ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 2 лютого 2012 р.

ВИШКОЛИ УКРАЇНСЬКИХ СТАРШИН І ПІДСТАРШИН ІНТЕНДАТУРИ І ЇХНЯ СЛУЖБА В ДИВІЗІЇ

Роман Чолкан                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

                                  Перші групи добровольців, покликаних до дивізії "Галичина", виїхали зі Львова 18 липня 1943 року. Кількасот бувших старшин, які служили в інших арміях, вислано на старшинський перевишкіл до Чехії.

                                  В той час приблизно 2500 вояків проходили рекрутський вишкіл на поліґоні в Гайделяґері, біля міста Дембіца, в Польщі. Серед них було велике число (30 відсотків) професіоналістів, студентів, абітурієнтів та учнів середніх шкіл.

                                  Після закінчення тримісячного рекрутського вишколу, інструктори-німецькі старшини й підстаршини - вибирали й розподілювали певне число вояків на різні підстаршинські вишколи. Кого куди призначувано, залежало частково від освіти чи фаху в цивільному житті а частково від оцінки інструкторів.

                                  Наприкінці жовтня й на початку листопада поодинокі групи виїжджали до відповідних військових шкіл в різні місцевості Райху. Одна група (около 140 вояків) кандидатів на господарські чи адміністративні підстаршини ((Rechnungsfuhrer, Kassenleiter) виїхала до підстаршинської адміністративної школи, яка приміщувалася в старих військових казармах біля м. Дахав в Баварії.

                                Наша група була дуже різноманітна - як віком, так і професіями. Вік - від 18 до 55 років; професії - від викладачів високих шкіл, інженерів, учителів, теологів, урядовців різних установ, кооператив - до студентів і учнів середніх шкіл.

                                Зараз після нашого приїзду до Дахав, до нашого курсу долучили сімох українських старшин - всі в ступені хорунжих (Мартинюк, К. Мельник, А. Горошко, Т. Горинь, Герасимів, Л. Рудницький, Барановський) та двох підхорунжих (Osha RFA) (Я. Яремович і В. Заброцький). Всі вони, крім Заброцького, були бувшими старшинами австрійської або української армій. Більшість з них призначено на цей курс з огляду на їхній вік й фізичний стан.

                               Наша група примістилась в двох дерев'яних бараках, по 8 кімнат кожний, в границях головної казарми. В кожній кімнаті була залізна піч для огрівання, в кімнаті приміщувалося 8-10 людей.

                               Вишкіл почався на початку листопада. Зайняття в більшості зводились до теоретичних лекцій про господарські функції в сотні, а теж в курені чи полку. Більше як половина лекцій була присвячена рахунковості й реєстрові вояцьких платень і приділів, а решта загальному знанню про харчування в казарняних і польових обставинах, запас і розподіл умундирування, транспортацію, обози, військове право і т. п. Ніяких вправ у терені чи військової муштри ми на цьому вишколі не мали. З цього всі курсанти були задоволені - зимою такі зайняття не дуже приємні.

                              Лекції звичайно читали німецькою мовою підстаршини-інструктори. Це справляло немалі труднощі, бо багато курсантів в той час дуже слабо володіли німецькою мовою. Перекладачі, всілякі "фолькдойчі", не мали ні потрібної освіти, ні не знали української мови, а говорили якимось польсько-чеським суржиком, тому не багато помагали. Незабаром їх в більшості замінили нашими курсантами, що знали німецьку мову, й вони помагали тим, які нею слабо володіли. Під кінець листопада, після провірного іспиту, около 20 курсантів відіслано назад до дивізії. Всі, що залишилися, побороли труднощі, і понад 90 відсотків успішно закінчили підстаршинську школу.

                              Контактів з Військовою Управою й Дивізією ми майже не мали. Відносини між нами й німецьким персоналом були формально чемні - ні любови, ні ворожнечі, - а командування часто прихильно ставилося до наших побажань. Наприклад, нам дозволили йти на Богослуження до католицької церкви в малому містечку віддаленому на яких два кілометри від нашої касарні. Це створило невбияку "сенсацію", коли баварське населення бачило колону з 140 "есесів", які, співаючи, маршували до церкви кожної неділі.

                                                       Курсанти марширують до церкви    


                               В суботи по полудні нам дозволяли виходити до м. Дахав і навіть їхати до Мюнхену, коли ми мали більше часу, де ми зустрічалися з нашими хлопцями й дівчатами, яких насильно забрано до роботи до Німеччини. Тоді ми вперше пробували такі ласощі воєнного часу, як Suessbier чи Blutwurst.

                               Підхорунжий Яремович зорганізував хор з около 25 вояків. Він часто співав у церкві та виступив з колядками на різдвяному концерті Wintersonnewende). Командування школи запросило хор на Новий Рік до старшинського клюбу, і його виступ був дуже успішний.

                               Українське Різдво 1944 року майже всі ми мали щастя святкувати з рідними в Галичині. Ми отримали 6-денну відпустку і вже вранці 6 січня були в поїзді. Вояки з Перемишля вже на Свят-Вечір були вдома, а на схід від Львова добилися додому щойно на другий день Різдва.

                                Підстаршинська школа в Дахав проводила багато інших курсів, пов'язаних з адміністрацією й постачанням; деякі подібні до нашого курсу, інші для кухарів, пекарів, кравців, м'ясарів.

                                Поблизу нашої касарні була група дерев'яних бараків, огороджених колючим дротом. Ми скоро довідалися, що там перебувало 700-800 в'язнів-"кацетників" різних національностей, між ними багато поляків і французів. Одягнені були в "кацетний" мундир з нашитими трикутниками різних кольорів на плечах, і завжди були під строгою сторожею. Вони працювали у фабриках одягу й іншого військового спорядження, чистили й направляли будинки тощо. Часом ми з ними перекидалися кількома словами. Вони не виглядали на зморених, і деякі з них навіть жартували. Одначе під час нашого тут побуту ніхто не знав про існування горезвісного концентраційного табору з його крематоріями, в яких палено в'язнів.
При кінці січня, після кінцевах іспитів, випускники отримали свідоцтва закінчення курсу. На початку лютого нас повідомлено, що 7 старшин, 2 підхорунжих і 34 випускників призначені на виїзд до старшинської школи військової адміністрації. Всі інші поїдуть до Гайделяґеру, де формувалася дивізія.

                                Випускників з підстаршинського курсу, які повернулись до Дивізії, приділено до сотень і куренів за своєю спеціялізацією. Вони виїхали з дивізією під Броди. Більшість з них не повернулася з оточення. З поворотців пригадую тільки Василя Веригу, Ілярія Кушніренка й Василя Буртняка.

                                Напочатку лютого 1944 року 43 випускники підстаршинської школи почали старшинський курс у старшинській школі адміністративної служби (Fuehrerschule des Verwaltungdienstens) у містечку Арользен б. м. Кассель. Гарне й спокійне містечко, з липовими алеями, в частково залісненій околиці, було осідком принців фон Вальдек, з їхньою палатою та парком. Ніяких слідів війни.

                               Школа приміщувалася в мурованих будинках, розміщених квадратом, із площею для вправ усередині. Ми творили одну окрему чоту й нас приміщено на першому поверху одного з будинків, по 5-6 в кімнаті. Такі курси теж проводилися у тій школі для німців, а крім цього були ще дві навчальні сотні для вишколу старшин. Комендантом школи був підполковник Бохман, відзначений лицарським хрестом.

                              Наш курс, який почався 10 лютого, мав за мету вишколити адміністративних старшин у ділянках харчування, одягу, платні, квартирування, транспорту, кантини - для куренів й полків. У наш курс включено теж вишкіл у командуванні чотою і сотнею, бо на фронті заходили й такі потреби. Відбувалося теоретичне навчання (три й пів дня в тижні) та зайняття в терені й спорт (два й пів дня в тижні). Нашими інструкторами були німецькі старшини, переважно в ранзі сотника (крім спорту й зайнять у терені).

                             На початку березня відбувся перший іспит. Двох курсантів його не здали й їх відіслано до дивізії. Всі, крім тих, що мали вищі ранґи, отримали підвищення до ступеня десятника-підхорунжого (Junker). В половині травня ми писали другий іспит, які всі, крім знову двох, здали, й отримали ступінь чотового підхорунжого (Standarten Oberjunker). В той час нас було 38 (один не повернувся з відпустки).

                            Німецький командний та інструкторський персонал трактував нас коректно, хоч про нашу дивізію не мав багато інформацій. Наш булавний був професійним прусським вояком і не терпів найменших порушень дисципліни. Кожного дня ліжка, які не були постелені "в кістку", розкидав, а порушник мусив своє ліжко знову застелити й зголоситися, що він готовий до нової інспекції.

                             У вільний час ми виходили в місто. В його околиці працювало багато українців, переважно дівчат з центральних земель України, яких вивезено на примусові роботи. При зустрічах одні говорили про чар весни (Степан Слабик, Філько Конецький, Славко Шевців), інші про патріотизм (Микола Матчак, Богдан Скасків, обидва вони після війни стали священиками), а кількох молодших з нас незручно починали розмови від "універсальної теми" - погоди.

                              Наші зустрічі комендант школи бачив інакше. Одного дня на ранішній збірці сказав нам, що йому відомі наші зустрічі й приязні відносини з "остарбайтерами", а це не личить кандидатам на старшин. Коли один з нас пояснив, що ці "остарбайтери" - це наші земляки й зустрічі з ними не понижують нашої гідности, він просив вибачення і до цієї теми більше не повертався.

                               Одна лекція в тижні була призначена на "світоглядове навчання". її читав сотник д-р Блох. Звичайно він з запалом говорив про ідеї націонал-соціялізму та "Нову Европу". На одній лекції він з захопленням пояснював німецькі пляни щодо Східньої Европи й слов'ян. Ми один на одного з усмішками споглядали, що його ще більше заохочувало до викладу. Коли він скінчив, Олександер Монцібович (доцент Львівського університету) в нашому імені подякував викладачеві за те, що він "так яскраво й переконливо з'ясував нам нашу будучність в Новій Европі". Д-р Блох зрозумів - він змішався, почервонів, відсалютував та в поспіху вийшов. Більше ми його на лекціях не бачили, а на його місце прийшов інший викладач, який обмежувався до історії націонал-соціялістичного руху.

                                На початку червня наш інструктор спорту запропонував скласти футбольну одинадцятку до матчу з німецькою командою, зложеною з інструкторів і старшин школи. Половина наших курсантів були середнього й старшого віку, то він думав, що німці дадуть нам лекцію у грі футболу. Але він перерахувався, бо ми мали кількох добрих футболістів, як Салагора (з Чернівецького "Довбуша"), Шевціва, Збудовського, Слабика. Наша дружина виграла 3:1. До того один наш інструктор скрутив ногу й ходив два тижні на милицях.

                                Час проходив скоро. Наша група зжилася, як одна родина, не зважаючи на великі різниці щодо віку. За майже 9 місяців співжиття ми вже знали добрі й злі навички й манеризми кожного вояка: львівський гумор братів Монцібовичів (Клима - інженера-землеміра й Олександра - математика); серіозних - Я. Петрова (правника), Г. Дорожівського (лінгвіста) й Чайківського (економіста); зрівноважених - Р. Стефанюка, Я. Шевціва, Б. Любачівського; найбільше серйозного професора Кулицького (гімназійного вчителя), який, не зважаючи на кволе здоров'я, сам усе виконував й не дозволяв іншим йому допомагати; підхорунжого Яремовича, який завжди пригадував нам про його участь у визвольних змаганнях, коли йому було тільки 16 років; живого, непосидющого Філька Конецького, якого "переслідував" наш булавний, бо чомусь приписував усі збитки, які денебудь сталися, Фількові. Наймолодші курсанти багато дечого навчилися від своїх старших з високою освітою товаришів.

                               При кінці червня ми довідалися, що формування і вишкіл дивізії закінчені, і вона незабаром виїде на фронт.

                               Наше навчання закінчилося в половині липня. 20-22 липня призначено на кінцеві іспити. Перед полуднем 20 липня ми писали перший іспит, а після обіду розійшлись по своїх кімнатах, щоб приготуватися до іспитів наступного дня.

                               Ледве ми повернулуся, як командування школи проголосило негайне поготівля всієї школи. Заряджено, щоб усі вийшли на площу в повному бойовому лаштунку, видано нам зброю й бойову амуніцію, поділено на чоти й призначено транспорт. Ми нічого не знали, - думали якийсь десант парашутистів, - і так чекали на дальші накази аж до 2-ої години ранку. Врешті нам сказали, що відбувся замах на фюрера, але він живий. Мало часу залишалось на спання, а вранці ми продовжували писати свій іспит, який закінчили 22 липня.

                                  ВИПУСКНИКИ СТАРШИНСЬКОГО ГОСПОДАРСЬКОГО КУРСУ

Перший ряд: В. Заброцький, А. Горошко, Т. Горинь, чотовий (німець), комендант вишколу (німець), К. Мельник, Р. Мартинюк, Ю. Гарасимів, Я. Яремович.
 Другий ряд: З. Костельник, н.н., С. Слабик, Процик, н.н., Б. Чайківський, І. Салагор, Я. Кулицький, Климків, Т. Конецький, С. Гарасим'юк, С. Редька, Р. Чолкан. 
Третій ряд: М. Збудовський, Р. Романко, О. Третяк, Комарницький, А. Монцібович, М. Матичак, Р. Кочержук.
Четвертий ряд: Г. Дорожівський, Б. Любачівський, Р. Тицький, Я. Шевців, Б. Скаськів, Р. Стефанюк, К. Монцібович, Ю. Федик, Войцєх, Я. Петрів, Бойчук.   
                                           
                                                                                                           
                                  Нас повідомлено, що всі ті, які успішно закінчили курс, отримають підвищення до ступеня хорунжого ще перед виїздом до дивізії. Ми подали виміри свого одягу, кашкетів й взуття та призначено одного німецького старшину й 8 випускників, які мали поїхати до Чехії біля Праги по уніформи.

                                 Тим часом прийшли вісті, що дивізію розгромлено у битві десь біля Львова, поїздку до Праги по уніформи відкладено. Кілька днів пізніше нам додали нову дату поїздки, але тим разом мало їхати тільки 4 курсанти й тільки по пояси й кашкети. Однак і цю поїздку відкладено.

                                 Вісті про дивізію були щоразу трагічніші - біля Бродів дивізію оточено й знищено. Ми були неспокійні й затривожені. В дивізії було багато наших друзів.

                                 Командування школи не знало, що з нами робити й чекало на дальші інструкції. Той час, майже два тижні, ми проводили на безділлі.

                                Десь біля 10 серпня нас повідомили, що прийшли наші підвищення з Берліну, і під час прощальної вечері ми отримаємо наші свідоцтва й нові ранги. Вечеря була з вином і тостами, а після вечері комендант курсу почав відчитувати прізвища. Вже після двох прізвищ ми почули, що наші нові ступені не були ці, що мали отримати випускники. Нам дали старі, рідко вживані ступені для старшинських аспірантів резерви - чотового старшинського аспіранта (Oberscharfuehrer Reserve Fuehreranwarter). Ясна річ, що це була неприємна несподіванка для нас, і, як пояснював нам комендант, для нього. Він пробував пояснити, що Берлін мав свої причини і сподівався, що в дивізії все направиться. Однак це не поправило нашого настрою.

                                Старшинський курс адміністрації почало 43, а 36 його закінчили. Десь 15 серпня ми виїхали до Нойгаммеру, де був збірний пункт дивізії.

                                У Нойгаммері ми застали хаос. Ніхто не знав, що робити. Приїжджали вояки з різних вишколів, розбитки з-під Бродів, нові рекрути з запасного полку і т. п. На початку вересня почали приїздити випускники інших старшинських шкіл - піхоти, артилерії, зв'язку. Через кілька тижнів ми сиділи по наших квартирах, очікуючи нових розпоряджень.

                               В перших тижнях вересня більшість порозкиданих підрозділів дивізії була в Нойгаммері. Командир дивізії ген. Фрайтаґ зарядив збірку, на якій проголосив, що Головна квартира доручила йому формувати нову дивізію, та похвалився, що фюрер нагородив його лицарським залізним хрестом, за що він вдячний німецьким і... українським воякам дивізії. Ніхто його не оплескував.

                               Почали формуватися полки, курені, сотні й інші підрозділи. Молоді українські випускники старшинських шкіл добре вив'язувалися з своїх обов'язків на постах командирів сотень і чотів. Всі вищі пости обсаджувано німцями.

                               Дивізійна інтендантура, яка майже в цілості повернулася з-під Бродів, складалася з німців, які неприхильно ставилися до нашої групи. Дивізійний інтендант, майор Зульцбах, навіть не хотів привітати нас чи особисто познайомитися з нами. Ми не знали, хто і за яким ключем призначував нас на різні пости.

                               Нас призначувано на підрядні пости в полках, куренях і навіть по сотнях. Декілька були заступниками курінних інтендантів, інші завідувачами мундиру чи харчів, багато опинилося на постах рахункових по сотнях, а на такі пости наші ступені були зависокі. Не думаю, що переборщу, коли скажу, що найбільше дискримінації зазнавали українці в інтендантурі. Одною з причин, мабуть, було те, що наприкінці 1944 року німці мали багато старшин, які не були здатні до фронтових функцій та які втратили свої позиції на раніше окупованих землях. Їх призначувано на різні адміністративні пости, хоч вони не мали на це потрібних кваліфікацій.

                              Щойно після війни ми довідалися, що в тайному наказі головного управління СС про персональний склад штабів дивізії з 5 вересня 1944 говорилося, що "німецьким персоналом мають бути обсаджені дивізійний і полкові штаби, підрозділи зв'язку й усі адміністративні пости (за вийнятком конюхів і візників)".

                               Мене призначено на заступника інтенданта ІІ-го куреня 31-го полку, але інтенданта курінь в той час ще не мав. На початку жовтня дивізію переміщено на Словаччину, сюди прибув новий інтендант. Це був середнього віку німець із Східньої Прусії, в ступені поручника. Він випитав мене про мої кваліфікації і сказав, що це дуже добре - він не має жодного поняття про військову адміністрацію та нею не зацікавлений. Він сказав, щоб я робив усе, що потрібно, а коли мені буде хтось на перешкоді, щоб сказати йому, а він усе полагодить. Ми один одного зрозуміли й між нами запанувала "повна співпраця". Під час нашого побуту на Словаччині я виконував функції інтенданта, а він пересиджував у корчмах чи "чарував" словацькі вдовиці. Часами по кілька днів не з'являвся в нашій канцелярії. Перед виїздом із Словаччини його замістили іншим німцем - хорунжим, який теж не втручався в роботу інтендантури, однак кожного дня приходив до канцелярії.

                              В той час до нашого куреня призначено на завідуючого одягом Кулицького, випускника нашого старшинського курсу. Я незручно почувався бути його зверхником, бо він, гімназійний вчитель, був двічі за мене старший. Гарна людина, але великий формаліст, в якого часом дрібниця здавалася великою проблемою. Не забуду випадку, коли після нашого перемаршу із Словаччини до Словенії він прийшов до мене з дуже затурбованим обличчям і заявив, що в нього "надзвичайно поважна проблема", яка може грозити військовим трибуналом. Я запитав його, що сталося, і він відповів, що при численні інвентаря виявилося, що йому бракує два відра, одна мітла й одна пара черевиків. Мені тяжко було втриматися від сміху, але я знав, що в нього це не жарт. Очевидно, я виписав йому посвідку, що ці речі були знищені підчас транспорту. Книжки "збалянсовано".

                             В останніх місяцях війни праця інтендантів не була ані легкою, ані безпечною. У Словенії обози завжди були загрожені або партизанськими наскоками вночі, або налетами літаків вдень. Коли бойові частини були в акції, інтенданти відповідали не тільки за доставу харчів й інших припасів для фронтових вояків, але теж за охорону обозів з військовим майном, наплечниками й особистими вояцькими речами, які залишалися в обозах. Не влегшувало справи й те, що командири сотень звичайно відряджували до обозів найгірших вояків і конюхів. Бракувало підстаршин. До того весь транспорт був кінний.

                             Слід теж згадати, що після битви під Бродами в дивізії був брак підстаршин, особливо в адміністрації. Після нашого підстаршинського вишколу, в Дахав ще одна група була туди вислана на такий самий курс в червні 1944 року. Ті курсанти повернулися до дивізії на Словаччину. З цієї групи до 31-го полку приділено Мисака й Івана Плювака. Крім цього, в запасному полку зорганізовано короткий курс рахівників для сотень.  
          
                              Не зважаючи на такі браки й недоліки, обози виконували свою функцію задовільно. Після капітуляції біля наших обозів гуртувалися відступаючі фронтові війська й наші худі коники продерлися крізь хаос відступу, через засніжені Альпи, до перших англійських застав - на збірні пункти в Фельдкірхен і Шпітталь.Наш курінний обоз перевіз до Фельдкірхен 4 польові кухні, якими ми поділились з іншими частинами, та досить харчів на прохарчування 600 вояків на один тиждень. Там ми все розділили поміж вояків нашого куреня, навіть такі речі, як "слівовічку", цигарки й німецькі гроші (марки). Після переходу через Альпи весь німецький персонал відійшов від нас.

                              При кінці травня 1945 року нас, що зложили зброю англійцям, перевезли в околицю біля містечка Белярія в середній Італії. Около 11 тисяч вояків розмістилося на полі яких 60 гектарів, на якому ще подекуди росла недоспіла пшениця. Посередині табору стояла велика кам'яна хата, в якій примістилася команда табору й харчовий склад. Комендантом став полковник, згодом генерал-хорунжий Михайло Крат. Табір зорганізовано на військовий лад й поділено на полки, курені, сотні і т.д. Англійська команда дала нам всього 20-30 старих шатер для адміністративних потреб, а все вояцтво спало просто неба чи під тим, що хто з собою приніс. Табір був обгороджений колючим дротом. Його пильнували англійські вартові, а вночі світили рефлектори.

                            Тут відразу треба було розв'язати дві важливі проблеми - харчування і його розподіл та санітарно-гігєнічне влаштування. Найбільшою активністю в таборі в той час було видавання харчів та "похід" вранці до лятрин.

                            Справи зберігання, розподілу й приготування харчів взяли на себе адміністративні чотові й старшини, яких до Італії дісталося 22. Роман Стефанюк став головним інтендантом, а хор. Мельник і Ю. Федик - завідуючими одягом і харчів. Інші обняли адміністративні пости по полках і куренях.

                            Умовини в Беллярії були погані. Більшість вояцтва була без даху над головою, всі були голодні - юшка на обід, кава з сухарями й трохи консервної сої вранці й увечорі - це все. Ніхто не знав, що діється поза табором, і яка доля чекає нас. Кружляли різні вісті з сумнівних джерел, т. зв. "паролі", які або смішили або тривожили таборовиків. Численна совєтська репатріаційна комісія приходила до табору й, вживаючи різні форми агітації, провокації і застрашування, намовляла до повернення в Совєтський Союз. Не зважаючи на стан напруження, розподіл харчів функціонував добре і майже не було надуживань чи нарікань.

                            Восени нас перевезено до недалекого, вже розбудованого табору на колишньому військовому летовищі біля Ріміні, де були бляшані бараки для різних таборових потреб та добрі військові шатра для всіх таборовиків. Тут внормувалося харчування, почалося видавання одягу, білля, коців й взуття. Хоч ці речі вже були вживані демобілізованим військом, але були в доброму стані. Тут почалися контакти з зовнішнім світом. Тут нас повідомлено, що генерал Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії, до якої при кінці війни включено нашу дивізію, підвищив ступені всім випускникам старшинської адміністративної школи - до хорунжого інтендатури.

                             Ніхто не забуде того дня пізньою осінню, коли наш табір несподівано відвідали українці з вільного світу - о. д-р Михайло Ваврик і о. д-р Іван Біланич. Згодом табір відвідували інші отці: д-р Іван Прашко (пізніше єпископ в Австралії), д-р Мирослав Любачівський (пізніше кардинал), Дзюба й інші. Ці відвідини піднесли мораль таборовиків та пожвавили життя в таборі. Візита табору архиєпископом Іваном Бучком взимку стала найбільшим таборовим святом. Архипископ Бучко з своїми отцями помагали в організації релігійного й культурного життя в таборі та були посередниками між табором і вільним світом. Многогранне життя табору описане у книзі Всеволода Будного "Ріміні", однак треба підкреслити, що всі відвідувачі табору в 1946-7 рр. висловлювали своє захоплення всім тим, що бачили. Англійське командування часто показувало наш табір як зразковий. Одним з останніх відвідувачів цього табору був сотник канадського летунства Богдан Панчук. Він відразу став великим приятелем дивізійників і згодом завжди повторяв, що він був "останнім добровольцем" дивізії.

                           Старшини і підстаршини інтендантури себе вповні виправдали в організуванні й провадженні господарства табору. Завідування речами, на які кожний був ласий, не завжди легке чи популярне, однак не занотовано випадків корупції чи надуживань.

                           Деякі старшини інтендантури були керівниками в інших ділянках таборового життя: Олександер Монцібович, Гриць Дорожівський і Войцех були організаторами й викладачами матуральних курсів; Клим Монцібович провадив школу мірників; Ярослав Шевців став одним з виховників куреня молоді, а Ілярій Кушніренко керував танцювальним ансамблем.
В травні 1947 року полонених перевезено до Англії, де їх порозміщувано по малих таборах в Англії та Шотляндії, і вони в більшості працювали в сільському господарстві. Тут старшин відокремлено в окремі табори. В другій половині 1948 року всіх звільнено з дозволом на поселення у Великій Британії.

                       Ті дивізійники, які попали в американський полон, опинилися малими групами в різних таборах. В найбільшій групі (біля 1000 полонених) опинилися два старшини інтендатури - Роман Тицький і Філько Конецький. Вони зробили свій відповідний вклад в організацію господарських справ. З американського полону їх звільнено в січні 1947 року.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації