них перед повищими органами, щоб поміг їм вирватись з полону, де вони безпотрібно так караються на тілі і на дусі, без вісток від родин. Рівночасно просили вислати греко-католицьких священиків до таборів, де є Українці.

Поляки нпр. одержували до схочу латинських священиків з Ватикану, при їх помочі мали влекшений звязок з Римом від самого початку неволі, — опісля-же комітет польський у Римі працював при сильній піддержці Ватикану. Наші полонені не могли доблагатись ні одного свого духовника, хоча Ватикан знав, що понад сто тисяч греко-католиків невільників біля нього нудьгує.

Бенедикт XV одержав згадане письмо і мав бути навіть дуже зворушеним — одначе ніколи не відповів.

Окрім того звернулись полонені з відповідними письмами до голови української делеґації Сидоренка в Парижі, до одного визначного італ. посла до парламенту в Римі, до д’Аннунція і до Митрополита. На те останнє письмо, до нашого Митрополита у Львові, покладано найбільше надії. — Всі такі письма висилано тайно, ріжними дорогами, без певності доручення.

Розіславши такі письма — вичерпали полонені всі засоби самопомочі, щоби вирватись з неволі і прислужитися свойому краєві яко збройна сила. В надії на підмогу від котрогось із адресатів тих писем — полонені ждали дальше. Було це ще в місяць перед офензивою генерала Грекова в Галичині. Дорога з Італії по Карпати і в Галичину стояла отвором; навіть через Угорщину можна було перевезти без перешкод транспорту. Італійці чванилися тим, що їхній посол в Будапешті, Романеллі, користується найбільшим впливом перед угорським урядом зпоміж усіх инших представників Антанти. В самій Італії переводжено тоді вже постепенно демобілізацію, а в наслідок того зростало безробіття і ускладнювалося внутрішнє положення краю, для котрого цілі громади таборів заповнених останками австрійських полонених, були прикрим тягарем.
Вже і маленька німецька Австрія зажадала видачі своїх жовнірів з полону, а за Українцями ще таки ніхто не голосився.

Літом 1919 р. відїхав з Італії до Відня перший транспорт з полоненими Німцями. Гурток Українців, сімнадцять старшин, вспів прилучитись до того транспорту. Остаючі на дальше в полоні Українці благали, щоб вони зараз по приїзді до Відня звернулись до наших діячів чи урядів і підняли крик проти того забуття, в якім оставлено наших полонених; просили від’їзджаючих, щоб доти не спочили, доки всі співтовариші неволі не вийдуть з полону.

Згаданий транспорт приїхав до Відня ніччю 28 серпня — а слідуючого дня ранком вислали наші поворотці делеґацію до ген. Окопенка – голови Українського Чер. Хреста і головного опікуна всіх наших полонених того часу.

Ген. Окопенко прийняв делегацію якнайприхильнійше, вислухав її звіту і — заломив руки. — Він і український уряд ніколи не ставився байдужно до полоненик в Італії, навпаки: числив на них як на спасення; урядові бракувало жовніра і тратив пядь за пядею наших земель. Так численний леґіон а Італії був би вмить заважив на дальший хід подій у Галичині і Великій Україні. Поспіх був вказаний, італійська місія у Відні ішла назустріч у цій справі і згодилася радо видати візу для виїзду українських уповноважених у тій справі до Італії. Та саме серед українських діячів розгорілася страшна битва за те, котрий із них має виїхати по наших полонених. Щораз то нові особи заходились біля візи для себе, а кожний із них виказувався якимись уповноваженнями українського уряду, та ще й заперечував уповажнення инших. Серед такого натовпу українськиж кандидатів, охочих до виїзду в Італію по наших полонених, Італійська місія у Відні опинилася в клопоті і заявила, що не визнається в нашій акції відносно полонених, зчеркує всі доти видані віза і відкликує всякі обіцянки на будуче. Ген. Окопенко добув зі свого столика відносні акти і з обуренням вказував делеґації на звернені, численні подання з виданими, а опісля уневажненими візами.

Майже припадково збереглася віза для п. Севрюка. Його й виряджено в дорогу. Тодішиий міністер закорд. справ Вол. Темницький супровожав п. Севрюка особисто до полудневого двірця у Відні і прощаючи пригадував йому: Пам’ятайте лише за полонених. Я жду годинами Ваших вісток з Риму! На жаль, п. Севрюк не зайнявся взагалі полоненими — у Відні не одержали від нього жадної вістки.

Оповідання ген. Окопенка накликало найбільше пригноблення; делеґація відійшла.
В українській пресі у Відні піднялися тоді ше численні голоси в справі наших полонених. П. Мурський старався видвигнути ту справу на порядок денний, як найбільше пекучу. Одначе транспорт поворотців просто на Велику Україну був майже неможливий задля становища Румунії, хіба малими відділами і то серед нерозмірно коштовних заходів.

Дальші транспорти полонених з Італії до Відня слідували по собі, що кілька тижнів. Прибувши до Відня — часть поворотців наших вибиралась по кілька осіб на Вел. Україну, часть на Чехословаччину, а инші залишались у збірній станиці без жадної опіки.

Останні наші жовніри видісталися з полону щойно в січні 1921 р. До того часу поважна часть полонених вимерла.

Так розбрелась понад стотисячна армія.

«Діло». – 18-19 жовтня 1925 р.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації