ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 22 травня 2009 р.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЧОГО, ІМ. ГЕТ. Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛКУ

В. Сім'янців

Я знав, що те сталося зараз після Свят Різдвяних. Тепер, коли маю книжку О. Доценка «Зимовий Похід», читаючи її пильно стежив, чи десь в наказах зазначено трагічну дату останнього дня нашого полку. На жаль, такого немає ні в текстах, ні в наказах. Можливо, що ту подію відмічено в наказах у Запорозькому корпусі. В згаданій книзі використано переважно накази до Армії.
Але на сторінці 50 є «Наказ по Військам УНР», під датою 11 січня 1920 р. Ч. 15 — цитую уривок:
«1. Обстановка: м. Умань в 4 години ранку 11 січня провокаційно занята Волохом. Частина нашого гарнізону обезброєна, частина відступила і залишила Умань. Штаб 6-го Загону захвачено в полон; заграбовані значні суми і обмундировання багатьох наших частин».
В 2-ому відділі наказу:
«Загальне завдання: Всі групи мають завтра 12 січня стати на марш з метою вийти на вихідні точки для наступу на Умань».
Але вже в наказі: «Наказ Військам УНР 16 січня 1920 року, 15 год. 25 хвилин» є уступ: «По відомостям розвідки і козаків утікаючих, 11 січня увійшли в Умань большевики-комуністи, силу яких відгадують одні до 2,000 чоловік, другі до 5,000 добре озброєних кулеметами і ручними гранатами при 4 гарматах. Маючи на увазі повну готовість ворога до бою і донесення Волинської Дивізії про відсутність набоїв, всім частинам наказую відійти в райони Голованівське-Покотилово, щоб зберегти козацькі сили на більше слушний час».
Все це збігається з моїми спогадами, що я їх списав, але Богданівського полку, як окремої частини, ніде там не згадується. Треба думати, що полк був тоді вже або Шостим загоном, або належав до Шостого загону. Мені пам'ять не заховала, щоб в Умані були інші частини, крім нашого Богданівського полку.
Богданівський полк зайняв Гумань десь в січні 1920 року, по Різдвяних святах. Та частина Кінної сотні, в якій я був у той час, мала таке завдання: відійти зі Степківки в становлену годину, після відходу цілого полку, десь в дорозі, на означеному пункті затриматися до визначеної години вночі і, аж тоді, йти до Гумані. Щось на ар'єргард подібне, чи польову заставу.
Виконавши все, як було в наказі, поспішили ми до Гумані. Все йшло добре: на заставі, в передмісті Гумані, нас чекали квартир'єри. Довго діставалися ми вночі до призначених нам квартир, але накінець відпочивали і коні й ми.
Ранком мене і Михайла Р. відрядив, (тепер уже не пам'ятаю, хто тоді з молодших старшин сотні був у нас начальником) розшукати решту сотні і зв'язатися з сотнею.
Легко знайшли ми сусідню квартиру. Але те, що побачили і почули, було, щонайменше приголомшливе. Вночі наш полк роззброїли Гайдамаки. А помогли їм большевики. Цілий штаб полку з командиром полку і нашим сотенним Солов'йовим під арештом. Козакам полку запропоновано перейти до Гайдамаків Волоха, а покищо тільки обеззброєно. Про Кінну сотню Волох не знає, де вона, шукає за нею. На допиті хтось зі старшин ніби сказав, що сотні в Гумані ще нема.
Це отаке довідалися ми на тій квартирі. А на столі побачили, як розпрасовується червоний пояс, щоб з нього зробити прапор і просити ласки в батька Волоха. Верховодили любимчики сотенного: мовляв, — як ми самі перейдемо, лишать нам коні і зброю. А як нас зловлять, так усе заберуть і, тоді тяжко шукати повороту до своїх.
Всяко міркували, але поясу не допрасували. —- «А що ж робити?» питали. — «Не знаємо, але є старшина. Він дасть наказ».
Обійшли другі квартири. Настрій добрий — чекати і вести розвідку, говорять хлопці, та розпускати чутки, що сотні в Гумані ще немає.
Повернулися на нашу квартиру. Старшині і козакам розказали що бачили і чули. Старшина потвердив правильність рішення. Пішов сам по квартирам. А нам з Михайлом наказав піти на розвідку до міста. Що другі говорили те і ми почули: шукають за нашою сотнею, чекають її Гайдамаки.
Старшина нарядив змінити квартири. Перейти на край міста, до квартир, де ми стояли в 1919 році. Здається — це були стайні військового начальника.
Знов післали нас з Михайлом до того району. Подорозі ми зустріли хоружого Співака з Кінної сотні Гайдамацького полку, молодого хлопця, якого ми обидва знали — бо тож кінні сотні одної дивізії.
І той, по наївності своїй, та радости, що нас спіткав, сам і підповів, показав нам стежку, як брехати:
— «Панове, то буде сотня, а як ваша віллється до нашої, то буде дивізіон. А потім розгорнеться в полк. Ви квартир'єри?»
Ми ото і ствердили, що ми «квартир'єри», що сотня під вечір, або вночі має прийти до Гумані. І вимовившись, що нам дуже ніколи, пішли за своїм.
Оглянули ми, що нам потрібне: головне, конюшні порожні і район ніким не зайнятий. Та і пішли подивитися по тих хатах, де минулого року стояли.
Проходячи вулицею хтось гукнув до нас з одного двору, кличучи по прізвищах.
Спершу здивувались, а потім, пізнавши старшину нашого полку, таки дуже зраділи. А як сказали ми, чого ми тут, зрадів і він. Завів у дім і, на нашу радість превелику ми побачили там більше наших старшин, а головне тодішнього командира полку, Павла Городянина (ген. Самутін твердить, що він уже вмер), двоюрідного брата Юрка Гороліс-Горського.
Розказали ми все, що знали. Але найбільша радість для всіх, що сотня ще на волі. І дістали наказ для нашого старшини: тримати зв'язок зі штабом полку в цій хаті, і перевести сотню в цей район. Уникати Гайдамаків і не показуватися їм на очі.
В пообідніх годинах уже і сотенний Соловйов був у штабі і перебрав командування сотнею. Тієї ж ночі сотня розташувалася навколо свого штабу. Тут же розміщувалися і ті, хто втікав від Гайдамаків.
Ось як мені залишилося в пам'яті оповідання полковника Павла Городянина та інших старшин:
Гайдамаки напали на полк вночі. Багато старшин і штаб полку були розташовані в готелі, мабуть, «Брістолі».
Самого командира полку, полк. П. Городянина, жид — власник готелю вивів задніми дверима, давши йому цивільне пальто і шапку. Багато старшин замішалися між козаків і потім утекли. Козаків тільки обеззброювали і пускали. Старшин відводили до арешту.
Прапор Богданівського полку спас один з козаків, що стояли на варті біля прапору і полкової скарбниці. Гайдамаки кинулися на скриньку-скарбницю, а козак той, використавши момент, пустив прапор через вікно до двору. Потім зійшов вниз і сховав прапор. Спершу переховував у себе, а пізніше догнав наше військо і приніс прапор. Чи десь заховалось прізвище того героя?! Знаю, що і прапору тепер на еміграції немає.
Багато старшин і вояків переховувалося по місті і шукало зв'язку з тими, що знали місце скупчення. Район, зайнятий спершу нашою сотнею, приймав все нових і нових людей.
Наша розвідка в самому місті Гумані працювала дуже добре — ми знали все, що там робиться і ми фабрикували «вісті» чи «інформації», як нам треба було.
Постояли ми отак у Гумані декілька день. Була поголоска, що ми зіграли ролю «Троянського коня» — вступити до Гайдамаків і розсадити їх. Відділ зростав увесь час. Але і зростала небезпека, що нас викриють.
А накінець прийшов наказ від команди нашої Армії з-поза Гумані, — вийти з міста.
Ті, що несли зв'язок між штабом полку і окремими квартирями, дістали наказ повідомити людей про час і місце збору.
Мав я декілька квартир і повідомив їх своєчасно. Настав вечір. Прийшла ніч, що під її покровом ми мали вийти з того незручного положення. Хоч гострили було зуби «подякувати батькові» Волохові, та наказ є наказ.
Відділ почав швидко збіратися.
Кінна сотня в повному була б складі, та якраз моя одна квартира не прибула. Начальство не задоволене — знов мене шлють. Іду, підганяю хлопців, — чотири їх було.
— «Уже готові, зараз від'їжджаємо» — все чую те саме. Біжу, сповіщаю начальство. А хлопців нема та й нема. Та і самому мені дивно: «Чому не їдуть?»
Тепер застав я таку картину в хаті: козак І. М. лежить на ліжку. Два других Д. і П. лежать на лавах. Четвертого я зразу не бачив. Уже з порога почав я і то не тихо:
— «Ви не виконуєте наказу!? А це що таке?»
І. М. підвівся на ліжку, наставив рушницю на мене і клацнув замок. У мене була рушниця в руці. Виграв він на часі. Та і чого, чого, а того я ніяк не сподівався. Знав я І. М., не було то нічого доброго. А він до мене:
— «Зникни звідсіль. Іспарся як камфора, щоб не тягнути мені тебе за ноги на гній. Досить я навоювався за твого Петлюру. За ті підштаники, що від нього дістав».
— «Не вартий і підштаників. Сволота ти паскудна!»
— «Іди»!, — вже реве він.
Я стояв. Не міг я показати йому свою спину. Напевне почув би регіт і кпини.
Вичитав я йому його гріхи (а мав він того не мало), а він тримав націлену на мене рушницю. Все грізніше та грізніше ревучи оте:
— «Іди, йди!»
Два другі приглядалися нашому, покищо словесному двобоєві.
Я тоді не думав про те, що він мене застрелить. Все було нап'яте у мене, щоб не повернутися до нього спиною. А кожна ж хвилина дорога і довга. Мене там чекають. Може навіть і лишать. Лайка не сходила мені з уст. Виложив я йому все, що було на серці. Прикипів до порогу.
З темного кутка кімнати почулося, як клацнув замок рушниці. І відтіль: — «Ти, камфора, положи рушницю» — ядовито насмішливо обізвався Василь.
І. М. скосив очі в бік голосу. «Невтральні» заворушилися, ніби міряючи, що як Василь пустить кулю — чи вона не зачепить їх. Переконавшись, що нема небезпеки, лежали собі далі.
О! І. М. знав дуже добре: Василь на вітер слів не пускає. Василь любив моменти, які лоскочуть нерви. Та і був він зі старих козаків, Богданівець, а не приблуда з большевицьких полонених як І. М.
Я стояв. Помалу рушниця І. М. пішла додолу і на ліжку. І. М. глянув на «невтральних» — байдуже дивилися вони і далі.
Безперечно всю цю «гру» можна було заощадити, виразно сказавши, що вони не поїдуть. Чому? Ніхто б напевне не питав. А гамору робити не можна було, — це знали ми й вони.
Як тільки був І. М. скосив очі на Василя, моя рушниця була у мене в руках і зробив я крок до кімнати.
— «Василю, тепер відходь ти» уже казав я. І обоє з рушницями в руках, задкуючи, вийшли в сіни.
Щасливо наш відділ з Гумані дістався до своїх. А там уже і чекав нашу сотню наказ про влиття, не пам'ятаю в яку, кінну частину. Поїхали ми шукати нового «дому». Але ще не доїхали до місця призначення, як дігнав нас новий наказ, про призначення в розпорядження полк. Литвиненка другого Кінного запорізького полку. Там ми, на деякий час, і знайшли «стріху», уже «безбатченки».
Довідався я потілі, десь пізніше, що хлопці з нашої сотні бачили Д. в Київській дивізії. Десь бачили і П. в нашій Армії. Це ті два «невтральні».
Кінна сотня пізніше — в зимовому Поході перейшла до полку Чорних Запорожців і в складі того полку лишилася аж до кінця.
В Армії був далі тільки курінь імені Гетьмана Богдана Хмельницького, без своєї кінної, кулеметної сотень і батерей, які мав перед тим.
Про заснування Богданівського полку, сотник Зенон Стефанів у своєму творі: «Українські збройні сили» 1917-1921 рр. Частина 1, видання СУВ — 1947 року, на стор. 11 пише:
«Дня 1-го травня відбулося на Сирецькому полі в Києві українське військове свято «перших квіток». У святі взяли участь вояки-українці з різних частин київської залоги. Тоді-то вояки етапної збірної частини, що були на святі, як слід підготовані Військовим Клюбом ім. Полуботка, самочинно себе проголосили Першим Українським Козачим ім. гетьмана Б. Хмельницького полком».
На стор. 12 читаємо: «... 18 травня почався 1-ший Всеукраїнський Військовий З'їзд, який затвердив полк, а всіх записаних до полку, старшин і козаків (за цитованою працею, полк складався із 16 сотень у силі 3574 люду) постановив уважати за приналежних до полку. Полк одержав від Військового Клюбу ім. Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Флорівського манастиря, і склав під ним присягу».
Цим днем треба і рахувати день заснування полку. Полк проіснував 2 роки, 7 місяців і 23 дні, вкривши себе славою на віки.
Хай же наступні за нами, при оновленні Збройних Сил України, оновлять і Перший Український Козачий ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полк, переберуть і продовжать його славу.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації