ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 7 лютого 2012 р.

ВИПРАВА В ГОРИ

Степан Мединський  

(Спомин із побуту Української Дивізії Галичина на Словаччині)

                                 В останніх днях листопада 1944 р. 6-ту сотню 29-го полка переведено з села Радоль до села Неслуша, що знаходилося кілька кілометрів на південний схід від Кисуцького Нового Міста. Тут до нашої сотні приділено нових підстаршин і старших стрільців, які щойно повернулися із підстаршинського вишколу в Німеччині. Тепер майже кожний рій мав свого підстаршину. Нам знову приходиться повторяти багато старих, до зануди «втертих» військових вправ, бо ж мусить нова «саржа» на кимось практично показати своє знання!

                                Перебуваючи вже довший час у Неслуші, ми покищо не мали ще ніяких зустрічей з партизанами, хоч нераз дехто з цивільного населення доносив нам, що в такому чи іншому місці перебували партизани. Звичайно в таких випадках ми мусіли йти на вказане місце, виконуючи свій військовий обов'язок. Що не всі такі доноси були правдиві, — це буле інше питання.

                                 Одної ночі, біля півночі службовий підстаршина заповідає алярм. Всі негайно зриваємося з ліжок.

                                  — Збиратися і бути готовим до нічного маршу! Не робити зайвого шуму! — кричав службовий підстаршина. Це все. Ніяких ближчих пояснень.

                                  При повному озброєнню виходимо на збірку. Всі легко одягнені, на дворі ще не дуже холодно, а в ході ніхто не змерзне.

                                  Виходить сотенний Ройкер і в кількох словах пояснює: — До сотенної канцелярії прийшло зголошення якоїсь жінки, що в такому то місці в горах мають ночувати партизани, які часто докучають людям. Отже йдемо на засідку.

                                  Спокійно вимашеровуємо із села в південну сторону. За селом під лісом скручуємо з дороги наліво та йдемо весь час під гору. Ніч погідна, зоряна. Коли ми вийшли зі села, була тільки замерзла земля, а тут, йдучи в гори, починається сніг і що дальше йдемо, то більше снігу. Мороз сильний.

                                   Виходимо з ліса і йдемо полями, глибоко вкритими твердим снігом. По горах розкидані рідко хати. Проходячи попри них, пробуємо стукати до дверей деяких хат, але з середини ніхто не відзивається. — Бояться люди вночі відчиняти двері...

                                   Наш вимарш триває вже пару годин. Десь біля години третьої над ранком приходимо на означене місце. Затримуємося на горі. В долині між деревами з мряки виринає кілька забудовань. У цих будинках — після поданих вісток — ночують партизани...

                                   Довгим півколом на горі скриваємося за густими кущами та деревами. Чекати до рана і спостерігати, чи дехто не буде виходити з цих будинків. Партизани над раном звідтам вийдуть і попадуть у нашу засідку.

                                   До рана ще шмат часу. Простояти треба на одному місці в снігу в таку морозну ніч, кожний з нас убраний легко. Тому що вогню не можна запалити, щоб погрітися, тупцюємо на одному місці, або бігаємо довкола, щоб на смерть не закостеніти з холоду.

                                  Час минав повільно. В очікуванні ранку і все довкруги нас затягнулося рідкою білою імлою, а дерева вкрилися грубим інеєм. В одному з будинків заблимало світло. Але ніхті і ніщо не порушило тишини ночі. Тільки півень десь запіяв, заповідаючи близький ранок.

                                  Над самим ранком один з наших вояків — кухар пішов на свою власну руку в долину поміж хати на «розвідку». Вертаючися, він не подумав про те, що його можуть взяти за партизана. Один скорострільник завважив його з далека, але в мряці не міг розпізнати, хто це і приготовився почастувати його кулями. Одначе в тому моменті десятник Олесь Пришляк, що був недалеко розпізнав, що це кухар з нашої сотні і стримав скорострільчика від дальшого руху. Небагато бракувало, щоб наш кухар заплатив за свою необережність життям.

                                  —  Маєш щастя, — сказав десятник, — був би з тебе гуляш сьогодні. Який же дідько поніс тебе туди і за чим?

                                  —  Я хотів розвідатися... — викручувався кухар.

                                  — Хотів заіванити курку до кухні, або для себе. Всі кухарі на одно копито. — жартом промовив десятник.

                                   Ми вистояли на нашій засідці до рана — надаремно, бо там партизанів не було ніяких. В поворотній дорозі до села від зимна я захрип і шепеляв мов беззуба бабуня. Сотенний санітар дав мені якісь таблетки, але з них користи не було.

                                  Пізніше прийшлося знову мати нічну виправу, але вже з прикрими для нас наслідками. Цим разом ми мали вже сутичку з партизанами.

                                  Був погідний, морозний день другої половини грудня. В пополудневих годинах до стійкового, що проходжувався біля воріт школи, в якій ми приміщувалися, підійшла якась жінка.

                                  —  Я хочу говорити з вашим «старшим» — звернулась вона до стійкового.

                                  В якій справі ви хочете говорити? — запитав стійковий.

                                  —  Це дуже важна справа. Я прийшла з «копців» (це по-словацьки з гір) і маю важливі інформації та хочу передати їх вашому старшому.

                                 Стійковий запровадив її до сотенної канцелярії, а сам вернувся на своє місце.

                                 За якийсь час жінка вийшла з канцелярії і пішла додому.

                                 Сотня, як звичайно, була на своїх щоденних заняттях. Вечором до канцелярії покликано чотових.

                                  — Щось є нового, бо наші чотові пішли до канцелярії — почали говорити між собою хлопці.      
                                   Стійковий оповів, що приходила якась словачка з важливими справами. Всіх зацікавило, що такого важливого вона могла сказати.

                                   По кількох хвилинах повиходили чотові і веліли негайно вибирати вечерю, бо зараз після вечері маємо вимарш. Куди і пощо — довідаємося пізніше. Це все.

                                   Всі спішимося по вечерю. Хоч нема охоти на якийсь вимарш, але таки цікаво, куди підемо.    
                                   Після вечері чотові дістали наказ взяти по два рої з кожної чоти і приготовитися до відмаршу. Забрати зброю, амуніцію та гранати. Жінка, яка була нині тут, дала знати, що до присілка біля першого села в горах прийшли партизани і непокоять людей. Там вони мають ночувати. Отже наше завдання заскочити їх там. Всі три чоти йдуть окремо і з різних сторін. З села мусимо вийти досить незамітно, щоб ніхто не довідався, куди ми йдемо і не попередив про наш наскок.

                                  Все було виконано по наказу. Дві чоти — перша і третя йдуть дорогою селом, долиною на південь ввесь час під горою, друга дорогою, правою стороною гори аж до місця нашої виправи. Першу чоту веде старший десятник Степан, другу хорунжий Богдан Тарнавський, третю десятник Михайло Кузьма. Цілою виправою провадить командант сотні, поручник Ройкер.                              
                                 Селом йдемо військовою колоною, при виході зі села дорога тягнеться яром у гори, розтягаємося гусаком та йдемо правою стороною дороги попід беріг, щоб з гори нас ніхто не бачив.

                                 Сонце ховалося за верхи гір і кидало довжелезні тіні високих смерек з гори через дорогу і кидало їх на замерзлі і снігом покриті поля по другій стороні. Почав спадати на землю вечірний сумерк. Небо погідне й заповідалася гарна ніч.

                                 За яких три кілометри від села наша третя чота зійшла з дороги на право і схильцем під гору до ліса, перша чота далі дорогою. Вони мають дійти до першого села, а звідтам підійти до присілка на захід від села — ціль нашого наскоку.

                                Входимо в ліс і йдемо якимись мало втоптаними стежками в південно-західному напрямі. З нашою чотою йде також сотенний. Ліс рідкий непогано йти, сніг замерз і ми йдемо по ньому. На небо понад лісом викотився блідолиций місяць і він присвічував нам нашу дорогу.

                                Між восьмою і девятою годиною вечора ми дійшли до краю ліса, перед нами на віддалі яких 300-400 метрів господарські будинки. Ми зупинилися; сотенний пояснив нам плян наскоку: перша чота підійде зі східної сторони, друга зі західної. Маємо забезпечити північну сторону. Південну замкнуть крила першої і другої чоти.

                               Далі сотенний наказав нам розтягнутися розстрільною на краю ліса і ждати на його сигнали, а сам з десятником Дмитром Січкариком пішов у напрямі будинків, щоб розвідати ситуацію. З нами залишився десятник Михайло Кузьма.    

                               Проминуло з пятнадцять хвилин, але жодного руху, жодного сигналу нема, всюди тишина, деколи гавкне собака. Лежимо в снігу і чекаємо.

                              — Нема ніякого знаку — нетерпеливився десятник Кузьма. Що за біда може бути? Це мене непокоїть. Боюся, щоб не було халепи. Я піду сам в ту сторону і довідаюсь, що сталося. Свистом дам знак і ви тоді біжіть в мою сторону.

                              Чекаємо знову кілька хвилин, наш слух і зір у напрузі. На дворі гарно, ясно; всюди біло від снігу, все довкруги видно від місячного сяйва. З коминів хат рівно пливе під небеса сивий дим.

                              Раптом наше напружене очікування і нічну тишину перервала серія з автомата, а за тим гострий свист нашого десятника, Ми зриваємось і біжимо вперед. Добігаючи до хат, чуємо, як на горі за присілком з південно-східної сторони падуть поодинокі крісові стріли, у відповідь їм автоматичний вогонь. Мабуть перша чота почула алярм і відкрила вогонь по партизанах. Ми вже між хатами. Десятник вказує рукою на хату, звідки посипалися перші автоматні стріли.

                                — В тій хаті були партизани і там десь є сотенний з Січкариком — скоро заговорив десятник. — Треба скочити туди, бо не знати, що з ними сталося. Скоро займіть становища довкола — звернувся він до ройових, — а я з двома скочу до хати. В разі чогось прикривайте нас вогнем.

                                —  Ходіть зі мною, — звернувся він до завжди відважного ройового Івана Війтова і ще одного стрільця. — Тільки обережно.

                                 Ми скоро зайняли становища довкола вказаної хати на віддалі кільканадцять кроків, дехто за плотом, дехто на відкритому місці.

                                 Десятник з ройовим і стрільцем підійшли обережно під хату, вважаючи, щоби не було якої засідки. При хаті була прибудівка. Переконавшись, що партизани втекли, вони подались до дверей хати. Біля дверей знайшли в калюжі крови десятника Січкарика. Він був убитий. Оподалік від нього, під прибудівкою лежав у крові, з прошитим двома кулями через горло ще живий поручник Ройкер.                                                        

                               Десятник Михайло прикликав пару хлопців і Січкарика та сотенного забрали з-під хати. Раненим заопікувався санітар. З гори надбігла перша чота, з західної друга.

                                  — Якого чорта ви там так довго вешталися в селі? — гостро промовив до старшого десятника першої чоти, не то зі злобою, не то з жалем десятник Кузьма. — Адже ж вашим завданням було підійти сюди якнайскорше. Через таку самовільність, бачите, що сталося?..

                                 Чотовому Степанові було ніяково. Він почав виправдувати себе, що не могли прибути скорше, бо також хотіли провірити чи нема партизанів в селі. Коли вони почули автоматний вогонь, то рвонули бігом у нашу сторону і вже з віддалі побачили, як чистим полем у напрямі лісу втікало девять чи десять людей. Вони почали стріляти за ними, але було задалеко, щоб їх перетяти; зновже бігти за ними до ліса... хіба собі по смерть!

                                   — Дещо заскоро погнався сотенний і тут не можна нікого винувати, — сказав хорунжий Тарнавський, який провадив другу чоту.

                                  — Ми ще були досить далеко звідсіля, як почули автоматні стріли і скочили бігом...

                                  — Не тратьмо часу. Треба забиратися звідсіля, — перервав десятник Михайло. — Сотеннкого якнайскорше відставити до шпиталя.

                                  Хорунжий Тарнавський докинув: — Кинути пару гранат до хати, по горішній частині пустити кілька скорострільних серій, щоб упевнитися, що безпечно.

                                  В хаті, де були партизани, з наших хлопців ще не був ніхто. Хата була поверхова і на горішньому поверсі горіло світло залишене партизанами. Хату треба провірити.

                                  Ройовий Іван був уже під хатою, кинувши крізь вікно дві гранати, він відбіг назад і заразже повітрям струснули дві детонації в хаті. По горішній частині хати сипнули вогнем з кількох скорострілів; світло в хат погасло і все затихло. Тоді кількох стрільців пішли до хати.

                                   В хаті не було нікого, партизани також не залишили нічого. На поверсі, де ще недавно світилося, на столі стояли миски з теплою ще їдою: партизани вечеряли і при нашім наскоку все залишили. Провіривши всі будинки, заряджено збірку до відходу. В сусіднім господарстві взято коні і сані, на які зложено тіло убитого десятника Січкарика, приміщено теж раненого сотенного, яким заопікувався санітар.

                                   Ми рушили в долину стрімкою лісовою дорогою.

                                   Ще тої самої ночі сотенного відставлено до шпиталя в Жіліні. Тіло друга Січкарика зложено на другий день на катафальку, приготованому в місцевій театральній залі, де приміщувалася частина нашої сотні. При ньому стояла почесна стійка вояків.

                                    Місцеве населення співчувало нашій втраті, що можна було бачити з лиць зустрічних людей; багато з них приходило до приміщення, де лежав покійний Дмитро, щоб так віддати йому пошану.

                                     На третій день ціла сотня зібралася святочно і відпровадила на вічний спочинок свого Друга. З недалекого Кисуцького Нового Места приїхав військовий капелян о. Левенець і військовий хор з тринадцятої сотні. Довкола колоною розтягнувся похоронний похід селом. За домовиною несли вояки кілька вінків; були вінки і від місцевого населення. Під мельодію сумного, похоронного хорового маршу «Со святими упокой», похід подався на місцевий цвинтар.

                                    На цвинтарі зібралося ще більше людей; також з поблизької місцевости, де ми попередньо перебували, прийшло багато людей. Домовину поставлено над свіжо викопаною могилою і тут священик відправив панахиду.

                                    Спів хору зворушив до сліз вояків, друзів убитого Дмитра. Люди теж були до сліз зворушені, розуміючи, що цей вояк згинув не як ворог їхнього народу, але більше, як приятель. До того він згинув від кулі їхніх людей, з якими ми приязно жили і яким ми оповідали та їх перестерігали перед московсько-большевицьким комунізмом, що доходив вже і до словацьких кордонів.

                                   Почесна чота трикратною сальвою віддала останній військовий салют десятникові Дмитрові Січкарикові, воякові Української Дивізії «Галичина». Гарячими молитвами всі прощали друга-вояка, який згинув в самому розквіті свого життя, далеко від своїх рідних, від рідної хати иа чужій землі.

                                   Десятник Січкарик, бльондин з ясно-блакитними очима, лагідної вдачі, був родом з Чортківщини. Маючи не більше 20 років, він уже перейшов був підстаршиський вишкіл і був одним з кращих підстаршин: твердий і точний в наказах та їх виконанню. Всі його любили і шанували від стрільця до сотенного.

                                  Спи, дорогий Друже! Нехай чужа земля буде тобі легкою! Ми, твої друзі, будемо завжди носити спомини про Тебе в своїх серцях.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації