ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 21 травня 2009 р.

ПРОРИВ

Евстахій Загачевський

(Фрагмент з бою під Бродами)

Після цілоденної большевицької атаки на становища куреня фізілірів Дивізії «Галичина», під вечір решта чоти хор. Небоги зібралася у вільшаному ліску на окраїнах догоряючого села. Вояки падали мов мертві із перевтоми й недоспаних ночей.
Виставивши охоронні стійки, хор. Небога перевірював стан своєї чоти. Небагато осталося їх — бракувало п'ятнадцять людей. Від тих, що лишилися раненими, правда не важко, годі було вимагати більшого зусилля. І так за тих перших кілька днів боїв на передовій лінії показалося, що його хлопці «тверді». Не так то легко піддаються паніці, хоч майже всі переходять свій «хресний» вогонь. Можливо, що до їхньої свідомости не дійшла ще гроза ситуації, в якій опинилися. Саме переводив інструктаж ройових командирів, коли надбіг зв'язковий від сотенного.
— Приготовитися до ранньої атаки. Ми окружені... звітував задиханий, передаючи хор. Небозі записку від сотенного.
— Тільки без паніки — гостро обтяв хор. Небога. Глянув по вояках. Частина з них вже спала... Попід кущами, повикручувані у різних позах, викликували дивне враження. {Якийсь, лежачи найближче всміхався крізь сон. Несамовито, блистіли зуби на неоголеному, брудному обличчі.
— До жертя... — підхопивши погляд хорунжого, промовив Нич.
— Що? — не зрозумів хор. Небога.
— Сміється... до жертя... — пояснив комендант першого роя ст. десятник Богдан Нич.
Справді, десь з глибини ліску, долітав приємний запах піджаруваної консерви.
— Маєте цілу ніч часу на впорядкування своїх відділів — промовив, важко зідхаючи хор. Небога, звертаючися до своїх підстаршин, — ранком о п'ятій ідемо до прориву. Йду тепер до коменданта сотні.
Богдан притакнув головою. Мав червоні очі від безсоння. Протер їх п'ястуком. Мовчки відходили до своїх людей.
— Допильнуйте, щоб хлопці щось з'їли — не оглядаючися, кинув хор. Небога.
Понура й глуха ніч огорнула його, коли вертався до своєї чоти. «Що це таке» — старався збагнути джерело свого дивного неспокою. Адже жадного впливу на ту ситуацію, в якій опинилися, він не мав. Що ж, видно, що вже така вояцька доля, що шлях до волі не трояндами вкритий, що ціна її часом буває дуже велика... Що ж, знав про це, коли вступав добровольцем до дивізії минулого року. Знали всі ті, що так, як і він опинилися в грізному становищі тут під Бродами... Раптом зупинився, надслуховуючи. Десь далеко на півночі й заході гуло мов в казані, легесенький вітер ніс цей гул на своїх крилах.
— Котел? — шепнув з питанням та підніс очі вгору. Як лише міг серед темної ночі сягнути зором, довкрути палали пожежі, вистрілювали ракети, чергами світляних куль пороли чорний оксамит неба кулемети. — Котел — повторив голосно, якби хотів заглушити в собі цей дивний неспокій.
Пітьму ночі розривали проблиски вибухів і грізний, чимраз то більше наростаючий гул.

***

Богдан Нич ще спав. Лежав втиснений головою в м'який мох, немов у подушку. Нерухомий неначе труп. Завелика маскувальна нагортка скривала його ритмічний віддих. Хорунжий Небога шорстко збудив його. Ненавидів і боявся нерухомих постатей своїх: вояків. Богдан, як завжди, моментально прокинувся. Ще мав заплющені очі, а вже ставив питання:
— То ви, хорунжий?
— Заряди збірку. Вирушаємо до прориву... Наступаємо цілим куренем... — додав по хвилині, немов би цією вісткою підтверджував успішний характер наказу.
Впротягу кількох хвилин у невиразній пітьмі ночі, насиченої відблесками догоряючого села, забреніли відголоси відділу, що збирався до прориву.
Брязкіт вдаряючого об залізо противогазу, хряскіт ладованих рушниць, прокльони, протяжне позіхання, якесь «брр» когось дуже сплячого, тихі шепоти — це хтось сміється із сплячого. — «Виспишся, так, як ці вчера, хе! хе!, а ми «брацє» просто до Бозі фалюємо, видиш цвинтар перед собою, хе! хе!...» — «Стуль писок батяре!...»
— Тихо там — різко скартав двох суперників Богдан Нич — «Знову цей "Казьо львов'як" із шибеничним гумором» — подумав Богдан.
— Юра... де Юра? Збудіть Юру! — Все цей сплюх, й коли, ж це він виспиться?...
Поволі займали вихідні становища на узліссі. Перед ними стелився лан доспіваючого збіжжя, над котрим звисла рання імла.

***

— За п'ять хвилин... — глянув на Богдана, Нича й по хвилині хорунжий Небога махнув на своїх вояків. Підібрав оперту об дерево машинову пістолю, заткнув за пояс ручну гранату. Рушили в якійсь дивній тиші, хтось засміявся якимось горловим, не своїм голосом; кутом очей спостеріг, як Юра нервовим рухом заклав барабан до ручного кулемета. Йшли густою розстрільною інстинктовно тихо, без розмов. Продував ранній вітерець. Листя вільшаного гайку дрижало, немов би прочуваючи грозу прийдешніх хвилин. Нагло — наче по них — вдарили стріли з недалекого кладовища, що бовваніло в контурах ранньої імли. Об стовбури дерев вдарили кулі, немов хтось тріснув з батога.
— Вперед! — хорунжий Небога був вже на переді наступаючої лави. Енергійний помах руки, немов приспішений жест сівача. Розсипалися, вибігаючи на лан збіжжя, що ділив їх від кладовища, пригнуті до землі, з настороженими очима, виглядаючи ворога бігли стрибками. Небога випростований, швидкими стрибками прямував у намічену перед собою ціль — кладовище. Хтось крикнув, хтось підбіг.
«Треба було вислати розвідчиків»... бовкотіла в мізку запізнена думка. Біг рам'я в рам'я з невідступаючим його Богданом. Оглянувся праворуч — вояки другої чоти хорунжого Квасія добігали майже до живоплота, що околював кладовище. І тепер, ще раз махнув рукою на своїх людей та вже вихором подався вперед. За ним навипередки мчали його вояки.
Був вже найвищий час, ворожа навала гарматнього вогню впала лявіною на вільшаний гайок і щораз ближче посувалася услід наступаючій чоті. Вбігли поміж перші ряди гробів. Залягли, щоб трішки відпочити. Старезні липи, хоч на часок давали якийсь захист. — «Ще лиш пробігти цей цвинтар, видертися на залізнодорожний насип, а там... ціль їхнього наступу» — мигом пробігають думки в голові хор. Небоги.
Після томливого бігу швидко віддихав. Здавалося йому, що повітря, дерте відламками, парить уста немов гаряча посудина. «Що це?» — спостеріг кров на своїх пальцях. «Падаючи прикусив язика...» збрехав сам перед собою, знаючи, що із страху загриз губи до крови. Такого ще не переживав. Ворожа навала, вогню рила землю довкруги, як на остаточному суді. Якась неземна сила почала витискати із землі столітні липи. Що раз то нові фонтанни вогню й землі виростали довкруги них. «Хлопці, де його хлопці?» — прошибла мигом думка — «Тільки вперед, й лише вперед, залягти тут це очевидна смерть» — знав, що це саме думають усі його вояки, адже треба би бути надзвичайним героєм, щоб відважитися вернутися назад. Підняв голову. Стрінув вичікуючі погляди ближчих вояків. «Як довго це може тривати?...»
Тепер в нього серце на мить зупинилося. В повітря, густе від вибухів й випалів, потяте свистом відламків, вдерся ще глухий стукіт крісових випалів та короткі черги большевицьких «фінок». Посипалися по стовбурах дерев, по хрестах і нагробниках, зашелестіли поміж могилами, шукаючи жертв. «Здається, мусять вже бути близько ворожих становищ...» — До старого знайомого, страху, прилучився ще новий: «Чи збереться на відвагу, щоб підірвати до остаточного зриву своїх хлопців?...» Гнаний цим другим страхом звівся на лікті. Вибух тут же перед очима завинув вогняним хвостом. Зашуміло по листях. Стукнуло об пеньок. Ручна граната! Хорунжого Небогу ошелешила недалека присутність ворога. Є!... Силуети в оливково-зелених одностроях промиготіли на тлі ясніших місць поміж могилами. Гарматній вогонь продовжувався прибираючи на силі. Хорунжий Небога спостеріг наліво від себе дуло ручного кулемета Юри, що підскакував від протяжних черг, спертий ніжками на краєчку могили. Знову силуети в оливково-зелених одностроях. І знову. Підбігають. Не думаючи довше — звівся на ввесь зріст з землі.
— Вперед, за мною! Слава-а-аа! — захрипів страшенним голосом й полетів за широким розмахом рамена, що викинуло яйцеву гранату. Машинова пістоля в'їдається в бедро, немов вірна собака. Скородить із неї короткими чергами. Кутом своїх очей бачить своїх хлопців, що підривалися з землі з-права і ліва. Йдуть! Йдуть! — охоплює його внутрішнє вдоволення. Вариться під ногами земля від ворожих пострілів.
Похилений немов бігун на старті, при численні «три», пер з усіх сил до переду, промощуючи собі шлях короткими чергами машинової пістолі.
«Втікає гад» — захлистується у дикім бойовім захваті, коли знову нервовим рухом вбиває в машинову пістолю новий магазинок. Звідси, ще кілька десять кроків до залізничного насипу. Тепер ворог в долині. Тільки збігти. Інстинктово вбачає небезпеку. Бачить докладно ворожий кулемет у рівчаку біля насипи. Трьох червоноармійців нервово вставляють його на новім становищі. Тепер, лише тепер, бо за мить буде запізно. Його машинова пістоля захлистується від пострілів, майже плаче, спостерігаючи, як з поденервування «бере зависоко», з розпукою ждав, коли мертво вдарить замок «максима». Тепер чує, як кулі вдарили об стовбур дерева, за котрий сховався. Приліг щільніше до землі, моментально перекотився в долину між дві могили, що майже межували з залізнодорожним насипом. Від насипу ділив їх живопліт. — «Не бачать мене... Перенесли вогонь» — пробігає мигом думка. Оглянувся. Вояки його чоти зарилися десь між могилами. Під цим смертоносним вогнем важко підірватися їм. Хорунжий Небога чує, як зліва і права на висоті грудей друть повітря кулі ворожого кулемета, — «його» кулемета. «Зараз, зараз» — єхидно усміхається. Зводиться на коліна, витягає з-за пояса ручну гранату на держаку з додатковим опанциренням, відбезпечує, придержує приписаний час, а тоді раптовим рухом зводиться на цілий ріст, бачить перед собою три рухливі гриби сталевих шоломів, кидає й автоматично паде на землю. Глухий вибух й кулемет замовк. Хор. Небога зривається, біжить. Машинова пістоля січе листя на зруйнованому становищі.
Дістав! Дістав, і цей четвертий, якого Небога не бачив, та який втікав вздовж рівчака. Тепер о дно рівчака б'ють в конвульсіях смерти ноги в чорних обмотках.
«Але верещить» — щось дике в хор. Небозі, щось, що тепер найміцніше, тішиться болем конаючого ворога. Ногами відсуває трупи. Нагло один із них перевертається на плечі, витягає руку до лежачої побіч «фінки». Стріли з машинової пістолі пришивають його остаточно до землі.
Хорунжий Небога спазматично віддихає, немов плакав, змагається із важкою підставою «максима», встановлюючи його в напрямі втікаючого ворога. Вогонь вариться на ліворуч. З тупотом надбігають його вояки... Богдан Нич залягає за станок «максима» — легко обертає дуло у вказаному Небогою напрямі.
— Лента... лента — верещить до когось, хтось прилягає побіч й за хвилю важкий «максим» плює зливою свинцю. Десь перед ними миготять силуети в оливково-зелених одностроях. Втікають.
Хор. Небога оглянувся довкруги; «Скільки прорвалися?» — «Щось дуже мало... а де ж решта?» Втома спаровується з димками не зв'язаними з хвилиною. Але вже досить. Якщо не вдалося перебігти всім, треба рятувати тих, що передерлись.
— Богдане! Знищіть «максима»! — пішли вперед! - оглядаючися довкруги, нервово крикнув хор. Небога. А в голові товклась настирлива думка «Стільки втрат, стільки людей згинуло... Прокляття!...»

1 коментар:

Dovgyj сказав...

Круто!!!

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації