ЧИ БУЛИ ДИВІЗІЙНИКИ КОЛЯБОРАНТАМИ?

Ігор Федик

Ще донедавна згадувати в Україні про дивізію "Галичина" було смертельним гріхом, тому будь-яка інформація про її утворення і бойові дії була за сімома заслонами. Радянські пропаґандивно-карні органи засекретили її, сховали від народу, від учених і політиків. А якщо й траплялася якась невеличка інформація, то вона була настільки спотворена і перекручена, що кожну краплинку історичної правди доводилося "розшифровувати".
Та й тепер, коли про діяльність дивізії появився друкований матеріял, а молоді галичани, не шкодуючи сил і часу, з запалом будували пам'ятник полеглим українським воякам під Бродами, реакціонери зруйнували цей пам'ятник національної звитяги.
На жаль, тернистий і водночас геройський шлях 1 УД УНА і сьогодні трактується за висловом Володимира Дашковича, деякими "принципіялістами лише - як коляборантський шлях.
Переді мною книга відомого українського історика з діяспори Ореста Субтельного: "Україна. Історія", що вийшла друком у 1991 р. в Києві. Книга користується величезною популярністю в Україні, є майже в кожній родині в Галичині, в кожного учня школи. Чекають на неї по всій Україні. Справді-бо, нарешті дочекалися такої історичної книги, якої треба. Годиться її перевидати і швидше розповсюдити на південних і східних теренах України, по школах, ліцеях, вищих школах, офіцерських курсах тощо. Це була б, я думаю, найбільша вдяка професорові, який чимало попрацював, щоб її написати.
Майже напам'ять знаю цю книгу Ореста Субтельного. Вчу по ній дітей. Але одна думка професора не дає мені спокою. Щось не дає мені повністю згодитися з ним. Скільки не читаю - сумніваюсь.
Шановний професор у пошуках історичної правди і, мабуть, будучи "принципіялістом", один із підрозділів своєї книги (стор. 408-410) назвав "коляборанціонізм" і в ньому подав коротеньку історію творення дивізії "Галичина". Оце мене і мучить. Хочу спробувати заперечити авторові книги ось у який спосіб. Насамперед спитаю: "Чи й справді 82 тис. галицьких юнаків добровільно записуючись у це формування знали і усвідомлювали, що вони - насамперед коляборанти, а не патріоти рідної землі?!. Чи 13 тис. вояків дивізії "Галичина" в смертельному котлі під Бродами і Золочевом вмирали також із такими внутрішніми переконаннями?! Я розумію, що історія вірить фактам, подіям. Але є ще психологія! Є психологічні чинники як окремих особистостей, так і нації. Я не вірю (і не тільки я, а й навіть мої учні) і ніколи не повір'ю, що Україну, ідею національної держави, одвічне і незбагненне прагнення до волі заступили, затінили якісь інші сподівання, політичні розрахунки чи ще щось. Це психологічно і національно неможливо.
Вони вмирали за Україну, а не за політичний компроміс. Колябораціонізм - це трагедія тактики, це драма компромісу, це драматичний пошук дороги до волі, а не внутрішня характеристика дивізійників, не їх національне переконання. Вони спроможні були на подвиг в ім'я вільної України, однак історична ситуація їм запропонувала саме такі умови подвигу.
Не мали себе за коляборантів, а лише за патріотів-вояків і ті, хто після жорстоких боїв у Словенії та Австрії перебував у Ріміні, а далі - на важких роботах в Англії та в інших державах. Не вважають вони себе такими і нині.
Україна до смерти для них - не знищена, життєва мета та ідея, до якої вони йшли чесно (ця чесність вимірювалася не чим іншим, а життям!), вірячи, що може шляхом компромісу вдасться здобути власну державу.
Можна пошукати в історії чимало аналогій, де українці шукали компромісу з кимось, щоб у якийсь спосіб наблизити власну державу. Чи можна вважати Петра Дорошенка коляборантом, він же хотів здобути волю Україні за допомогою чужинського війська. Не був ним і гетьман Іван Мазепа, закликаючи військо Карла ХІІ в Україну. Не були коляборантами і вояки УГА, які тимчасово приєдналися до більшовиків. Не можемо звинувачувати і Симона Петлюру за договір 22 квітня 1922 р. з поляками.
Була мета - українська держава - і був історичний контекст, несприятливий для України, де перетиналися різні чинники, внутрішні і зовнішні, скриті і явні, де перехрещувалися наміри і долі багатьох народів, де розігрувалися політиками "живі" шахові партії. На цій історичній площині опинилися наші хлопці, що мали надію при допомозі чужинців подолати найстрашнішу і найпотворнішу диявольську силу XX сторіччя. Вони йшли з однією страшною силою проти ще страшнішої. Вони не відсиджувалися у затишку, вони не ховалися по домівках, вони вийшли історії назустріч, вони пробували вписатися в історичний контекст. Кінець - драматичний, важкий. Але ж драматичним був і початок, і дорога. Чи не так?
Зрештою, напевно, вони думали, що в процесі цієї страшної, кривавої, історичної драми щось таки зміниться, і будівництво української держави матиме інший поворот. Спитаймося хоч би у поляків, чи були їх прадіди коляборантами, які десятками тисяч вступали в армію Наполеона, щоб визволити Польщу? Таких історичних аналогій є багато в долях різних народів.
Ми не мали держави, ми хотіли її мати, тому вмирали наші юнаки за свою ідею в чужинецьких арміях з надією створити свою українську армію, створити українську державу.

("Поклик сумління", Львів, ч.З, листопад 1992)