ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 5 квітня 2009 р.

В СОВЄТСЬКОМУ ПОЛОНІ ПІД БРОДАМИ.

(Запис О. Г. з 1946 р. розповіді Ярослава Бобинського)

Був гарячий липневий вечір. Недалеко ще догорювали сільські стріхи, стодоли. Довкруги додимлювалися вигорілі підбиті танки, стирчали жерла пошматовамних бомбовими поділами гармати, при польовій доріжці покалічені кінські трупи, а поруч такі ж людські. Столочені ниви-загони спілої пшениці, жита.
І тут і там гурти полонених вояків - німців з вермахту й наших хлопців - з марлевими перев'язками на головах, хто ще з шоломом, хто без шапки, хто в пільотці, хто в "лещетарці".
Наших зразу пізнати по "тярняках", замісць військових блюз, як у вермахтівців. Всі з піднесеними руками. Їх групами заганяють на невеличку долину червоноармійці в круглових шоломах і пільотках чи фуражках. На їх рушницях наїжені, як довгі кантові шила, штики. Інші з "фінками". Матюки, прокльони.
Мені все те якось байдуже. Кінець.
Бачу, як за декілька кроків якийсь совєтський підстаршина - на петлицях ковніра гімнастьорки "гречка"-трикутнички, на голові фуражка з зіркою - з криком-матюками вихоплює з нашого гурта полонених якогось смаглошкірого узбека чи туркмена - "гівіса" в вермахтівській уніформі. Матюки, лайка: "Фашистская блядь! Ізменнік! Давай, вихаді!" Сіпнув за руку і не пройшов той двох-трьох кроків, як цей у фуражці звідкись з-за пояса як не вихватить "гайотівського" ніклево-блискучого штилета-кинжала й -"бах! полоненому-"гівісові" між плечі. Той упав, верещить, на суконну блюзу виступає кров. "Фуражка" витягла штилет із плечей і поправляє удари в плечі; узбек верещачи звинувся скулений на бік, "фуражка" додає люто ударів у живіт-груди. Вереск заколюваної жертви переходить уже в скигління, стогін і помалу стихає.
У всіх в очах жах, тиснуться в гурт, бо крайніх, мабуть, чекає те саме. Солдат зі штиком то тупо дивиться на оте заколювання полоненого, ніби це йдеться про "великоднє порося", то відвертає очі вбік.
І ото надійшов другий фуражконосець-підстаршина (на ковнірі червоні петлиці і "гречка-секілі", вп'ялив очі в мене, в мій "тарняк". Розщіпае кобуру пістолі.
- Ах, і ти здесь, есесовская блядь! Поді-ка сюда! Ану-ка, ступай! Впєрьод! Іду, ніби межею столоченої нивки, руки підняті. Від заходу лягла видовжена тінь від якоїсь верби. Мізок якось дивно перестав працювати. Глипаю оком убік, куди лягла тінь, і бачу, як за мною ступає тінь мого "фуражника", і враз його рука з пістолею піднімається до висоти моєї голови. Та це ж в мене націлена пістоля!
Якась енерґія-протест у мені збудилася, останній відрух перед смертю. Миттю обертаюся до нього і майже кричу: - Не маєте права мене стріляти! Я полонений. Я ніколи вашим громадянином не був. Я з Польщі. Німці мене силоміць забрали до війська. Нема такого права: вбивати полонених, що піддалися.
І навіть не знаю, звідки в мене стільки зухвалости набралося. Мій "фуражник" аж остовпів, але пістолю (може вона йому затялася?) опустив.
- Ах, ти фашистская сволоч! Ну, харашо, пайдьош в Сібірь! 20 лєт будеш строїть тє дєрєвні і ґрадца, што ти разрушил.
На моє щастя його покликали: - Сєржант, вас зовут в штаб!
Я вернувся до гуртка. Недалеко ще харчав узбек-"гівіс". Сутеніло. Наш гурт перегнали ближче села. На коні прискакав до нас якийсь підстаршина. Угледів нашу групку дивізійників, збиту докупи, в "тарняках". Сипнула тирада прокльонів:
- Га, попались голубчики-фашисти, сволоч! - кричить.
- Ми принишкли. Наверещавши й намахавшися якимсь прутом чи пліткою, проскакує конем попри нас і півтихо, озирнувшися:
- Ви голодні, хлопці?
- Та голодні, - відповідає хтось.
А він скаче на коні сюди-туди, клене вголос і поскакав між хати. І незабаром прискакав, під пахвою буханка селянського хліба, і, скачучи попри наш гурт, нахилився з сідла, розмахнувся, ніби пліткою вдарити, і випустив буханку та з криком поскакав далі. Миттю розшматовуємо цей Божий дар.
На ніч зігнали нас до якоїсь селянської шопи, відібрали "зольдбухи", замкнули двері. При дверях лиш вартовий солдат. Шуміло в голові. Гарячковий сон. Що нас чекає?
Шепотом розповідає хтось із пригнаної іншої ще групи наших хлопців, що там ранених, хто не міг іти, казали позносити до гостинця-шосе, ніби, щоб відтранспортувати до шпиталів, а по укладених ранених переїхав совєтський танк, розчавлюючи всіх.
На ранок стали викликати за "зольдбухами" до кімнати в селянській хаті. За столом сиділо трьох командирів зі срібними дощинкуватими погонами. Два говорили по-українськи. Середущий за столом мав у руках мій "зольдбух". Питає за ім'ям, прізвищем, званням, адресою. Подаю свою львівську на Знесінні. Чи маю рідних?
- Так, сестру, - і називаю.
Він порівнює заподання з зольдбухом.
- Чому пішов німцям служити?
- Силою забрали, інакше треба було під примусом їхати до фабрики в Німеччині на працю під бомби. Мені прислали покликання.
Третій збоку лиш спитав по-росіиськи, чи не був я в Тернополі?
- Ні, - кажу.
- А то б я тебе отут застрелив! Таке красиве місто, а так його через вас, "ізменніків" знищили.
А середущий питає, чи я був би готовий, вернувшися до німців, агітувати за переходом українців з Дивізії на совєтський бік? Я витріщив очі.
- Ну?
- Та як я можу тут у полоні щось зробити?
- Не твоє діло тут. Але, якщо б ти вернувся до Дивізії?
- Ясно, - кажу, - що намовляв би.
Позаписували щось там і вже мене назад до шопи не вели, але відпровадили до якоїсь темної комори, де були ще три полонених. Ніхто слівцем не обзивався. Але я став додумуватися, що їх також допитували. Один був вермахтівець.
Під вечір нас вантажною машиною, прикритою брезентом, відвезли десь на північ від Львова, біля Куликова, і погнали в якийсь ліс. По одному випустили нас і казали: "Йди на фашиста!" Я був другим. В напрямку Львова йшла перестрілка, била совєтська артилерія. Я спершу не був певний, чи мене тут не пристрелять.
Лісом, якимись нетрями, я добився десь біля Голоска до німецької застави. Сказав, що втік із совєтського полону, що я з дивізії "Галичина". Відставили мене до тилу в місто. І десь від Стрийської вулиці з відступом удалося причепитися до якогось грузовика, що їхав на Самбір. Там на збірному пункті дивізійників я зразу розповів свою історію. Мене відіслали з групою інших німецьких вояків до табору-тюрми "таємної польової жандармерії" ("Ґегайме Фельджандармерії"). Було це десь на Шлезьку, не пам'ятаю, як ця місцевина з казармами серед лісів звалася.
Кожного замкнули в окрему камеру. Заборонили розмовляти на проходах чи при зустрічах. Випитували докладно про вишкіл частини, в якій служив, про обставини полону й перекинення на цей бік фронту. Чи я знав когось з-поміж таких, що були зі мною тоді, пізнав би з лиця, чи чув їх прізвища.
Так воно тривало щось із чотири місяці. А тоді, певно перевіривши мої заподання з якимись дивізійними архівами, мене відправили до Нойгаммеру, звідки я вже далі з Дивізією пройшов усю дорогу почерез Словаччину - Словенію - фронт під Фельдбахом - до американського полону.

* * *

Стільки Я. Бобинський про свої спогади.

В чому ж загадка його побуту в тюрмі "Ґегайме фельджандармері"? Він припадком попав у млин шпигунсько-диверсійної гри совєтської розвідки, яка тоді стала використовувати гуртки отаких "звільнюваних", щоб при тій нагоді перекидати своїх перевишколених диверсантів. Тому й німецька протирозвідка так насторожено ставилася до всіх "утікачів" зі совєтського полону.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації