ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 22 січня 2017 р.

СПОМИН СТАРОГО УСУСУСА

Інж. Михайло Мінчак
Поручник УСС



                     В 1914 році, в однострою пластуна, я зголосився до Українських Січових Стрільців. — Зі Стрия завезли нас на Прикарпатську Україну, до Ґоронди. Звідтам вислали мене і мого товариша зі шкільної лавки, Ілька Кузана, на розвідку. Коли ми перейшли фронт, нас зловила московська кавалерія. Нас розлучили. Мене попровадили до Устрик, а він залишився. В Устриках випитував мене якийсь старшина що я за один, звідки і куди йду? Я казав, що як австрійські війська втікали, взяли мене з підводою, а тепер пустили і вертаюся додому. Він дав мені відозву і казав читати. У відозві говорилося, що вертаються часи Івана Калити, що весь "русский народ" злучиться в одну сім'ю під царем. В тому дусі була ця відозва писана. Тоді той старшина дав мені кілька таких відозв і сказав, щоб я собі заховав, а як прийду додому, щоб їх читав людям і так їх освідомлював. Та козак забрав мене назад і прилучив до кільканадцятьох арештованих людей. З ними провадили мене козаки через Хирів, Старий Самбір до Самбора. Ці конвоїри недобре поводилися з нами. Наша група подорозі збільшалася. — Болото неймовірне. Безперервна валка артилерії, амуніції, підвод з харчами їхали до фронту в Карпати, а побіч маршували цілі полчища на фронт.

                    В Самборі задержали нас на ринку. Товпа, яку ми там застали, заняла вороже становище супроти нас. Грозили, що нас, "шпіонів", повісять на ратуші, як то вже вчора зробили з такими як ми. Вкінці загнали нас до поштового будинку на перший поверх. Я примістився в кутику, затягнув шапку-натяганку на очі і турбувався, бо думав, що завтра мене повісять. На другий день рано встало сонечко і був на дворі прекрасний соняшний день — бабине літо. Я дивився через вікно і укладав плян утечі. — Рано візвали мене до старшини, що почав мене випитувати, як я сюди попав. Я витягнув відозви, які я одержав в Устриках. Він їх оглянув і сказав, що буду звільнений. В мене дух вступив і я не спішився з утечею. Мене відпровадили назад. Зараз потім прийшов до мене якийсь підозрілий тип і зачав мене підходити, випитувати як то було зі мною, як я тут опинився, вдаючи мого приятеля. Я був обережний і все повторяв йому те саме, що мене взяли з "форшпаном", дали відозви, щоб я читав людям. — По якомусь часі мене таки звільнили.

                    Чудовий осінній, соняшний день, але холодний. Летів я на крилах добрих чотири європейські милі до Дрогобича. Якраз тоді москалі робили відворот і в самому Дрогобичі я непомітно перейшов фронт — відвідав батьків і вернувся до Ґоронди. — Тут стрінув мене д-р Степан Шухевич, командант мого куреня, привітався зі мною і сказав: "Кілька днів тому вернувся Кузан і казав, що тебе повісили. Вітаю з воскресінням".

                    Моя сестра, що померла в Казакстані, просила мене, щоб я повідомляв про себе з фронту щодня карткою. Полева пошта нічого не коштувала і я майже кожного дня писав.
Наша сотня Вітовського відбила від москалів Галич. Сотник вислав мене з кількома стрільцями на розвідку за Дністер до села Семаківці, де був австрійський фронт. Сам сотник з рештою сотні занявся вивішенням українського прапора на ратуші княжого города.

                    Переплили ми човном Дністер, під сильним обстрілом московських ґранат і шрапнелів, та перейшли до дороги і моста на Гнилій Липі. Дерев'яний міст на Гнилій Липі був московськими ґранатами майже цілком розбитий. З великим трудом, ми по одному, в перервах артилерійських сальв, перебігали і ховалися на другім боці під залізничий міст. З-під моста пішли ми розстрільною в село, де були форти, бо Галич був колись твердинею. Село було в садах і городах. Нараз побачили ми перед собою москалів, що з криком "впєрод" наступали. Моментально всі ми розбіглися. Я вскочив до найближчої стодоли. Влазив я на гору в перило, як відчинилися двері. Я думав, що то москалі за мною. Оглядаюся і бачу стрільця Рижого з моєї стежі. Скоренько подав я йому з перила кріса, якого він вхопився і так я витягнув його на гору. Московська розстрільна перейшла на край села і там почала окопуватися. Всі їхні розмови ми чули. Край села був недалеко.

                     Була чудова погода. Десь коло години 1 або 2 вполудне зачала австрійська артилерія, включно з 15 цм гавбицями стріляти по селі, не вгаваючи до самого вечора. От ці гавбиці нагнали нам немало страху. Приходилося гинути від власних ґранат. Вже у вечорі одна ґраната з гавбиці перелетіла з гострим свистом за стодолу коло нас, а друга вдарила в дах нашої стодоли. Крокви і солома зі стріхи впали на мене. Я втратив притомність. Пізно вночі, коли я відзискав свідомість, внаслідок холоду, бачив я у горі чудове небо, вкрите зорями. Провірив себе, чи не ранений. Все в порядку. Рижий спить і хропе. Московські санітари похоронили поляглих і відійшли. Час від часу ми чули московську команду з лінії, а потім сальви з крісів.

                    Зоріло. Треба щось робити, бо як рано зачнуть грати австрійські ґранати-гавбиці, то нам буде кінець. Потихенько, обережно в сумерку посунулися ми в село в напрямі дороги. Там стрінули ми дівчину. Вона дуже налякалася, бо думала що це мадяри. Я заговорив до неї і просив, щоб нас завела десь у безпечне місце. Дівчина дуже зраділа, як почула українську мову, і повела нас за село до землянки, де її батьки і родина окрилися перед ґранатами. Нам розстаралися цивільне вбрання і ми окрилися між ними. Там ми перебули мабуть три дні. Четвертого дня австрійці зробили наступ, відігнали москалів і ми вернулися до своїх. Я часто писав до Дрогобича до мого товариша з гімназії Созанського. У його батьків мешкав тоді проф. д-р Володимир Бирчак. Він стрінув у місті Василя Коссака і від нього довідався, що він ніби бачив, як мене тяжко раненого, непритомного везли на возі до шпиталя і що я напевне подорозі помер. Про це розказав він Созанському, а той сказав моїй сестрі. — Мама довідалася про те і оплакувала свого вбитого сина. Я вернувся до своїх і негайно написав додому.

***

                    З Галича погналися УСС за втікаючими москалями аж до Завалова, над Золотою Липою. Там ми перебули досить спокійно довший час. По маковецьких боях, в яких я також брав участь, УСС одержали зі штабу дивізії найбільшу письменну похвалу, яку лише штаб міг дати. Полк належав до бригади, якою командував українець генерал Вітушинський. Він гордився Усусусами. Щодня о год. 8 рано приходив до Завалова та вчив воєнного ремесла.

                   В наступі на московські позиції над Золотою Липою УСС-и переломили московський фронт (там згинув один з найкращих УСС-ів чет. Балюк) і погналися за ним на пантелиські степи. Москалі кинули величезні сили і хотіли нас вигнати назад за Стрипу. Вив'язалися тяжкі бої. Полонені оповідали, що діставали водку перед наступом, що до Микулинець приїхав цар і з прив'язаного бальона оглядає бій. І дійсно московська артилерія дуже нам докучала, а наступи повторялися одні за другими. Долина Стрипи була вкрита московськими трупами, що вже розкладалися. З переломаного фронту, протинаступом стрільці відкидали москалів. Від шрапнелів згинув тоді многонадійний очайдух чор. Яремкевич, дуже всіми люблений. Згинув там і десятник Білинський зі Стрия колишній пластун. В тих боях я був ранений. Перший раз зросила моя кров рідну землю. Санітарний вістун Попадкж зайодинував і обандажував рану.

                   За ті бої мене відзначили похвальною грамотою. Було це перше відзначення за хоробрість і мені наймиліше. — На образі голова лицаря в лавровім вінці. Лицар опертий на меч обома руками. Потім напис: "Ц. і К. Команда Корпуса Гофмана. — Однорічному Добровольцеві Комендантові роя, першого Українського полку Січових Стрільців МИХАЙЛОВІ МІНЧАКОВІ за його знамениту поставу перед ворогом висказую МОЄ НАЙВИЩЕ ПРИЗНАННЯ. Комендант Корпуса (-) ГОФМАН, Ґенеральфельдмаршал. Печатка. Постій, дата... 1915 р." — Так мені залишилося в пам'яті.

                    Бої над Стрипою тяглися дальше. У всіх тих боях я брав участь. За те я дістав бронзову медалю. Декорував мене, між іншими, престолонаслідник Карло та представляв до декорації сотн. Дудинський.  —  З розвідок і застав, на лівім березі Стрипи я дістав срібну медалю другої кляси, з якою було зв'язане 7.50 корони місячно аж до смерти. Декорував мене комендант леґіону полк. Варивода.

                    Прикінці 1915 року вислав полк УСС з кожної сотні по одному підхорунжому до Славутина до старшинської школи. Комендантом тої школи був, з якогось буковинського полку, капітан Гарт фон Гартентурм. Були там самі австрійські старшини, що лише прийшли на фронт. Капітан нас, УСС-ів, вирізняв і дуже любив, бо всі ми були від самого початку на фронті і відзначені медалями.

                     Вернувши зі школи, я дістав команду над Мисливською стежого (Яґдкоммандо). Ми стояли на лівому березі Стрипи, причілок Весела. — Фронт був спокійний. Мисливська стежа виходила щоночі перед фронт, щоб слідити ворога і засягнути язика. Перед нами було три пасіки. Котроїсь ночі нас прийняли москалі перед другою пасікою сальвами. Ми кинулися долів і почали відстрілюватися. Невдовзі стрілянина втихла і ми обережно посунулися до другої пасіки. Виставили стежі і перебули до рана. Коли розвиднілося, завважили ми вбитого москаля. Його особисті документи зорієнтували нас, що це був наш хлопець, українець, з Поділля. Ми забрали поляглого і занесли до Соснова. Там його біля церкви на цвинтарі поховали зі всіми військовими почестями. Особисті документи і знимки його похорону та пару чисел часописів "Союз Визволення України" вложили до скриньки, яку прикріпили до паля, на кінці заструганого. Забравши скриньку з документами, ми пішли ніччю до третьої пасіки. Зоріло. Відважний наш десятник перевісив через плечі кріса, взяв скриньку і заніс до московських дротів і там забив її у землю. Ми лежали в розстрільній і нетерпеливо вичікували, що буде дальше. Три московські стійки з-під дротів, без стрілу втекли до окопів, як побачили десятника, що йшов до дротів. Згодом на московських окопах показалися голови, а дехто виліз на окопи. Була загадочна тиша. Десятник вбив паль зі скринькою між дроти, обернувся і спокійно вернувся до нас. Москалі напружено вичікували, не стріляли. По якомусь часі один з москалів забрав скриньку і заніс до окопів. Там в степу, одного разу, я також втратив одного відважного вояка — Гуцула. Мабуть ніччю заблудив у степу і попав в полон.

                       Мисливська стежа ствердила, що частини, які стояли напроти нас, озброєні в австрійські "манліхери" і що в Тулі вже виробляють до них набої. Полковник Варивода перший  звітував про це своїм властям.

                        В 1916 році внаслідок Брусілівської офензиви, ми мусіли без бою відступити з-над Стрипи під Бережани на Лисоню. Москалі заняли Лисоню. Вив'язалися тяжкі, довготривалі бої. Протинаступом ми відбили гору і над річкою Ценівкою я був тяжко ранений в праве плече. Московська артилерія сильно стріляла загородним вогнем, щоб не допустити резерв. Один шрапнель розірвався наді мною, вже раненим, Оловяні кульки полетіли поза мене, а біля мене зарився в землю гарячий мідяний запальник. Стрільці їх збирали і робили з них прекрасні перстені. Той запальник був ще гарячий. Але скоро прохолодився  і я його забрав. Права моя рука безвладно висіла і по ній спливала кров. Розрізали мені товариші рукав і наложили бандаж. Я приклав лівою рукою той запальник до бандажу на рану і так ішов з-над Цинівки, через Лисоню до Бережан. На вершку Лисоні стрінув я першу поміч. Тут перев'язали мене кількома бандажами, однак крови не зупинили. Мусів я йти до шпиталю до Бережан. Ця дорога здавалася мені безконечною. Тяжкий хлібник тягнув і мене боліло в боці. Ліва рука, що притискала до рани запальник, вже цілком задеревіла. Втомлений, зіпрілий я прийшов на міст на Золотій Липі і там хотів хоча трохи відпочити, але рана далі кривавила. Тому я поспішав до шпиталю. Там обвинули мене ватою, наче ковдрою і вислали до Стрия. До шпиталю в Стрию привезли мене по півночі. Я був півпритомний. На другий день вивезли мене санітарним поїздом до Дебречина на Угорщині.

                     В полку подали мене, що я поляг на Лисоні. Як поляглого представили мене до відзначення. І дійсно признали мені срібну медалю першої кляси — "на полі слави впавшому". Я довідався про це, як вернувся зі шпиталя. З медалею першої кляси зв'язана досмертна місячна платня 15.00 корон. Очевидно вістка, що я впав на Лисоні і що дістав відзначення, була офіційно проголошена в полковім приказі. Донеслось це і до моїх батьків. І знову оплакувала мама свого вбитого сина.

                    Вернувся я зі шпиталя з Дебречина до коша, що квартирував в селі Горожанна Велика і дістав відпустку на 14 днів. Вула осінь. Рана сяк-так загоїлася. Але перестрілена кість, під впливом зимна і осінної вогкости, мені дуже дошкулювала. По відпустці я вернувся до Горожанни. Не знайшлося для мене в коші місця, щоб я міг належно відпочати і щоб рана перестала боліти. Всі місця в коші були заняті родиною і знайомими, що стало "воювали" в коші. На третій день вислали мене до полку, що квартирував у Верені. — З полком під командою полк. Кікаля, ми вирушили на фронт до Куропатник. Звідтам вислали мене з відділом Усусусів до Дрищева, до пробоєвого куреня (Штурмбаталійон) 55-тої дивізії, до вишколу. На фронті було досить спокійно. Комендант того куреня капітан Гарт фон Гартентурм, той сам, що провадив старшинську школу в Славутині, пізнав мене.

                    Дуже тяжкий то був вишкіл. Ходили ми взимі на гори до приготованих до вправ окопів в блюзках, без плащів. На горбах зимний вітер, часом сніг з дощем, дуже нам докучав і не було де загрітися. Плаща ні рукавиць не було можна вдягати.

                    У вишколі пробоєвий курінь сусідньої дивізії робив показовий наступ за фронтом. Приглядалися йому старшини корпуса. Під ослоною скорострілів, що перестрілювали гострими набоями наступаючих пробоєвиків і ніби обстрілювали ворога, що ніби був в окопах. Потім ручними гострими ґранатами очищували стрілецькі рови від майбутнього ворога. При таких показових вправах згинуло кількох пробоєвиків. — Такі самі показові вправи мав робити і наш курінь. Та наш капітан Гартентурм не згодився. Він подав проєкт, що як вже на вправах мають гинути пробоєвики лише на те, щоби старшини корпуса могли оглядати показовий бій, то вже краще зробити наступ на ворожі лінії. Так і сталося. Заатакував курінь ворожі позиції над річкою Ценівкою. Всі вправи вдалися. Коштувало це ногу одному хоружому, українцеві. Зате він дістав срібну медалю першої кляси і аванс до четаря. Тоді і я був ранений над Ценівкою. То вже другу рану я відніс над нещасною для мене Ценівкою. Зате дістав я срібну медалю першої кляси — другий раз.

***

                       У Львові в 1918 р. пробоєва сотня, якою я командував, стояла на довгому фронті під Гицля Горою. Коли ми залишили Львів, висилали мене зі сотнею до підміських, не обсаджених сіл, на провірку ворожих позицій. — Одного вечора стрінулася моя сотня в Ляшках Мурованих з курінем капітана Штарка. Вив'язалася стрілянина. (Курінь Штарка моя сотня цілковито розбила). Я дістав кулю в живіт. Завезли мене до Золочева до шпиталю. Лічив мене дуже добрий хірурґ. Вісім днів я лежав на спині, бо не було можна мені рухатися. Плечі мене шалено пекли. Лікар приписав мені гаряче вино з жовтком і бішкоптом, але я того не їв.

                      Тоді, коли я був ранений, мій шкільний товариш Ілько Кузан, з яким я ходив на розвідку з Ґоронди, дістав відпустку до Дрогобича. Він стрінув в Дрогобичі мого брата і сказав, що я під Львовом тяжко ранений в живіт, а такої рани не можна вигоїти і я напевне вже помер. Врат розказав це дома. І третій раз оплакувала мама свого сина. Батько розстарався документів, щоб знайти тіло вбитого. — І так одного вечора входить до покою, де я лежав, старший десятник зі шпитальної адміністрації і питає: "Чи тут лежить Михайло Мінчак?" Глянув я на двері і побачив за ним свого тата, а за татом сестру. Можете собі уявити моє здивування і нашу радість. — На другий день санітарним поїздом завезли мене до Станиславова. Батько і сестра висіли в Ходорові і поїхали додому до Дрогобича.

***

                      На Україні я з Усусусами відбув усі походи і переходи. Чотирокутник смерти, три рази поворотний тиф, потім плямистий і черевний. Тиф і інші хвороби змушували нас злучитися тимчасом з нашими ворогами, вкінці з'єдналися ми з Армією УНР. — Я дав собі зробити, на своє нещастя, "ґімнасцьорку", в якій ходив. В лісі під Бердичевом стрінулися ми з поляками. Ми були тоді в Армії УНР. Я носив бороду і був у тій ґімнасцьорці. Один польський вояк, як побачив мене з бородою, - прилетів до мене і хотів пробити баґнетом, кричачи "комісарж". В тім моменті я вхопив за його баґнет, насаджений на кріса, і відсунув набік. Він шарпнув крісом до себе і баґнет розтяв мені долоню. Товариші Усусуси оборонили мене від смерти. Потім завели мене до найближчої хати, щоб обголити бороду. Бритви не було, а господар голився відламком коси і тим відламком мене обголили, чи пак здерли місцями скіру з бороди.

                     Так Провидіння Боже і гаряча молитва моєї дорогої Мами захоронили мене від смерти. Як тепер пригадую собі цю історію, то все ще дубом стає волосся на голові.



Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації