УКРАЇНСЬКА САНІТАРНО-ДОПОМОГОВА ПРАЦЯ НА МІЖНАРОДНОМУ ГРУНТІ

Д-р В. Трембіцький    


                         Окреме місце в історії Товариства Українського Червоного Хреста становить його відношення до Товариства Міжнародного Червоного Хреста, яке офіційно було засноване 9 лютого 1864 року на основі рішення перших шістнадцяти держав, до яких згодом долучилися інші незалежні держави. 1892 року 33 країни Міжнародного Червоного Хреста надали своєму Товариству поважного міжнародного характеру.

                          Міжнародний Червоний Хрест став регулювати усі міжнародні санітарно-гуманно-воєнні справи й тому приналежність до цієї організації Української Держави 1918 року була дуже важливою. Через приналежність до організації Міжнародного Червоного Хреста (міряючи правною формою "де юре") Українська Держава могла мати право користатися із санітарної допомоги цієї ж організації, тобто її медично-санітарними припасами, що їх виробляли деякі країни світу (як Швайцарія, Швеція, ЗСА).

                          Тому, що структура Товариства Міжнародного Червоного Хреста була побудована на принципі об'єднання лише держав, які мають де юре або де факто міжнародне визнання, то приналежність Української Держави до вищезгаданої організації була дещо утруднена. 1918 року Україна ще не мала повного дипломатичного признання з боку проантантських держав, які в Парижі (на мировій конференції) рішали долю новопосталих країн Европи та Орієнту. Із цих то причин Україна могла користатися допомогою від Міжнародного Червоного Хреста дуже обмежено. Відношення між Українською Державою та Товариством Міжнародного Червоного Хреста було таке, як у відношенні до Ліґи Народів у 1920 році, де українська делегація мала право бути обсерватором, бути в контакті із повноправними членами Ліґи Народів, але без права голосу при міжнародних рішеннях, коли такі справи дебатувалися та конкретно вирішувалися на сесіях цієї міжнародної організації.

                        Само собою, амбіцією українського уряду було одержати повне визнання Міжнародного Червоного Хреста та користатися усіма його привілеями. Ось тому місія посла д-ра Євгена Лукасевича в Швайцарії була дуже важливою. Його праця була подвійного характеру: репрезентувати Українську Державу перед урядом невтральної Швайцарії та на терені Швайцарії, де знаходилася головна квартира Організації Міжнародного Червоного Хреста, добиватися повного прийняття України в цю Міжнародну Червоно-Хресну асоціяцію.

                         На жаль, Україна не була до кінця свого існування, тобто листопада 1920 року, де юре прийнятою в Ліґу Міжнародного Червоного Хреста, бо не мала благословення від переможних держав Антанти на Паризькій мировій конференції. Коли прийшлося дискутувати питання прийняття Української Республіки до Товариства Міжнародного Червоного Хреста, Франція в першу чергу, а за нею інші її союзники, робили перепони в справі урядового зареєстрування України до міжнародної червонохресної організації. Париж постійно пильнував Женеву, щоб не зайшла яка-небудь "аномалія" у взаєминах між Україною та Женевою. Все ж, поодинокі члени цієї організації та провід ставилися гуманно до української червонохрестної організації.

                        За відомостями Секретаріяту Міжнародного Червоного Хреста з Женеви, українська червонохрестна делегація брала раз участь в засіданнях всіх членів асамблеї осінню 1919 року в складі двох представників ген. д-ра А. Окопенка та сотника Чайки.                                                                                                                                                           
                       Одначе життя заставляло багато держав Европи та Орієнту поодиноко входити в безпосередній контакт із Українським Червоним Хрестом як санітарним представником Української Держави (Республіки) в часі її мирного існування. Виміна воєнно-полонених, втікачів-евакуантів, які з різних причин в часі воєнних операцій задержалися в Росії чи в Україні, були примушені там жити аж до часу замирення, щоб опісля передістатися додому, ті події приневолювали даних людей чи держав, яких громадяни були в певній частині давньої російської імперії, входити в контакт з українськими консулятами та прямо з українською адміністрацією. Товариство Українського Червоного Хреста було "правою рукою" майже кожного українського консуляту в світі та було де факто або й де юре респектоване кожною державою, яка потребувала заступитися за своїх громадян. Особливо мали зв'язок із Товариством Українського Червоного Хреста сумежні Українській Республіці держави, які в санітарних зв'язках із Україною автоматично користали теж із українських транспортових та комунікаційних шляхів, харчів, медичної обслуги, приміщень. Такі самі користі мали українці розселені в Росії, Румунії, на Балканах, на Кавказі, в Прибалтиці, в Польщі, в Німеччині й Австро-Угорщині, й тому із цими державами Українська Республіка мала офіційні санітарні взаємини, поминувши сам факт чи урядово Україна була чи не була прийнята в дійсні члени Товариства Міжнародного Червоного Хреста.

                      В західній Европі найбільш розвинутими були взаємини Українського Червоного Хреста із Німеччиною, Австрією, ще із весни 1918 р. та із весною 1919 р. з Чехословаччиною, Румунією, Швайцарією та з Мадярщиною, яка визнала де юре державність України, не робила ніяких перепон в транспортуванні полонених чи біженців, які з пашпортами посольств УНР в Румунії чи з Австрії могли транзитом переїздити територією Мадярщини в напрямі до Румунії чи із Румунії в Чехословаччину чи до Відня. 

СПИСОК ТОВАРИСТВ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА ПІСЛЯ ДАТ ЇХ ЗОРГАНІЗОВАННЯ (ДО 1950 РОКУ)  

Роки встановлення установ                                Назви  Держав
      
1854                                                                           Італія
1864                                                                           Бельгія, Франція,  Еспанія                   
1865                                                                           Норвегія,  Португалія, Швеція 1866                                                                           Швайцарія                                                1867                                                                           Австрія, Голяндія, Росія                            1870                                                                           Велико-Британія, Греція                                  
1876                                                                           Данія, Румунія, Сербія  (тепер Югославія)
1877                                                                           Фінляндія, Японія, Туреччина
1879                                                                           Мадярщина, Перу      
1880                                                                           Аргентина                                                    1881                                                                           З'єднані Стейти Америки
1885                                                                          Болгарія, Коста-Ріка, Ель-Сальвадор, Венесуела
1893                                                                           Сіям (Тайленд)
1896                                                                           Канада
1897                                                                           Уругвай
1903                                                                           Чілє
1904                                                                           Китай                                      
1907                                                                           Мексико
1908                                                                           Бразилія                               
1909                                                                           Куба
1912                                                                           Єгипет (тепер Союз Арабських Держав)     
1913                                                                           Південно-Африканський Союз  
1914                                                                           Австралія, Люксембург                 1915                                                                           Колюмбія                                                    
1917                                                                           Болівія, Парана                                         1918                                                                           Чехословаччина, Латвія, Україна
1919                                                        Естонія, Ліберія, Литва,  Нова Зеляндія, Парагвай, Польща 
1920                                                                            Вірменія, Індія           
1921                                                                            Альбанія, Білорусь, Німеччина
1922                                                                            Еквадор, Персія (Іран)
1923                                                                            Ісляндія                       
1927                                                                            Домініканська Республіка     
1932                                                                            Гаїті, Ірак
1934                                                                            Афганістан, Нікарагуа
1935                                                                            Етіопія                                   
1937                                                                            Гондурас, Бурма
1939                                                                            Ірляндія, Монголія
1945                                                                            Індонезія, Лебенон,  Ліхтенштайн   
1946                                                                            Корея
1947                                                                            Йорданія, Філіппіни, Сирія
1948                                                                            Монако, Пакістан
1949                                                                            Сан Маріно

                          До першої світової війни (1914) було 39 державних Товариств Червоного Хреста. До кінця першої світової війни 1921 р. існувало 54 ТЧХреста. У 1940 році було 67 ТЧХреста. У 1950 р. 72 держав мало свої Товариства Червоного Хреста.

ПРАЦЯ ЧЕРВОНОХРЕСТНИХ МІСІЙ УКРАЇНИ В НІМЕЧЧИНІ ТА АВСТРО-          УГОРЩИНІ

                       Обидві названі держави в питанні закордонної активности Українського Червоного Хреста відіграли передові ролі. Причиною цього було те, що:

                       1)  обі названі держави були в безпосередній війні з Росією і тому велика кількість російських вояків українського роду знайшлися в таборах полонених як в Німеччині, так в Австрії;
                                                                                                                   
                       2)  через це, що обі держави підписали 9 лютого 1918 р.: а) мирний акт в Бересті із новопосталою самостійною Українською Народною Республікою, б) де факто та де юре її визнали та в) підписали з УНР свого рода мілітарний союз проти російської експанзії на центральну Европу та весь чорноморський простір. На базі мілітарного договору уряд УНР, опісля гетьманський, мав нагоду вислати "Військово-Санітарну Комісію" для опіки та репатріяції українських вояків до таборів в Німеччині (Вецлярі, Ратштадті, для рядовиків та в Ганновер-Мінден для старшин ¹ та в Австрії й Фрайштадті.

                     3)  Маючи нормально наладнані дипломатичні відношення із обома німецькими державами, вислані туди санітарні місії УНР та опісля Української Держави вони користувалися там всіма привілеями міжнародної активности та мали сильну допомогу місцевих українських посольств та представництв Союзу Визволення України, які до часу прибуття посольств УНР та Санітарних Місій чи представництв Українського Червоного Хреста УНР, виконували самаританську та допомогову службу у користь наших полонених та еміґрантів, які тоді знаходилися на територіях Німеччини та Австро-Угорщини.

                      В Німеччині Військово-Санітарна Коміся почала діяти вже з моментом прибуття першого (березень 1918) посольства на чолі з О. Севрюком. Головою цієї місії був д-р Андрій Журавель, а опісля сотник Тризнинський. Конкретно йшлося про те, щоб 6,000 вояків в Німеччині ² та 4,000 вояків в Австрії зорганізувати в конкретні військові частини та чимскоріше перевезти їх в Україну для поповнення збройних сил УНР.

                      Напротязі літа 1918 р. як в Німеччині, та в Австрії були зорганізовані із наших полонених там же окремі дивізії (Синьожупанників та Сірожупанників), які прикінці 1918 р. були включені в збройні сили Української Держави.

                      Санітарна допомога Української Місії в Німеччині була базована на доставі кількох вагонів харчів та ліків до таборів та на культ.-освітню працю серед вояків.                 

                      У відношенні до невійськового елементу українська санітарна чи радше допомогова акція йшла для потребуючих із українських консульських бюр в Данціґу (консул А. Сербиненко), в Мюнхені (консул 3. Оренчук) та в Берліні, консул О. Козловський (1918), П. Павлович (1919) та Ф. М. Страдомський (1920-21).
                                    
                       За Директорії УНР назву дотогочасної "Військово-Санітарної Місії" замінено на "Місію для справ полонених українців в Німеччині", яка існувала паралельно до "Місії Українського Червоного Хреста³.    

                         У 1919 р., крім таборів полонених, були й табори біженців, яким треба було нести допомогу у формі харчів, одягу, грошей, правних порад та національного усвідомлення⁴. Табори були розміщені в: Гаммелоні, Зольтаві, Пеллє, Кведлінбурґу, Цербеті, Альшадамі, Нойгамері, Губені, Ерлянґені, Штардадті та інших. Крім цих місцевостей, були табори в раніше поданих містах, як: Вецляр, Ратштадт та Зальцведель. Окремі групи українців перебували в Бремені, Гемелінґені та Дельменгорсті, де працювали в пристанях чи у фабриках.

                       Найбільш відомим табором наших вояків був табір у Вецлярі, де наші біженці та вояки жили чи не найдовше та де і певна їх кількість померла. В липні 1919 року тут посвячено й пам'ятник українським полоненим, знимку якого можна побачити в книжці С. Наріжного "Українська Еміґрація між двома світовими війнами".

                      Головою Української Санітарної Місії в Берліні 1919 р. був д-р Кость Воєвідка із помічником сотн. Луговенком. Головою Українського Червоного Хреста був Петро Холодний.

                     Завданням Місії УЧХ було в першу чергу придбати для українських збройних сил в Україні медичного приладдя, медикаментів, білизни, одягу, постелі, яких то речей дуже бракувало в Україні.

                     Ліки, які висилано з Німеччини в Україну, були куповані в німецьких фармацевтичних фабриках або спроваджувані (малою лише кількістю) до посольства в Берліні зі Швайцарії, де працювали дипломатичні представництва (д-р Лукасевич, опісля Микола Василько в Берні) та М. Баженов, опісля д-р Кость Лоський в Штокгольмі.

                     Всі закупи покривано із фондів, які були зложені урядом УНР та гетьманським в берлінському банку, в деяких випадках закупи роблено згідно із призначенням певних грошових сум міністерством фінансів на основі законів УНР. Для документації повищих даних ось тут залучується текст законів УНР від 9 квітня 1919 р. Під закупом річей першої потреби розумілося в першу чергу лікарства, основні харчеві вітамінозні харчі та медичне приладдя.
      

                                                                    Ч. 264.

                                 Іменем Української Народньої Республіки Затверджуємо: 

                                        Голова Директорії: Петлюра 

                                        Член: Андрієвський                                  
                                        Член-Секретарь: А. Макаренко. 

                                                                                9 квітня 1919 року.

Посвідчую: Т. в. о. Державного Секретаря С. Гаєвський 

Ухвалена Кабінетом Народніх Міністрів

                                                                      Постанова

про асигнування 500,000,000 гривень для провадження закупок за кордоном річей першої потреби.

                        1. Асигнування  в розпорядження  Міністра Фінансів  з коштів Державної Скарбниці по надзвичайній сміті на 1919 рік по Кредитовій Канцелярії п"ятьсот міліонів (500,000,000) гривень на фінансування українських центральних кооперативних установ для закупок за кордоном річей першої потреби.

                        2.  Закупка річей першої потреби з кредитів, які зазначені в п. 1-му цієї постанови, провадиться за пляном, представленим українськими центральними кооперативними установами і затвердженим Міністром Народного Господарства.

                        3. Встановлення порядку та умов користування коштами з цього кредиту покладається на Міністра Фінансів у порозумінню з Міністром Народного Господарства та Державним Контрольором.       

   

                                                                                         Заст.  Голови Кабінету Народніх Міністрів                                                                                                                            Чопівський

                                          
                                                                                         За Міністра Народнього Господарства
                                                                                                                           М. Тимофіїв ⁵

                         (В. Д. 3.), 20 вип., 28 червня 1919 року.

_____________________
 ¹   Наріжний С.  Українська Еміґрація, ст.12-17, Прага,1912.
 ²   Місія мала своє бюро при Айзенахер Штрассе в західному Берліні  (Берлін В. 30).
 ³ Культ.-освітною працею завідував д-р В. Сімович. Наріжний С. Українська Енциклопедія, ст.16-17, Прага,1942.
 ⁴  Згідно із інформаціями від посла УНР в Берліні — Р. Смаль-Стоцького від 10 квітня 1969 р.
⁵  Храпко І., Збірник законів і постанов, ст. 116-117, Відень, 1919 р.