ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 25 квітня 2009 р.

ПРО ДВІ МІРКИ

В.Ґоцький

                               Читаючи як нашу, так і сусідську пресу, про події минулого часу або про розвиток взаємин двох наших сусідніх народів, часто стрічаємо неправильний підхід. Між обома народами ставиться знак рівняння, розцінюється події і робиться висновки, якби це були два однакові суб'єкти розгляду. А воно не так. Бо ніколи не можна зрівнювати державного народу із народом недержавним. З другої сторони, ті розбіжності стають ще більш видними, коли маємо до діла з одної сторони з окупантом, а з другої - з підбитим народом. Хоч оба кровно чи племінно можуть бути подібні, але саме ота історична відмінність робить їх протилежними. Візьмімо поляків та українців. Оба народи слов'янські, оба подібні під мовним та культурним оглядом, але вже під історичним минулим та суспільно-політичним зовсім відмінні, а навіть протилежні. Коли поляки аґресивні, заборчі, то українці радше пасивні, миролюбні. Поляки часто ходили походами аж на Київ, довгі роки володіли не лише правобережною Україною, але сягали й на лівобережну. Українці, хоча створили одну з наймогутніших держав на сході Европи, походами ні на Краків чи Варшаву не ходили, чужих земель не завойовували. А коли ходили, то це були лиш відплатні акції, тимчасові, а не заборчі.

                              Отже, витворилися два відмінні типи народів: заборчий, аґресивний та миролюбний. Очевидно, що співжиття таких двох сусідів важке, бо коли один боронить свої здобичі, то другий боронить виключно свою екзистенцію. Тому й політично-правні і морально-етичні відносини обох протилежні.

                              Для прикладу візьмімо наше недавнє минуле й погляд на це минуле з обох сторін.

                              Коли розсипалась Австрійська монархія, українці в Галичині проголосили створення ЗУНР - тобто свою самостійність на території, замешканій в більшості автохтонними українцями. Це сталося внаслідок відомих засад, проголошених Вілсоном, про самовизначення народів. Виступ поляків проти ЗУНР ми називаємо повстанням поляків у Львові в 1918 році. Знову ж поляки вважають проголошення державної незалежности українцями у 1918 році актом незаконним, повстанням проти польської держави чи радше проти польських державних прав на цих землях.

                               Приходить рік 1939 - коли під ударами гітлерівського райху паде польська держава. Українці на своїй етнографічній території творять свою адміністрацію, що поляки трактують як коляборацію з німцями, хоча в той самий час на польських теренах таку ж адміністрацію творили самі поляки, але це: "цо іннеґо". Отож знову два різні мірила. А коли на українських теренах німці почали репресії проти українців, а більшовики підкинули своїх партизан, щоби протиставитись не німцям, але і в зародку здавити українські державницькі намагання, то поляки стають проти збройних об'єднань УПА, допомагаючи активно на всіх щаблях і більшовикам. Це й спричинило масовий пролив крови, як боєвих з'єднань з обох сторін, так і цивільного населення, що підтримувало своїх обранців. І тут знову маємо оці дві мірки. Полякам вільно організувати свою підпільну сітку та збройні частини на українській етнографічній території. А автохтони, українці, такого права не мають. Вони є німецькі коляборанти, а в той самий час поляки, які помагають більшовикам повернутися на ці терени та приєднати до СССР - це патріоти.

                               Тепер піднімається лемент про пролив невинної польської крови на Волині та в Галичині. Ніхто того не заперечує, що кров непотрібно пролилась. Але чи лише польська? Оце знову дві різні мірки.

                                 Дальше, більшість сучасних польських дослідників, а за ними журналістів донині кормиться не своїм підходом до справи, об'єктивним та безпристрасним, але отою плюгавою, в Москві спрепарованою дезінформацією про "український буржуазний націоналізм". Та ж не треба бути вченим ні дослідником, щоб усвідомити собі, що в Україні української буржуазії не було. А якщо була, то саме чужого походження, насаджена чужими окупаційними чинниками. Всі оці епігони московсько-більшовицької пропаганди на сторінках польських періодиків останньо розписуються про "непокарані злочини українських націоналістів на безборонній цивільній людности". Вершком нахабства, яке, до речі, найкраще характеризує оці дві мірки у підході до справ - є писанина Кормана, з якої обильно черпають сучасні журналісти.
Він пише на стор. 18 брошурки "Нєукаране зброднє С.С. "Галіцієн" з лят 1943-45" про вимордування "невинної цивільної польської людности у Гуті Пєняцькій 1944 року..." Але сам тому своєму твердженню перечить, описуючи ширше обставини тої справи.

                                 Отже, він наводить, що в Гуті Пєняцькій було зорганізовано підземну 8 компанію АК під командою "Жбіка", існував так спецвідділ КЕДИВУ зложений із 80 людей, самих вибраних, під командою інж. К. Войцєховського. Була організована добре озброєна Самооборона. А далі пише так: "Самооборона разом з цивільними мешканцями села давали постійну допомогу совєтським партизанам... Поміч ця полягала в тому, що розміщувано на квартири, харчовано, опирано, латано одяг і взуття, подавано лікарську та санітарну опіку, давано інформації про настрої в терені, приділювано провідників, підводи та організовано конспіраційні пункти..."

                                 Так виглядала в дійсності "спокійна" й безборонна цивільна людність. І далі описує на стор. 20-24, як ця допомога практично виглядала. Борис Крутіков з групою для спеціяльних доручень перебував у Гуті від 6 до 11 січня 1944, звідки пішов до Львова наладнувати зв'язок. Але під Золочевом був розгромлений УПА - лише він сам та його заступник Воробйов ранені вернулися до Гути. Тут ними заопікувались, помогли зорганізувати нову групу, яка з приділеними провідниками таки дійшла до Львова і своє завдання виконала. Місцеві люди помогли теж пов'язатись Крутікову з Ковпаком, що продирався в Карпати, а теж з групами Малікова та Наумова. При допомозі людей з Гути Пєняцької відомий диверсант Кузнєцов добрався до Львова, де виконав замах на віцегубернатора Бавера й Шнайдера. В Гуті відбувалися всякі військові наради АК чи Ґвардії Людової з більшовицькими командирами Наумовим чи Мєдвєдєвим.

                                В Гуті теж відпочивав 400-членний загін ген. Наумова, партизани батальйону ім. Чкалова під командою Коженьовського - разом 600 людей. З командою в Гуті Пєняцькій постійно контактувався кан. Кундіюс, який стаціонував у Сасові під Золочевом. Його зв'язківцем та помічником був польський парох Сасова кс. Казімеж Валков - "Казік". Оце так виглядала в дійсності "спокійна, безборонна людність Гути Пєняцької". А тепер ще інша справа, бачена з двох сторін.

                                У дні 23 лютого, вполудне, до села прийшла сотня, як пише автор, "СС Ґаліцієн", шукаючи за партизанами, про квартирування яких були повідомлені. Автор пише: "Команда Самооборони дала наказ сидіти тихо й не зачіпати (бо партизани попереднього дня вийшли в напрямі Підкаміня). Коли СС-івці дійшли до середини села та, побиваючи людей, питали за партизанами... видано наказ прогнати СС із села. Відділ Самооборони скріпив відділ (сотня) АК, відділ КЕДИВУ, як теж чота АК із сусідньої Гути Верхобуської... Боротьба тривала 6 годин, напасників витіснено з села... На полі бою залишилось 5 вбитих СС-манів, як документи ствердили, вони походили із Станиславівщини та Коломийщини (але ближчих даних знову нема)..."

                             Отже, Корман несвідомо або керуючись засадою, що "що дозволене полякам, це не може бути дозволене нікому іншому", так сам змалював оте:"спокійне та безборонне цивільне населення польського села Гута Пєняцька". Тут треба ще додати, що в той час у прифронтовій полосі не було ніяких частин Дивізії "Галичина". Там був кинений з вишколу у Франції 4-ий вишкільний полк, зложений з українських добровольців, який в той час не був під командою Дивізії. В тих частинах не було ні одного старшини українця, а більшість підстаршинських постів була обсаджена німецькими інструкторами. Він мав заткати місце прориву Червоної армії (під Збаражем) та ліквідувати кинені у німецьке запілля совєтські партизанські з'єднання.

                             Кожний вояк знає, а зокрема ознайомлений з німецькими способами поступовання супроти ворожого населення, чим кінчився спротив цивільного населення проти акції розшуків за партизанами регулярної військової частини. Мусіли про це знати й собі усвідомляти теж провідники збройних польських відділів у Гуті Пєняцькій. Отже, чи справедливо тепер перекидати вину за долю Гути Пєняцької то на українських націоналістів, то на "СС Ґаліцієн"? Оце й є та подвійна мірка справедливости, моральної відповідальности та оцінки подій. Я не згадую тут про всякі вигадки, брехню в живі очі, коли автор починає говорити про українські справи чи насвітлювати події. Вищенаведені два факти: безборонність цивільного населення та невинність та спокійність того населення, як це представив сам автор у своїм памфлеті для приниження та звинувачення ненависних собі українців, що прагнуть нічого іншого, лиш жити своїм власним життям на своїй прадідній землі.

                             В одному місці Корман, згадуючи про співпрацю з більшовицькими партизанами, одверто пише так: "бо ми їх уважали нашими союзниками, нашими альянтами..."
Чи авторові не прийшло до голови, що коли для поляків більшовики, які мільйонами їх запроторили на Сибір, які вимордували у Катині тисячі старшин та інтеліґентів - можна уважати союзниками лише тому, що вони воювали проти німців - то чому українцям не можна було такими ж "союзниками" вважати німців, які торощили окупаційну Польщу й смертельного нашого ворога Москву? Чому ми німецькі коляборанти, а АК та поляки не є такими ж самими коляборантами Москви? Чи це знову не дві відмінні мірки? У нас є стара приповідка: "Гей, кумцю, уважайте, медом не перепивайтесь, бо мед вам пупцем потече!" або простіше "Гей, куме, міру знайте!"
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації