ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 28 травня 2009 р.

У ДРУГОМУ КІННОМУ

В. Сімянців

Сумно було — нашого Богданівського полку не стало. Чулися ми такими вбогими сиротами, такими бідними. Але всі вірили, що потім колись наш Богданівський полк мусить бути знов. Був потім Богданівський курінь у Запорозькій дивізії, але вже без кінної сотні.
А тут ще ми всі не вкупі. Частину сотні з окремим завданням послано було реквірувати цукор для армії. З тою частиною був і сотенний Соловйов.
На першому вимарші ми побачили, куди попали. Сам пан полковник їхав у ридвані. Був він передтим командиром пішого Дорошенківського полку. Позаочі звали його «Мама».
Коні в полку назагал гірші, як у других частинах — занедбані. Та і козаки – вчорашня піхота. І дуже багато мотузків. Мотузки замість поводів, мотузки замість попруг. Замість ременів на рушницях. Забагато мотузків! «Мотузяним полком» хтось охрестив цю кумедну частину.
А що командир полку їде є кареті — викликало немало злих дотепів. То казали, що «Мама» вагітна і не може на коня. То говорили, що згубили драбинку десь, а інакше «Мама» на коня не влізе. Багато ще всякого говорили, та хай воно забудеться.
Усіх нас, до того полку, щось зо двадцять чоловік попало. Коні в більшості дуже добрі. Навіть моє одоробало, вже декілька раз переміняне на ліпше, була краще їхнього пересічного.
У них рушниця переважала піхотинська і часто з насадженим багнетом. А як їде на коні, так ногами землю оре, а багнетом хмару дере. Чудно було на те дивитися. А, звичайно, це справа їхня — хай чіпляють і по два багнети на одного кріса, а їздять хоч і на коровах. Отак, і подібне зганяли наші злість на нізащо невинних піхотинців, які і самі не чулися «на своєму місці», сидячи на коні.
Але ото, що ми не вилазили зі служби, то вже була злість без дотепів. Приїхав, не розсідлав коня ще, а знов їдь. Квартири найгірші — може і ні, але нам так здавалося. Фураж для коней і їжа для нас була нашою турботою весь час. А тут: поки ми десь там їздили, інші погодували й повиїдали, як сарана голодна. Коні значно здавали, — був острах, що незадовго будемо їздити на шкапах їхнього зразку. Ми, колись гордість нашого полку, швидко сповзли з того доброго рівня. Тяжке життя у приймах.
А ще - як стрільнуло десь: сміх і горе. Все це і з кіньми намагалося сховатися десь у рові або припадало до землі, аж вгрузало, а бідні коні кидалися, борсалися...
Отаке думалося, говорилося, а виходу ніхто не бачив з того. Було може в тому більше злости, як правди, але так то було.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації