В. ВеригаБув кінець березня 1945 р. і 9-та сотня ЗО-го полку, повернувшись з походу на тітовську 14-ту партизанську дивізію, відпочивала на своїх старих місцях. Друга й третя чота була на постою в селі Добрна (Нойгавз) на Словенії, що розшикувалось вздовж потока Добрніце, 19 км. на південний захід від міста Цельє. В північнозахідній частині села на горбі стояла готицького стилю церква, а побіч неї, на захід — дяківка, а на схід — проборство. Дяківка була опорожнена і в ній примістились наші обі чоти.
Село Добрна — це відома лікувально-відпочивальна оселя, на північ якої простягався чудовий парк та пансіони з джерелами гарячої води, і ця частина називалася Тепліце Добрна (Бад Нойгавз).
Був це латинський Великий тиждень і чарівна гірська околиця поспішно вдягалась у свої весняні шати, повні зелені й квітів.
Наш постій у цьому селі, помимо того, що це була відпочинкова оселя, відпочинком, а тим більше приємним, не був. Дві чоти, що приміщувалися на дяківці, були в безпосередньому сусідстві ліса, який кінчався на подвір'ї дяківки. Сотенна канцелярія, два старшини, хор. Андрій Питляр — сотенний та Василь Тафійчук — чотовий, разом із сотенним штабом, приміщувалися у гарному двоповерховому будинку зараз напроти церкви.
Кожна ніч проходила в очікуванні всього найгіршого, бо тітовські партизани були довкруги й тероризували своєю невидимою приявністю не тільки нас, але й цивільне населення. З уваги на це, наші зв'язки із цивільним населенням були практично жадні, раз тому, що це було заборонено наказом вищого командування, а також тому, що партизани мстилися жорстоко на всіх тих, що мали які-небудь контакти із німцями. А ми ж мали німецькі уніформи і на вияснення «хто ми», не було ні нагоди ані навіть потреби витрачувати часу. Несприятливе положення вимагало, щоб одна чота без перерви була у стані поготівля.
Тому, що це був кінець місяця, треба було їхати до штабу ІІІ-го куреня, який приміщувався у місцевості Вітаньє (Вайтенстайн) за 22 км. на північний схід від нашого постою. Це була моя черга, бо треба було привезти гроші й харчові припаси. Я і харчовий мусіли їхати, а наш супровід, який звичайно складався з трьох до чотирьох вояків, сотенний залишив мені до вибору. На той час у сотні було кількох хворих у висліді нашого «Айнзацу» на партизан, а між ними був і десятник Юрко Зеленяк.
В моїх розпитах за добровольцями, яких що правда ніколи не бракувало, я звернувся із запитом до Зеленяка, чи він не хотів би переїхатися. Він дещо вагався, але хор. Питляр заборонив йому виїжджати й на тому справа скінчилася. Довелось мені їхати з іншими п'ятьма вояками.
Дорога до Вітаньє проходила частинно широкою долиною, окруженою високими лісистими горами, мабуть, кілометрів два на південь до головної дороги, що йшла від містечка Вільньє (Воллєн) на захід від нас, де приміщувався штаб 30-го полку. Тут дорога бігла вздовж річки Добрніце із заходу на схід аж до села Стрмец (Нойкірх), де проходив шлях із Цельє на північ до місцевости Вітаньє, де приміщувався ІІІ-ий курінь 30-го полку. Від села Стрмец дорога до Вітаньє проходила глибокою долиною річки Гудіньє. По дорозі за яких два кілометри знаходився замок «Ейнид/Ціллі», де стояла одна чота 9-ої сотні під командуванням старшого десятника Івана Сільничого, родом з Полтавщини.
Дорога круто вилася глибокою долиною річки, здебільша на захід від неї, і куди не глянь — все лісисті гори, тільки над нашими головами синіло ясне блакитне небо. Місцями скелі нависали аж над дорогу так, що їхалось немов попід міст. Кращих становищ для партизанів годі собі навіть уявити.
Коли доводилось нам їхати цією дорогою, а їхали ми часом і по два рази в тиждень, на нас тремтіла шкіра. Правда, ніхто ніколи не їхав одинцем а все групою 5-6 чоловік. Але так, як кожний раз перед тим, так і тепер доля була ласкава для нас і ми без пригод заїхали до Вітаньє і, полагодивши все як слід, повернулись назад.
В поворотній дорозі ми ще вступили до замку «Ейнид», залишили нашій чоті її приділ і вирушили дальше в дорогу. Найбільш небезпечна частина дороги була за нами. Нам залишилось ще яких дев'ять-десять кілометрів дороги, яка за одним виїмком проходила відкритом полем.
Було десь коло години 3-ої по полудні, коли ми виїхали з замку Ейнид. По дорозі ми ще вступили до 12-ої сотні, яка приміщувалася на фільварку в селі Стрмец, де треба було полагодити якусь справу на доручення штабу ІІІ-го куреня.
Я зайшов до канцелярії 12-ої сотні, а хлопці із мого супроводу розбіглися поговорити із своїми товаришами. За хвилин десять я уже був готовий вертатися до своєї сотні. Вийшовши на подвір'я, я завважив групу вояків із 9-ої сотні, які весело розмовляли із стрільцями 12-ої сотні. Між ними я завважив десятника Юрка Зеленяка та ст. стр. Степана Пастернака, оба, що були на списку хворих 9-ої сотні.
Я підійшов до Зеленяка й запитав, що вони тут роблять.
— Командир III куреня майор Віттенмаєр повертав із штабу полку, в супроводі стрільців із штабової сотні й повернув до нашої сотні, щоб йому змінити конвой, — сказав Ю. Зеленяк, — і я зголосився вести групу.
— Але ж ти, будучи звільнений лікарем із служби не повинен був їхати, — завважив я. Сотенний був проти того, щоб ти їхав зі мною, а з тим німцем тебе пустив?
Сотенний А. Питляр не хотів пустити ні мене, ані Пастернака тому, що хворі, але ми випросилися, бо навкучило ходити навкруги тієї клятої дяківки. Я жалів, що не поїхав з тобою і скористав із другої нагоди супроводити командира куреня. Зрештою, ми супроводжали його тільки сюди до 12-ої сотні, а звідси він дістане другий супровід.
— В такому разі, ви вже можете вертатися до сотні. Може б ти скликав свою групу, щоб ми верталися разом, буде веселіше й безпечніше, — запропонував я Зеленякові.
— Ні, ти краще їдь із своєю групою, я хочу ще побачитись із кількома моїми знайомими. За яких 10-15 хвилин ми вирушимо за вами.
Сонце повільно наближалось до гірських вершків і я волів не тративши часу їхати до Добрної, чи як ми називали до Бад Нойгавз.
— Як хочеш, — сказав я на прощання Зеленякові, — побачимось у сотні.
Наші коні рушили з місця і ми виїхали з фільварку на битий гостинець. Перед нами ще яких 8-9 кілометрів дороги на захід. Праворуч тече маленька річка Добрніце, обабіч якої простяглась, мабуть, по пів кілометра рівнина, яка звужувалася в західньому напрямку, творячи великий трикутник, що закінчувався біля села Лемберґ. Кожний раз, коли ми переїжджали через це невеличке село, чи радше присілок, побачивши жовту таблицю із чорним написом «Лємберґ», завжди жартували, що ми вже в себе дома — у Львові. Кажу дома, бо всі в Дивізії казали, що вони зі Львова, а тільки деякі признавлись перед австрійцями чи словінцями, що вони з провінції, а не з самого міста.
За цим маленьким «Львовом» заліснений південний горб доходив аж до самої річки і через те дорога тут проходила поміж Її стрімким і глибоким, на яких 3-4 метри, берегом від півночі, та густим лісом, довжиною не більше двадцяти метрів, від півдня. Це було стратегічно найнебезпечніше місце на цьому відтинку нашої дороги. Так само північний горб наближався до річки в цьому самому місці, так що природа творила тут немов шийку від пляшки, через яку проходив гостинець. Зараз за цими залісненими горбами долина знову розширювалась у формі трикутника, шириною до пів кілометра у західному напрямку та, мабуть, із півтора кілометра довжиною, звужуючись у північному напрямку до села Добрна, місця нашого постою.
На наше щастя ми спокійно проїхали і цей відтинок і за якого пів кілометра ми звернули із дороги, що вела до Веленя, на право й поїхали до місця постою. Через яких десять хвилин ми були на місці. Була десь година 5-та пополудні. Хор. А. Питляр вже нетерпеливо очікував нашого повороту і почав розпитувати про новини в курені та про групу Ю. Зеленяка.
В цьому моменті весняну тишу прорізала серія скорострільного вогню десь зі сторони Лємберґу. Одна, друга й третя, — та знову тиша. Одна чота нашої сотні завжди була в стані поготівля і за п'ять хвилин вирушила в сторону Лємберґу. Хор. Питляр провадив чоту. Хлопці бігли, щоб скоріше дістатись на місце, звідки пролунали стріли, пильно наслухуючи, але всюди було спокійно й тихо. Але за дорогою, що вела попри Лемберґ на Велньє, на південний захід від села, серед поля стояв наш віз із одним конем. Хлопці підбігли до воза й побачили, що віз стримала молода деревина, в яку коні вгналися. Один кінь лежав забитий при возі.
На возі лежав один прострілений але ще живий вояк (прізвища якого не пам'ятаю). Інших п'ятьох вояків, дес. Юрко Зеленяк, ст. стр. Степан Пастернак, стр. Петро Блоха (родом з Запоріжжя), Володимир Балюк і стр. Яремко вже спочивали вічним сном на узбіччі між дорогою а річкою. Усі молоді хлопці, з яких найстарший Петро Блоха мав 24 роки. Прострілений вояк розповів, що всі вони їхали на возі із готовими до стрілу крісами й на перший постріл усі зіскочили на землю, тільки він повалився на віз ранений. Інших п'ятьох шукали охорони перед наскоком, якраз в тому місці, де заліснений горбок коло присілка Лемберґ доходив аж до дороги. Оборона була й так неможлива, бо напад був несподіваний. Виглядало, що партизани постріляли ранених вояків, не турбуючись поглянути на віз, який сполошені коні потягнули в іншому напрямку, і так шостий вояк врятувався від смерти.
Десять-п'ятнадцять хвилин різниці в часі між переїздом нашої групи а групи Зеленяка позбавила життя п'ятьох молодих хлопців.
Небаром прийшла й друга чота, але розшуки за партизанами були неможливі, бо заходила ніч, а в нас не було легкої автоматичної зброї, якою володіли партизани. Сотня забрала побитих товаришів і на другий день при співучасті словінського священика їх похоронено в парку біля відпочинкових павільйонів. Словінська земля вкрилась ще п'ятьма могилами українських вояків, що впали в боротьбі із комунізмом далеко від рідної землі.
Ще того самого дня, 1 квітня 1945 р., 9-та сотня 30-го полку покинула Добрну, залишаючи своїх товаришів на вічний спочинок. Чи стоять ще ті могили під розкішними деревами парку, невідомо... Сотня відійшла в напрямі міста Марібору на стрічу невідомого завтра.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар