ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 1 лютого 2012 р.

ВИШКІЛЬНИЙ ТАБІР НОЙГАММЕР

Адам ПЛАСТИНЕЦЬКИЙ     
                                                                                                                                                     
                                  Українська дивізія закінчила свій вишкіл у військовому таборі в Нойгаммері й з нього виїхала на фронт під Броди. Тимчасом Вишкільно-запасний полк Дивізії перенесено з Вандерн над Одрою до Нойгаммеру. Автор, старшина УГА, приїхав до Нойгаммеру 18 серпня 1944 року і його призначено до Запасного батальйону Запасного полку, до „Штаммкомпані" - кадрової сотні („рекрутський кіш"), яка приймала нових рекрутів.
                                 Залишив спомини, які довів до листопада 1944 року. На жаль, Адам Пластинецький згинув під час бомбардування м. Лінцу, мабуть, в лютому 1945 року.
Друкуємо частину спогадів про табір Нойгаммер.
                                                                                                                                           Редакція



                                 Вишкільний військовий табір в Нойгаммері - це один з найбільших військових таборів (польові курені) в Німеччині. Місцевість ця лежить над річкою Квайс, серед переважно соснових лісів і непроглядних пісків. Піски такі, що ноги грязнуть у них, тяжко марширувати. В літі 1944 року, яке було гарячим, коли сонце припікало до неможливости згори, люди пили жадібно воду, не зважаючи на прикрі наслідки, і якраз тій обставині належить приписати факт, що бігунка ширилася і набирала гострого та довгого перебігу.

                                  Сам табір складається з трьох частин, а властиво з чотирьох. А саме з властивого табору в Нойгаммері, віддаленого від залізнодорожної станції на яких 2-3 км. Він обіймає гарно побудовані партерові та одноповерхові доми, частинно дерев'яні, а частинно з цегли муровані. Вони положені серед прегарного парку, в якому ростуть сосни, берези, клени та інші дерева, кущі малини, має цей табір гарно асфальтовані або бруковані вулиці, свою власну вузькоторову залізничку, яка через цілий Нойгаммер доходила майже до кінця Цайзівського табору. Нею перевожено вугілля до кухонь, військові мундири та білля, різні артикули прохарчування і т. д. Нею теж перевезено всі паки, речі та харчові магазини з табору Цайзав на станцію в Нойгаммері в тих днях, коли вся Дивізія виїздила на Словаччину. В самому Нойгаммері містився теж штаб Дивізії та 14-го полку, а якийсь час теж і команда його „Ерзацбатальйону". Цю останню перенесено на яких 3 тижні перед виїздом до табору в Цайзав. Командиром Дивізії був ген. Фрайтаґ, командиром полка був Марк, а командиром „Ерзацбатальйону" був оберштурмбанфюрер (підполковник) Губер, людина уже старша, дуже приступна, делікатна та мила в поведінці. Ця доброта била просто з його лиця, завжди погідного та всміхненого. Популярно називали його „Папа Губер". Сам він був німець з Хорватії і - як говорено - був колись активним старшиною австро-угорської армії.

                               Другою частиною згаданого табору є т. зв. табір Гінденбурґа, де були вже звичайні дерев'яні бараки. Як великий він, не знаю. В тому часі в таборі Гінденбурґа стояла артилерія Дивізії.

                               Третя частина - це табір в Цайзав, який основно відрізнявся від властивого табору в Нойгаммері. Лежав він, вправді, серед лісів, але в ньому самому не було ані одної високої та розлогої деревини, під якою у часі великих спек можна було би відпочити та прохолодитися. Було, вправді, кілька малих деревинок, берізок перед двома бараками (де містилися канцелярії „Ерзацбатальйону" і „Штамкомпанії" (кадрова сотня), але вони в часі спеки були безвартісні для нас, бо не давали ніякої тіні, та самі ледве животіли. Бараки всі дерев"яні, старі, виказували багацько шпар, досить багацько побитих вікон, повно дір у дахах, покритих папою. Посеред бараків велика площа вправ. Лятрина побудована з цегли. Це великий будинок зі сидячими місцями, перед ними вздовж обох стін бетонові отвори з двома підвищеннями на ноги. Будинок поділений на кілька частин бетоновими стінами. Внаслідок поганого стану бараків вже в місяці вересні та жовтні 1944 року відчували ми прикре зимно вночі. З цього ми могли переконатися, яке зимно мусіли переносити ті полонені, що в цих бараках мешкали в зимі 1941/42 і 1942/43. Недарма їх так багацько з голоду і зимна загинуло. А кілько було поміж ними українців, що самі здалися у полон, щоби скорше зламати більшовизм та приспішити постання Української Держави? Вони, вірячи наївно німецькій пропаганді, заплатили за те своїм молодечим життям.

                            Вода в таборі Цайзав дуже погана, до пиття абсолютно не надається, бо це вода підшкірна, м'ягка, якою з трудом можна було змити мило при щоденному митті чи голенні. Пиття цієї води було найправдоподібніше теж причиною бігунки, гострої, триваючої найменше 14 днів, яка панувала в таборі Цайзав поголовно в місяцях липні, серпні та вересні 1944 року. Мимо цього, що всіх стрільців і новоприбулих людей перестерігано перед питтям цієї води, вони на це не зважали, і тому по кількох днях більшість з них ставала пацієнтами д-ра Ченця і д-ра Топольчука, лікарів нашого „Кранкенревіру" (амбуляторія). Бігунка ця мучила людей в страшний спосіб, на добу треба було вийти 10-12, а то нераз і 15 разів на сторону, хворі обезсилювалися, виглядали, як трупи, ледве волочили ногами, діставали легку гарячку, яка примушувала пити знову цю саму воду, бо іншої не було, а кухарі дуже нерадо давали з кухні гарячу або теплу каву, зварену на тій самій воді. Німецькі старшини та підстаршини не хворіли, бо заливалися пивом або водкою. Одиноким ліком на поборювання цієї хвороби була стисла дієта, сприймання спорошкованого вугілля і пастильок танальбіни. Бігунка ця кінчалася кривавими відходами. Ясна справа, що реконвалісцент не міг скоро прийти до здоров'я навіть по т. зв. видужанні, бо не сприяв цьому жовнірський простий харч, який нераз спричиняв рецедиву цієї недуги. Деякі знову твердили, що непридатність цієї води до пиття належить приписати величезному цвинтареві совєтських полонених, який знаходиться у віддалені коло 300-400 кроків від табору Цайзав, від східньої сторони. Оповідають, що там похоронено в масових братських могилах приблизно 65.000 трупів померлих полонених, в піскуватій землі, якої верстви могли легко пропускати труп'ячу гниль до водних жил і в цей спосіб затроювати нечистотою підшкірну воду. На щастя, обійшлося без смертних випадків, хоч багацько недужих перебувало на лікуванні в „Кранкенревірі" (амбуляторія), а навіть деяких віддано до лічниці в Нойгаммері.

                                   Про жахливі відносини в Цайзавськім таборі сов. полонених розказував один з них, що пережив в ньому довший час, і опісля вступив добровольцем до Дивізії „Галичина" тільки тому, щоби рятувати себе перед смертю. З його оповідання виходило, що полонені тільки раз у день діставали їсти. Вага щоденного пайка хліба становила 30 дкг. Це було безумовно замало для людей, що день у день мусіли тяжко працювати. Щоденну зупу називали полонені „баланда", тобто розбовтана вода. Багацько з цих полонених зголосилося добровільно в ряди нім. армії, головно до її помічних частин РОА, в меншій кількости до УВВ, згл. до Стрілецької Дивізії „Галичина", а зробили вони це тому, щоби вирватися з пекла Цайзівського табору, з метою поправити свої життєві умовини, згл. уникнути смерти.

                                Бараки мали просте устаткування, як звичайно при війську. Кожний з них складався з трьох „штуб" (кімнат). Середуща була ліпше устаткована. Бо мала подвійні (поверхові) ліжка, звичайно на 18-20 осіб. Натомість обі бічні „штуби" мали тільки подвійні (поверхові) причі, на котрих тісно побіч себе мусіло лежати до 30, а нераз і більше людей.

                                 Табір Цайзав поділений був на великі бльоки, що тягнулися праворуч і ліворуч уздовж в'їздової бетонної дороги. В першому бльоці праворуч приміщено в часі мойого там побуту розбитки з Дивізії „Галичина", що мали щастя вирватися з окруження під Бродами. Там було кількох моїх знайомих, між іншими Богдан Зако.

                               Перший бльок ліворуч стояв спочатку порожній, опісля зайняли його „русскі" (мабуть, з РОА), які становили, мабуть, обоз, бо щоденно вправлялися в їзді на фірах. На терені двох наступних  бльоків з правого і лівого боків побудовані були великі муровані кухні, з правого боку для москалів, а з лівої для нашої „Штамкомпанії". Оба треті бльоки, праворуч і ліворуч, займала наша „Штамкомпанія", команда якої і канцелярії містилися у бараку ліворуч. Дальші бараки зайняті були через чотири сотні наших новобранців, кожна з них числила до двісті вояків. Бараки положені в третьому бльоці, праворуч, призначено для новоприбуваючих стрільців, яких, по лікарських оглядинах, згл. по узнанні їх здібними до військової служби, переношено до третього бльоку ліворуч, де приділювано їх до одної з чотирьох сотень. Далі містилися там усі „а", „б", „в" і „пу". На нашій правій стороні містилися теж „Кранкенревір" „Ґешефтеціммер 2„Б" (прийомна), тобто т. зв. персональне бюро для усіх прибуваючих до „Штамкомпанії", „Рехнунґсфюрер" („рахунковий"), який видавав щомісячно „Есскарти" (харчова картка), картки на тютюн і виплачував „льон" (військова плата), склад мисок і ложок, військових мундирів і коців, а також т. зв. фурір (харчовий), який щоденно між год. 17-19 видавав т. зв. сухе прохарчування: хліб, мармеляду, сир, масло, марґарину, цукерки і часом яблука. Його помічники були Богдан Барилко і сотн. УНР Драбченко. На обширі цього самого бльоку містився ще барак, у якому перебував сторожевий відділ. Коли наша команда „Ерзацбатальйону" мусіла перенестися з Нойгаммеру до Цайзав, команда і канцелярія нашої „Штамкомпанії" перенеслися теж на наш бльок, а її бльок зайняв „Ерзанбатальйон".
         
                                  Дальші бльоки праворуч і ліворуч займали наші полеві батальйони, „фюрерлєрґанґ" (курс для перевишколу старшин) і вишкіл для лікарів, а також і частини РОА. Поодинокі бльоки приділювано так, щоби українські стрільці не були помішані з московськими.

                                 Наше прохарчування було - як то звичайно кажуть - „як при війську". Щоденно одержували ми один кг хліба на три особи. До того було або масло або марґарина, або мармеляда з грушок, або ковбаса, або швайцарський сир згл. так звані „шмельцкезе" (дослівно: „смердячий сир") тільзітського виробу. Раз у тиждень діставали 10-12 цукерків цілком добрих. Обіди були, як часом, деякі добрі, деякі от так собі, а деяких просто і їсти не можна було, на щастя, їх було за весь час мого побуту в таборі Цайзав усього 2-3 рази; була це капуста, зварена на воді та трохи посолена. Обіди та вечері назагал були добрі та досить поживні, були це т. зв. „айнтопфґеріхти" (дослівно: „страва з одного горшка"), тобто зупа яринна з крупками, розмеленим м'ясом, а часом з бараболею. Раз у тиждень були дуже добрі т. зв. „молочні зупи", солоджені, з крупками, ґрисіком або вівсяними платками. Раз у тиждень діставали ми т. зв. ґуляш, у якому одначе не було видно м'яса, був це радше ґуляшовий сос, до якого додавано бараболю „в мундурках", 2-3 рази тижнево подавано на вечерю чорну каву, взг. чай - „зела", які були часом солодкі, а часом гіркі. Я, особисто, як теж много моїх товаришів, були, назагал. вдоволені прохарчуванням і на нього не могли нарікати: порції були теж вистарчальні. Правда, харч був невибагливий, простий, але що ж то було робити, при війську вибагливість не до подумання і не можливо до переведення.

                                 Щоденне життя було ось яке: ранком хтось зі сторожевого відділу голосним „ауф" (Вставай!) будив нас зі сну, наші дві сусідні „штуби" негайно прокидались, там поставав і довший ще час панував жвавий рух, крики, прокльони і т. д.

                               Від нас вставав тільки дижурний і йшов взяти з кухні два дзбанки кави, позатим майже всі, з малими виїмками, лежали ще в ліжку. Коли принесено каву, дехто з нас просив піднести її йому до ліжка, в цей спосіб творив собі ілюзію вигідного домашнього життя. Пізніше серед криків, які не даються описати, наших „ушів"(„унтер-шарфюрер"-десятник) і „ошів"(„оберштурмфюрер" - старший десятник) кликано нас на 7-му годину на збірку, що мала місце переважно на великій площі до вправ. Крики ці були такі жахливі та невиносимі, що нам здавалось - ми не у війську, а опинилися у якійсь божевільні або домі вар'ятів. Крики доходили нераз до таких жахливих розмірів, що неодин з нас нераз і сам зачав проклинати це життя і побут при війську. Ми дивувалися і не могли собі витолкувати, пощо і на яку біду так кричать, чи ж не можна було ці справи полагодити в тихіший і зрівноважений спосіб? Головними крикунами були „уша" Круман, помічник нашого „шпіса" (бунчужний - "адміністратор" сотні) Ромавха, старша вже людина, вояк з попередньої війни, б. війт якоїсь волости з околиць Надвірної, та ще деякі підстаршини-українці, між іншими теж і один підсовітський українець, невідомого мені прізвища, здається уродженець містечка Берзни на Чернігівщині. Командиром нашої сотні був обершарфюрер Кеніґ, веселий, життєздатний німець, який направо і ліво сипав дурними жовнірськими жартами. Він теж від часу до часу любив крикнути собі, не знати чому, от так ні сіло й ні пало.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації