ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 14 лютого 2012 р.

СТАРШИНСЬКА АРТИЛЕРІЙСЬКА ШКОЛА В БЕНЕШОВО

Богдан Кальба                                                                                                                                                                                    

                                                                        (Останній випуск)

                                   З гарматного полку Дивізії в жовтні 1944 року призначили 6 вояків на старшинський вишкіл до Бенешово біля Праги: Василя Палієнка, Бориса Свістеля, Степана Максим'юка, ще двох, прізвищ яких не пригадую - всі молоді кандидати на старшин - і мене. На тому курсі було багато різних національностей: румуни, бельгійці, норвежці, лотиші, поміж якими були старшини навіть з ранґою майора, та около 60 відсотків німців. Між німцями за фахом переважали інженери.

                                  Курс тривав від листопада 1944 до квітня 1945 р. Навчання відбувалося за звичайною німецькою програмою. Після першого іспиту на курсі з українців залишився тільки я, а інших українців вислали до інших шкіл, наприклад, Василя Палієнка до Познаня-Трескав, Стефана Максим'юка, Олега Никифоряка і Бориса Свістеля - до Праги, з якої незабаром вони поїхали до Познаня. Про дальшу долю цих трьох розповідає Стефан Максим'юк:

                                  "18 січня (на самий Щедрий Вечір) ми від'їхали до Познаня через Берлін, де нас застало жахітливе літунське бомбардування альянтів. Здається 20 січня виїхали ми з Берліну останнім поїздом до Познаня.

                                   На станції в Познані нам сказала польова жандармерія, що до Трескав ми вже не поїдемо, бо вся школа виїхала на фронт, тому нас скеровують до вермахівської старшинської школи в Познані.

                                  Там нас порозділювали по різних бойових групах (Kampfgruppen), бо більшовики були вже недалеко Познаня. Нами звичайно залатували діри, пробиті червоноармійцями. Так одного дня Олег Никифорук пішов з якоюсь групою в бій, і відтоді я його вже більше не бачив. Що з ним сталося, не знаю. Одного гарного дня Свістель і я пішли в такий бій на передмісті Познаня, бо, пригадую, все те діялося між розгалуженнями двох залізничних ліній. На моїх очах Свістель впав - дістав кулю в шию, і коли я до нього підповз, він уже не жив. Ми забрали його з поля бою, але де його поховано, не маю поняття. Так я остався в Познані самотній й був тут до кінця його оборони - десь до другої половини лютого. Останні бої велися навколо старої Наполеонівської кріпости в Познані, в якій було приміщено тисячі поранених німців.

                                   Вночі перед упадком Познаня група боєздатних рештків, біля сто осіб, пройшли через сусідній великий цвинтар і прорвались на північ в запілля більшовиків. Йшли ми ночами в напрямку до Балтійського моря, бо ще тримався Кеніґсберґ. Ми мали надію виплисти якось на Балтійське море й зустріти кораблі, які ще курсували між Штетином і Кеніґсберґом. Але так не сталося. Десь в половині березня, вже неподалік Балтійського моря, ми попали в руки 1-ої польської армії, яка зразу віддала нас Червоній армії, бо сама не мала права тримати полонених. Але це вже інша історія мого шістмісячного полону.

                                 Хочу тільки сказати, що бездоганне знання чеської мови врятувало мене
від висилки вглиб Совєтського Союзу. В полоні нікого із наших я не бачив. Одного разу побачив я малу групу вояків Українського Визвольного Війська, які ще мали свої відзнаки на рукавах, але їх я вдруге не бачив - видно "прибрали їх".

                                 Я далі продовжував навчання. На тому курсі вчили нової методи керування концентрованим вогнем кількох батерій. До прицілювання вживали нового приладу - "оборотової схеми" (Drehplan), яка була уліпшенням старої "націльної сітки" (Zielspinne).

                                При тому стрілянні приймалося заложення, що ціль є сталою, незмінною, а батерії змінні. Перед таким стрілянням мірнича батерія вистрілювала три ґранати, що розривалися в повітрі на певній віддалі та висоті, а всі інші батерії, повідомлені перед тим, примірювали свої оптичні апарати й визначували кут між вистріленою ґранатою і загальним напрямом стріляння, який хоч змінявся щодня, був такий самий для всіх батерій даної групи. Такі поміри вможливлювали гарматному обсерваторові мірничої батерії зазначити на пляні всі інші батерії та поміряти й подати, як і коли вони мають стріляти. Подавалося докладно час, беручи до уваги час лету стрільна до цілі. Батерії, які на пляні були найближче фронту, стріляли найпізніше. Всі стрільна повинні були впасти й розірватися на полі обстрілу в один і той самий час.

                              Після закінчення курсу мене приділили до бойової групи, яку створено із школи, до моторизованих гармат (на гусеницях). Дисципліна була сувора, а харчування погане. Згодом я зголосився до кінної артилерії, бо дуже добре їздив на коні, а за такими старшинами тоді шукали.

                              В тій батерії я мав нагоду вжити нової методи керування концентрованим вогнем всіх батерій нашої групи. Коли я подавав команди батеріям, біля мене лежав командир батерії, майор з високими бойовими медалями, і страшенно хвилювався. Він зовсім не вмішувався, коли я докладно примірював і подавав команду до стріляння, бо видно було, що він не знав нової методи. Наступ противника ми відбили й після бою командира покликали до командного пункту групи, де він отримав похвалу за успішну підтримку артилерії. Від того часу він відносився до мене дуже сердечно й по-товариському.

                             До Дивізії я вже не повернувся, і в тій частині мене застала капітуляція в Чехії та совєтсьий полон.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації