ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 26 лютого 2012 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА 1918-1923

Д-р В. Трембіцький

                                   Така офіційна назва постала вперше за даними проф. Д. Дорошенка та Р. Смаль-Стоцького у лютому 1919 року, коли прийшло офіційно до юридичного об'єднання двох червонохрестних установ в одну, замінивши слово "українське" на "всеукраїнське". Одначе, реальне об'єднання наступило ще тоді (як вислід акту соборности із 22 січня 1919 р.), а аж із переходом Української Галицької Армії на територію УНР, тобто в другій половині липня 1919 р. До того часу, тобто до початку 1919 р. існувало "Товариство Українського Червоного Хреста", історію якого треба розглядати окремо, бо до часу створення ТУЧХ та далі аж до 1923 року існування Санітарно-Медичного Управління, як установи, яка творила автономну частину при міністерствах Військових та Морських справ (в першу чергу) і при Міністерстві Внутрішніх Справ та Здоров'я й Опікування і заступала Товариство Українського Червоного Хреста.  

                                 Санітарно-Медичне Управління фактично мало більш військовий  характер;   Товариство  Українського  Червоного Хреста було більш цивільного характеру, установою зовнішньо- та внутрішньо-українського характеру. Ось тому історію діяльности Товариства Українського Червоного Хреста треба поділити на дві галузі державних дій:

                                  а) внутрішнього українського характеру, тобто на території республіки та б) міжнароднього характеру, яка починалася із взаємин цієї установи з посольствами, місіями, консульськими установами в Україні та міністерствами чи червоно-хрестними Товариствами різних держав через окремі представництва УЧХ, або його департаментами при українських закордонних дипломатичних представництвах і консулятах.

                                Батьком чи творцем Товариства Українського Червоного Хреста був лікар д-р Євген Лукасевич, який своїми особистими зв'язками, своєю ініціятивою як в Україні, так у характері першого українського урядового представника в червоно-хрестній країні Швайцарії, дав основи під внутрішній та зовнішній організаційний характер Українського Червоного Хреста як урядової санітарної організації України для зв'язку з закордонними українськими відділами (представництвами) та із державами, громадяни яких проживали в рр. 1918/20 в Українській Державі або які транзитом через Українську Державу мали проїздити в інші країни східньої Европи. Окреме місце в діяльності УЧХ становили проблеми військового характеру, коли йшло про допомогу Міжнародного Червоного Хреста чи антантських держав УНР в добі переговорів із антантськими представниками від липня 1919 року по кінець 1920.

                              Організація червоно-хрестної служби зосереджувалася на початку на з'єднанні в рямках Українського Червоного Хреста українських лікарів та медсестер, які до того часу належали до їхньої професійної організації "Общини Сестер-Жалібниць Червоного Хреста". Урядово Товариство Українського Червоного Хреста постало, як сказано було, 18 квітня 1918 р., затверджене законом та признане як автономний департмент Міністерства Внутрішніх Справ. Від того часу воно становило окрему широко-автономну одиницю; від травня 1918 року, коли було створене окреме Міністерство Здоров'я та Опікування, воно було його департаментом. Підвідділи того департаменту були відкриті при міністерствах: закордонних справ (для зв'язку з посольствами та державами світу); внутрішніх справ (для активности в поодиноких великих міських центрах, портах та в прикодонних станціях республіки); при міністерстві фінансів та торгівлі й промисловости (для фінансово-закупівних операцій в державі та за кордоном) та при міністерстві військових і морських справ, де треба було мати зв'язки з військовим санітарно-медичним управлінням.

                             В Україні Український Червоний Хрест звертався до Київських чи Одеських чужинецьких консулів чи червоно-хрестних представників при консулятах чужих держав (акредитованих при Уряді Української Держави (Республіки), за допомогою, або з інтервенцією нести опіку громадянам Української Держави, на території даної держави, коли там не було ще акредитованої української червоно-хрестної, або санітарної місії.

                            В Києві департамент Українського Червоного Хреста мав контакти із тридцяти державами, які впродовж 1918/19 років мали дипломатичні та консульські зв'язки з урядом України*.

                              Поза межами Української Держави Товариство Українського Червоного Хреста мало контакти через українське посольство та місії й Консуляти, або через своїх уповноважених по санітарно-медичних справах із відповідними міністерствами даних держав, або Товариствами Червоного Хреста поодиноких держав.

                              Першими закордонними представниками санітарно-медичної служби були д-р Андрій Журавель в Берліні та згодом у Відні при першому посольстві УНР. Це медично-санітарні місії спершу від Міністерства Військових Справ та Санітарно-Медичного Управління УНР були відряджені до вище згаданих держав для допомоги українським воякам, які офіційно були московськими полоненими в центральних державах та для приспішення їхнього повороту в Україну для включення до збройних частин Української Республіки.

                               Рівночасно урядувала військова репатріяційна служба УНР в Закавказькій Федерації при першому представництві в Тіблісі від квітня 1918 року, де голові репатріяційного представництва п. Куцякові допомагали місцеві лікарі і сестерська служба та в часі транспортування репатріянтів, зокрема вояків, т. зв. колись існуючого "Кавказького фронту", служила медична морська служба УНР на кораблях Української Чорноіморської Фльоти.

                               За гетьманського управління були посилені додатковим штатом людей червонохрестні представництва в Німеччині та Австрії, післано окрему місію в Совітську Росію та створено медичну опіку при першому військовому відділі на Українському Далекому Сході, куди в липні 1918 року прибув перший консул Української (гетьманської) Держави п. Твердовський. Йшло про створення українських збройних частин із наших вояків на манджурській залізниці із осідком у місті Харбіні та із наших вояків на території Зеленої України (Зеленого Клину) з метою відправи цих же формацій в європейську Україну.

                               До вересня 1918 р., як сказано вище, головою Товариства Українського Червоного Хреста був д-р Євген Лукасевич, якого замінив д-р Петровський з приводу номінації д-ра Лукасевича на представника Української Держави в Швейцарії, країни відомої із міжнародної самаританської служби, де містилася централя Міжнародного Червоного Хреста, на яку покладалося багато надій в Києві.

                                 Незалежно від вищезгаданого числа державних представництв, акредитованих в Україні, українські червонохрестні представники мали в 1918/20 роках ще контакт із трьома державами, від яких представників у 1918 році в Києві ще не могло бути. Деякі держави ще тоді не існували (Чехословаччина, Мадярщииа, Латвія), інші знову, Франція, Англія, З'єднані Стейти Америки, мали своїх представників короткий час у Києві (до лютого 1918 р.), або осінню 1919 року (Кам'янець Подільський), але "не мали з Україною сталого санітарно-медичного ні політичного контакту. В ЗСА велику прислугу вчинила Україні українська еміграція, яка старалася самотужки, або через Американський Червоний Хрест знайти допомогу українській армії, будучи в постійному контакті із офіційним представником УНР, послом Євгеном Бачинським.

                              Наприкінці 1918 року перед близьким упадком гетьманського уряду пост д-ра Петровського перебрав ген. д-р Андрій Оконенко, який й залишився був на тому пості при республіканському уряді Директорії, одначе, на короткий час, бо вже в лютому пост президента УЧХ перебрав А. Вязлов, колишній сенатор та якийсь час міністер справедливости УНР. За його президентури був випрацюваний статут Товариства Українського Червоного Хреста. Цей статут був оформлений державним законом 8 липня 1919 року.

                               В листопаді 1919 р., коли А. Вязлов помер теж у "чотирокутнику смерти", на його місце повернувся знову ген. д-р А. Оконенко, який сповняв своє урядування до кінця державности України в 1921 році.

                            Одначе урядування д-ра Оконенка було переважно поза Україною у Відні, де містилася вся централя червонохрестної служби для зв'язку з усіма представництвами УЧХ у державах Европи (в Берліні, Женеві, Празі, Римі, Београді, Букарешті, Варшаві) та таборах полонених і переселенців з України в західньо-европейські держави.

                           Для закордонного зв'язку були призначені д-ром Оконенком: д-р Борис Матяшенко до мирової делегації УНР в Парижі (для переговорів з антантськими потугами в справі допомоги Україні); д-р П. Холодний та д-р К. Воєвідка до Берліна, д-р Вербинець до Београду, д-р Є. Лукасевич (із 1920 роком) у Варшаві. Д. Дорошенко (колишній міністер закордонних справ у добі гетьманату) був назначений шефом для санітарної опіки до балканських держав, спершу до Београду на місце д-ра Вербинця (у вересні 1919 р.), згодом від кінця жовтня до Букарешту, звідкіля у січні 1921 р. виїхав до Відня. До Італії призначено урядом УНР О. Севрюка для репатріяції звідтіля 100,000 українських полонених. Як д-р Окопенко так і Д. Дорошенко відбували часто довші поїздки до різних європейських держав, щоб на місці з місцевими органами міністерств здоров'я, або Червоного Хреста влегшити долю українських утікачів і полонених.

                            Одначе до приїзду в Італію О. Севрюка на пост голови санітарно-медичної служби УНР, тут деякий час заступав Український Червоний Хрест о. Лев Сембратович, як уповноважений ЗУНР після й УНР, для зв'язку з Товариствами Червоного Хреста різних держав та для опіки над полоненими українського роду. Згідно із відомостями радника Української Дипломатичної Місії в Римі, Лучинського, о. Сембратович був відомий в кругах Ватикану та Риму як колись довгочасний мешканець столичного міста. Як людина, за Лучинським, о. Лев Сембратович був дуже енергійний та відомий своєю активністю для допомоги тим, що хотіли виїхати з Галичини у вільний світ, зокрема в Канаду, рятуючися від арештів, переслідувань та загальної нужди, яка до 1914 року була в Галичині, на Західній Україні.

                              Одначе активність о. Сембратовича в Італії (грудень 1919, січень 1920) була більш душпастирського характеру, як відпоручника Української Дипломатичної Місії до Ватикану, ось тому для справ полонених тут була (назначена 25 лютого 1919 р. Міністерством Закордонних та Військових Справ УНР) Надзвичайна Санітарна Місія УНР для воєнно-полонених, зложена із чотирьох осіб: О. Севрюка — голови Місії, отамана І. Коссака —  містоголови, Вол. Бандрівського — секретаря, о. Їжака.** —  четаря, К. Парфановича, четаря Черняхівського та підпроручника І. Рибчина — членів Місії***).

                              Для урядування Санітарної Місії призначено суму 147,000 гривень, бо згідно з статистикою уряду УНР та Місії для полонених в Італії, тут перебувало в таборах полонених (найбільший на острові Азінарі) коло 100,000 українців, із яких 30,000 були приднірянці, колишні вояки московської армії, та 70,000 громадяни Галичини, Буковини та Закарпаття. Серед полонених було 500 старшин, колишніх членів австро-угорської армії.

                           Треба, одначе, з прикрістю ствердити, що полонені в Італії мали дуже недостатню опіку від Місії, яка в пляні мала:

                            1) зібрати всіх українців — полонених із різних таборів в один національний табір; 2) нести їм духовно-релігійну поміч у формі рідних богослужб та культурницької допомоги; 3) служити полоненим своєю пресою, редагованою місією та членами із табору полонених; 4) старатися (на спосіб поляків та москалів) сформувати з полонених український легіон.

                           Праця репатріяційної військово-санітарної місії була дуже тяжкою, бо національна свідомість вояцтва була нестійка. Одні подавали себе за "австрійців", інші за галичан ("з Галичини", "руських", а навіть лише "греко-католиків". Лише старшинський склад полонених був національно вироблений та виступав під українським іменем.

                            Старшини мали контакт із Українським Пресовим Бюром у Льозанні, головою якого був ред. Степанківський. Звідсіля приходив до табору полонених часопис "Юкран", повний вісток про події в Українській Державі та Західньо-Українській Народній Республіці. Під впливом життя в Україні, полонені створили в своїх таборах свою військову асоціяцію "Українську Громаду", якої основою було 13 колишніх австрійських старшин. Як організована одиниця, полонені зверталися до українських пресових та дипломатичних представництв в Швайцарії та Франції за порадами, допомогою та конкретними пропозиціями: перетворення з маси полонених в український леґіон.

ЗАХОДИ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У СПРАВІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВОЯКІВ УКРАЇНЦІВ З         ІТАЛІЙСЬКОГО ПОЛОНУ


                                 Для документації соціального та політичного положення полонених нижче подаємо зміст пару листів тих полонених до тогочасних українських пресових органів.
                                                                                                                                                                             Бібієна, пов. Ареццо (Тоскана), 24 грудня 1918.

                                                    Пане Редакторе!

                               З "Кор'єре д'Італія" я довідався, що в Льозанні виходить український часопис у французькій мові "Україна". Я спішу Вас попросити надіслати нам числа за останні три місяці для мене і моїх товаришів, також українських старшин. Ми полонені з 25 червня 1915 р., і не маємо жодних вісток про нашу батьківщину. Життя українців-полоиених дуже мізерне, як і повсюду в інших таборах. Спробуйте закласти українсько-італійське товариство, щоб об'єднати наші зусилля. Чи робиться щось в цьому напрямку в Римі?..."

                                Дня 31 грудня цей самий старшина писав знову:

                                ..."Італійський уряд вже звільнив румунів і тепер іде черга на поляків, що організують свої леґіони. Вони потягнули за собою хитрощами і обманом багато українців греко-католиків і жидів, як поляків. Більшість цих вояків обурена. Вони не знають ані слова по-польськи й є добрі українські патріоти. Треба, щоб українські політики не забували про своїх земляків полонених і вжили відповідних заходів..."

                               Ось ще один лист з Касіно (пров. Казерта) з 10 лютого 1919:

                               "Тепер нас тут зібрано 150 українських старшин в одному таборі з німцями й мадярами, і наше становище не з блискучих. Ми просимо Вас зробити все можливе, щоб Італійський уряд зформував з нас, українських полонених, регулярну армію, яку було б вжито тільки для боротьби проти наших ворогів в Україні. Якщо це не можливо, ми Вас просимо зробити зусилля, щоб наш уряд осягнув в «італійського уряду якнайшвидшої нашої відсилки додому. Ми Вас просимо також присилати нам новини, щоб полегшити наш стан..."

                              В Інормативному Бюлетені Українського Пресового Бюра в Парижі з 28 травня (а потім в першому числі в "Ля Воче дель Україна") був видрукуваний такий характерний лист (в уривках) з датою 23 травня 1919 на адресу п. Сидоренка, Голови Делегації на Мирову Конференцію:

                                  "Пане Голово!
                                 Асоціяція українських старшин воєннополонених "Українська Громада" подає Вам наступне:

                                Ми, 130 старшин українців колишньої австрійської армії, знаходимося в одному з найбільших таборів Італії, разом з німцями і мадярами. Воєннополонені інших слов'янських націй як чехи, поляки і югослов'яни, якщо не відіслані додому, то згруповані відповідно до їх національности в окремих концентраційних таборах. Тільки українці не користуються цією привілегією і мусять, як вже сказано, поділяти полон з німцями і мадярами зазнаючи однакового з ними поводження... Наша доля, з точки погляду відживлення, і наш матеріяльний стан ще більш-менш зносні, — гігієнічні умовини дуже несприятливі. Досить сказати, що тридцять люду живе в одній вузькій кімнаті, і що пошесті як тиф, коштували вже нам людських жертв. Наше моральне життя ще гірше. Наша організація старшин "Українська Громада", що має на меті підтримувати приятельські зносини та сприяти до студій, не може нас цілком задовольнити; крім цього наш теперішній стан не дає нам надій; неможливість працювати для нашого майбутнього нашої Батьківщини постійно гризе наше серце, спустошує душу, нищить наші найкращі сили і то саме тоді, коли вони так необхідні на Батьківщині.

                                Як тільки нас взято в полон, ми все мали й маємо ідею про створення з нас українського леґіону для допомоги і під командою Директорії в її боротьбі проти большевиків на території Української Республіки. В тій цілі, ми українські старшини, зверталися з численними проханнями і декляраціями до військового італійського командування і листувалися з українськими представниками в Швайцарії й у Відні. Італійське командування відповіло, що ми самі не компетентні в цій справі, але наш Уряд повинен зробити відповідні кроки перед Італійським Урядом задля створення леґіону з українців. І тому, ми тепер надіємося тільки на наш Уряд і на його представників у Державах Антанти, що вони допоможуть нам повернутися на рідну землю для боротьби проти наших ворогів і для допомоги в розбудові нашої Держави. Історичний момент, його вирішальна важливість для нашої країни і для її політичного існування не дозволять нехтувати ані одною людиною. А тут іде справа не про одну людину, а про добре здисципліновану армію, складену з багатьох тисяч люду. Ми дозволяємо собі звернути Вашу увагу на факт, що війська Східньої Галичини знаходилися майже в цілості на західньо-південному італійському фронті, і що ідея леґіону зустріла і серед простих рядовиків якнайкраще, однозгідне прийняття. Створення українського леґіону — було б порятунком для нас усіх. Умовини життя старшин ні в якому разі не можуть бути порівняні зі становищем більшости наших рядових полонених. Вони сконцентровані в великих таборах або працюють в хліборобських округах, де підсоння для них неможливе. Внаслідок того, щонайменше половина хорує на малярію, а поміж полоненими, що знаходяться по таборах, пошесті переводять велике спустошення. В нашому таборі, на 3.000 вояків 500 українців. Гігієнічні умовини та їжа доводять до того, що наші вояки не можуть витримувати хвороби і вмирають. Був час, коли щодня вмирало кілька. Врятувати наших вояків полонених — святий обов'язок Батьківщини. Звертаючи цей заклик до нашої Делегації, ми її просимо:

                                      1. Поробити заходи перед Італійським Урядом і перед представниками Антанти про індивідуальну відсилку на Україну всіх полонених;

                                      2. У випадку, коли б індивідуальна відсилка була неможлива в скорому часі, поробити заходи про створення українського леґіону в Італії з метою допомоги нашому Урядові в його боротьбі проти большевиків;

                                      3. Просимо нашу Делеґацію зволити вислати нам відповідь в справі нашої відсилки на Україну.

                                    В твердому переконанні, що Ви, як Голова Делеґації, негайно ужиєте заходів для поліпшення нашої долі, ми Вам засилаємо вислови і т. д.****)

                                    В другому місці Книжки-Споминів ст. 50-51 Е. Онацький подає стан полонених в таборах Італії:

                                    Дев'ятого ж вересня отам. І. Коссак, що ще ждав візи у Відні, подав В. Темницькому рапорт про стан полонених в Італії, складений на підставі звідомлень, поворотців із полону — четаря Вас. Палієва, кол. заступника голови, і хорунжого Євгена Булки, кол. секретаря організації полонених із табору Кверча коло Вітербо (90 кілометрів від Риму). Він давав мені його для ознайомлення, і я його скопіював, бо він дуже допоміг мені зрозуміти стан наших полонених в Італії.

                                  "...Від липня 1916 р. відокремлено полонених старшин від мужви (рядовиків — Є. О.). Мужву гуртовано в великих таборах по кілька тисяч людей, а старшин у менших — по кілька сот. Жили вони в бараках, а також у старих в'язницях, манастирях і т. п., серед дуже лихих гігієнічних умов. Харч був спершу, до кінця 1917 року, зовсім можливий, опісля значно погіршився, так що мужва навіть нездужала з причини поганого відживлення.

                                 "По таборах існували лише малі лічниці, яких зовсім не вистачало для великого числа недужих. Панувала головне пропасниця, еспанська гарячка, тиф і т. п., задля чого багато людей умирало. Італійських лікарів було замало, і тому довіряли опіку над здоров'ям полонених жидам та мадярам. Ліків недужим не давали, і не було т. зв. дієти. До лічниць відсилано лише у виїмкових випадках. Там поводилося недужим зовсім добре:

                                 "Одіж та білизну видавано полоненим всюди за потребою.

                                 "Італійці відносилися до наших полонених і їх домагань байдуже, бо вважали український народ російським племенем, яке зрадило справу союзної Росії. Тому то обходилися з нами, як із австрофілами. Попри дуже часті домагання, оставлено наших полонених разом із німцями та мадярами. У цих же мішаних таборах полишено вільну руку підстаршинам австрійської армії, звичайно чужородним та жидам, які часто знущалися над нашими людьми та визискували їх при кожній нагоді.

                                 "В особистих переговорах із полоненими італійські власті поводилися чемно, однак проявляли велику вразливість та крутійство. Тому то полоненим дуже тяжко доводилося досягнути здійснення якихось своїх домагань. Однак, все-таки в деяких таборах місцеві команди потурали нашим полоненим, поліпшуючи їм харч та гуртуючи їх окремо серед даного табору. Так було на острові Азінара, де вдалося українським однорічним добровольцям дістатися до канцелярійної служби та переконати італійські власті, що український народ ніколи не вів війни з італійською державою.

                                "Найживіша та найнебезпечніша з ворожих агітацій, на думку інформаторів, польська. Тисячі полонених українців-галичан затягнено до польських леґіонів, спонукуючи їх так до поліпшення долі обітницями скорого повороту додому, а навіть дорогою поіменних наказів таборових команд. Такі накази (приміром, у Касіно) появлялися особливо в останньому часі, відколи проголошено рішення Мирової конференції про признання Сх. Галичини Польщі. Здається, що з самого табору Касіно до 1000 наших полонених пішло до польської армії. Приходили навіть листи від наших новобранців армії Галлера з Франції. Зі старшин зголосив свою приналежність до польської держави лише один кол. член українського старшинського гуртка в Касіно сотник І. Дяк, уважаючи себе українцем з Зах. Галичини.

                              "Румунська агітація користувалася кількома українськими перевертнями, приміром, кол. член українського старшинського гуртка в Касіно хорунжий Лесь Скигар. Він мав заявити, що лише на основі порішення долі Буковини приступає до румунських леґіонів та не перестає бути свідомим українцем. Агітацію також вів перевертень четар Йоанець. Значніших успіхів, мабуть, не було.

                               "Найбільш відомі серед полонених російські агітатори кн. Волконський і галицький москвофіл Федір Марущак. Вони об'їздили майже всі табори полонених в Італії, агітуючи за вступ до армії Денікіна. В січні 1919 прибули на острів Азінару з Трієнту через Касіно полонені надднапрянці в числі коло 3.000. Їх приміщено в окремім таборі, відділивши від москалів. З початком березня прибули на Азінару Волконський та Марущак та вербували добровольців. Місцева італійська команда не сповнила їх бажання з'єднання табору наддніпрянців з москалями, ані також бажання галицьких українців з'єднання табору наддніпрянців із галичанами. До армії Денікіна згодились вступити лише галицькі москвофіли та невелике число наддніпрянців, щоб скорше вернутися додому.

                                  "Число всіх полонених українців в Італії подавали навіть самі італійські команди з початком 1919 року понад 80.000. З причини завзятої ворожої агітації це число зменшилося, мабуть, наполовину, в наслідок вступу до ворожих військ. Агітацію було підпирано дуже доброю платнею і харчами та обіцянками скорого повороту додому, звідки полонені більше року не одержували вістей.

                                   "Листування українською мовою було заборонене, приміром у Ля Кверче."

                                   На основі вищенаведених звідомлень, листів справа репатріяції між 80-100.000 наших полонених з Італії в Україну мала першорядне значення. На цю тему говорено на засіданнях уряду УНР на початку 1919 року. Ось тому 15 лютня 1919 Головний Отаман Військ УНР видав був навіть відповідне уповноваження колишньому послові УНР у Берліні О. Севрюкові обняти пост голови місії в справах санітарно-допомоговій та репатріяційній в Італії. В цій справі посол Севрюк їздив був до Риму 20 травня, та мусів скоро покинути Італію, маючи там цілу низку труднощів з боку італійських урядових чиників, які вважали О. Севрюка некомпетентним захищати полонених колишньої австрійської армії. З цієї причини для кращого контакту з полоненими Рада Державних Секретарів ЗУНР в порозумінні з урядом УНР (м. з. справ В. Темницьким), додала до складу людей Санітарної Місії УНР отамана І. Коссака. Таким чином "усоборнену" місію під головуванням І. Коссака та від 5 липня 1919 р. знову таки під командою О. Севрюка рішено вдруге вислати до Риму.*****)

                                  5 липня 1919 р. уряд УНР повідомив був посла УНР в Римі Д. Антоновича про призначення нового складу спеціяльної Санітарної Місії для репатріяції полонених в Італії. До цього часу (тобто від 17 квітня 1919 р.) справою полонених займалася Дипломатична Місія УНР в Римі.

                                   Для повної леґальности діянь Санітарної Місії УНР в Італії, уряд УНР затвердив 25 липня 1919 р. віденське рішення від 29/30. VI. 1919 р. окремою постановою та призначив 147.000 гривень на витрати для репатріяції полонених на протяг часу 3-ох місяців. Для документації цього факту, нижче подаємо закон уряду про затвердження Місії, її персональний склад та фінансові її потреби.

                                                                        4.422
                                     Іменем Української Республіки
                                   Затверджуємо: 25 липня 1919 року.
                                                                                                                   Голова Директоії Петлюра.
                                                                                                                   Член: А. Макаренко
                                                                                                                   Член-Секретарь Ф. Швець.
                             Посвідчую: Державний Секретарь Л. Шрамченко
                                         Ухвалена Кабінетом Народніх Міністрів

                                                                      Постанова

                  про вислання до Італії місії в справі евакуації із Італії військово-полонених українців

                                 1. Вислати до Італії місію в справі евакуації із Італії військово-полонених українців.

                                 2. Склад місії та розмір коштів на її утримання визначити згідно з доданим до цього штатом місії.

                                3. Доручити Військовому Міністру в порозумінні з Міністрами Народнього Господарства та Закордонних Справ дати місії відповідну існтрукцію.

                               4. Асигнувати в розпорядження Військового Міністра з коштів Державної Скарбниці за рахунок військового фонду сто сорок сім тисяч (147.000) гривень на витрати по утриманню місії на протязі трьох місяців і передати в розпордження Голови місії на ту ж мету пятьдесят тисяч (50.00) гривень, які залишилися невитраченими з числа 100.000 гривень, асигнованих в розпорядження Військового Міністра постановою від 30 квітня 1919 року "про асигнуваня 100.000 гривень на поповнення військового фонту".

                             5. Доручити Міністру Фінансів видати місії суму, яку він визнає необхідним, з числа асигнованих по п. 4-му цієї постанови грошей, закордонною валютою; по фіксованому курсу - гривня рівняється одній короні.

                                                                               Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос 
                                                                                                Військовий Міністр Полковник Петрів



                                                                                                                              на протязі 3-х місяців
                                                                               Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос
                                                                                    Військовий Міністр Полковник Петрів
                                                                                      (В. Д. 3., 30 вип., 15 серпня 1919 року).

                                 Через труднощі, які місія мала із виїздом до Риму, вона прибула там щойно 5 вересня 1919 р., тобто в той час, коли деяка кількість полонених  наддніпрянців була  завербована російським посольством в Римі до денікінських збройних частин в Україні,****** деяка частина попала в польські збройні частини, мобілізовані польською санітарною репатріяційною комісією в Італії та деяка частина як "австрійських підданих" репатріювалася в... Австрію, де перейшла в новий вже український табір полонених в Тиролі, та Старії. Тут ці вояки-полонені підлягали безпосередньо Українській Санітарно-Військовій Місії при представництві Українського Червоного Хреста у Відні.

                                  З повищих причин праця прибулої Військово-Санітарної Місії до Риму у вересні 1919 р. була з перших днів праці складною та через це не вив'язувалася з своїх завдань як слід. Лише дуже малу кількість українських полонених удалося червонохресній місії УНР перевезти з Італії до українських біженецьких таборів в Австрію чи до Румунії для дальшого перевозу їх в Україну.

                                  Деяку прислугу Українському Червоному Хрестові та українській державній справі зробили лікарі, які очолювали не лише санітарні, а й дипломатично-політичні представництва України. Цими шефами українських дипломатичних представництв були: д-р Федір Матушевський в Атенах та д-р А. Стаховський в Лондоні. Як фахові люди, вони зовсім вдало вив'язувалися із своїх червоно-хрестних обов'язків в служінні своїм людям в їх мандруванню до рідного краю. Одначе немає даних на те, чи в Атенах, а ще краще в Лондоні вдалося цим двом нашим послам роздобути якесь лікарське приладдя та медикаменти, щоб їх якомога найшвидше переслати до найближчих червонохрестних станиць УНР в Берліні (для Лондону) та в Букарешті (для Атен).


ГЕРАЛЬДИЧНІ ЗНАКИ ЧЕРВОНО-ХРЕСНО-САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918/20 РР.



____________________
*  Австро-Угорщини, Азербайджану, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Данії, Донської Республіки, Еспанії, Естонії, Фінляндії, Франції, Греції, Голяндії, Грузії, Італії, Китаю, Кубані, Литви, Німеччини, Норвегії, Персії, Польщі, Португалії, Румунії, Сибіру, Совітської Росії, Швайцарії, Швеції, Туреччини та Вірменії. Консуляти цих держав були розміщені в Києві (30 установ), в Одесі (20), Миколаєві 5, Харкові 6 та в Катеринославі й Полтаві по одному консуляті.
**      Не вспів приїхати з Галичини окупованої поляками.
***    Рангове уточнення Місії в Італії було затверджене 15 серпня 1919.
****) Онацький Евген: Українська Дипломатична Місія в Італії за перших шість місяців своєї діяльности, Календар Альманах 1956 рік, Буенос Айрес, 1955, ст. 45-47, 50-51.
*****) Після відбутої наради 29 червня 1919 р. у Відні в складі посла УНР, В. Мишинського, посла ЗУНР барона М. Василька, уповноваженого до справ полонених в Італії О. Севрюка, повноваженого урядом ЗОУНР до справ полонених Ів. Коссака, представника Української Військово-Санітарної Місії для справ полонених в Австрії сот. К. Чайки, міністра закордонних справ УНР В. Темницького та уповноваженого від Державного Секретаріяту ЗОУНР О. Бурачинського.
******) Цією справою займався військовий аташе російського посольства кн. Волконський.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації