ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 9 травня 2009 р.

БРОДИ - ПОЛОН - УПА

Аркадій Веременчук
Київ

Перебуваючи в моєї сестри, несподівано, напередодні мого виїзду, задзвонив мій побратим з української дивізії. Він викликав у мене хвилю споминів про давно пережите, але ніколи незабуте, службу й бойові дії в зенітній артилерії.
Прибув я в Нойгаммер в половині березня 1944 р. і був приділений до "Фляк"-у, 3.7 см, до 2-ої сотні. Був я першим каноніром в обслузі 10-ої гармати в дивізіоні зенітної артилерії.
Із старшин моєї сотні пам'ятаю добре хорунжих Кушнірука, родом з Волині, та Назаркевича. Інших пам'ятаю з обличчя. Прізвища вже стерлися з пам'яті. Запам'ятався мені також з нашої обслуги гармати молоденький, невеличкого росту Яворський (він підносив амуніцію до гармати). Був з ним на фронті такий "казус". Під час стрільби з гармати заклинили в замку 2 набої, які взриву вирвали жерло гармати, вона відлетіла метрів 6 і впала на окіп, в якому сховався Яворський від налету більшовицьких літаків. На щастя, він мало потерпів Я до сих пір дивуюся, як замок, якого також вирвало, не розбив мені обличчя. Хор. Назаркевич, на відміну від хор. Кушнірука, вів себе досить високомірно до простої братії. Його "пруська" муштра вряд чи була потрібна для нашого вишколу. Раз, зайшовши в барак, найшов якусь смітинку (зумисне!) і наказав нам всім, хто мешкав у кімнаті, покласти на коци, несучи його, маршувати з піснею. Вже перед самим виїздом на фронт, піднявши всю чоту вночі на алярм, вивів у чисте поле й командою "гінлеґен" багато разів валяв нас у болоті. Цим він аж ніяк не підняв собі авторитету.
Незадовго перед виїздом на фронт, наші гармати були вмонтовані на плятформи автотягачів. Нашого шофера - Шевченка, родом з Великої України - тягач завжди був у доброму стані, ніколи не підводив, поки його не пошкодили ми, перетворюючись у піхоту, бо дальше їхати ним було неможливо, дороги були забиті, а ворог все більше затискав кільце.
Наш командир сотні - рижий німець (оберштурмфюрер) раз покликав мене до себе й запропонував, щоб я був у нього джурою. Я йому відповів, що я цього робити не вмію і хочу бути при гарматі, яку я добре вивчив. Більше він до мене не звертався.
В перших днях червня 1944 я отримав триденну відпустку до родини, яка вже в той час була в околиці Ґрацу. Там я востаннє зустрівся з татом та братами Лавром і Яремою.
В другій половині червня нашу сотню примістили біля залізнодорожної станції в Найгаммері, на її охорону. Йшли транспорти з частинами дивізії на фронт. За ними поїхали і ми. Висадилися в Ожидові й відразу зайняли позиції для охорони станції. Два км від нас вже були розташовані гармати 8.8 см нашого дивізіону. Розпочалися фронтові будні. Вдень стріляли до більшовицьких літаків, а вночі вони, "кукурудзники", бомбардували наші становища. Так минув тиждень. Потім нас перекинули ближче фронту. Часом за добу міняли 2-3 рази становища. Тільки вкопалися (треба було викопати добру яму для тягача, окопи для себе, сховище для амуніції, рови сполучення), тут являється вістун із штабу з наказом міняти становища. По кілька разів переїжджаємо: Підлися, Білий Камінь, Олесько, Княже й інші села. Так було до 16 липня, коли зранку розпочалася більшовицька офензива. В повітрі десятки більшовицьких літаків-штурмовиків, які бомбардують нас, поливають свинцем. Ми, як можемо відстрілюємося, падають літаки, одні при поціленні в бак з пальним розриваються в повітрі й горючою кулею падають вниз, інші із шлейфом чорного диму десь за обрієм рвуться при падінні на землю. Під вечір трохи втихає, вночі змінюємо становища.
17,18 липня дороги переповнені військами, таборами, танками, гарматами, санітарними возами, які рухаються в різні, часом у протилежні, напрямки.
Ворожа авіяція зактивізувалася, німецьких літаків не видно ані одного. Періодично накривають нас килимовим обстрілом з "катюш". 19 і 20 стало відомо, що ми окружені. Поступово кільце зменшувалося, кругом кипить, як у кітлі. Наші старшини десь зникли, всі перемішалися. Кидаємо свої гармати, наплечники, шоломи, набиваємо кишені амуніцією, за пояси - ґранати, хто "фавстпатрони", хто кулемет, і перетворюємося в піхоту. Німецькі старшини намагаються організувати з нас (українців і німців) сотні. Наші хлопці з дивізії стараються відірватись від німців, щоб при нагоді замаскуватися в найближчих лісах, але даремно, все кругом забито обозами, санітарними частинами, технікою. 21 липня увечорі в околиці села Княже був організований відділ силою 3-4 сотні, який зайняв становища за залізничним насипом. За насипом була більшовицька лінія. Ми окопалися й чекали сигналу ракетою до наступу. Всі знали, що це є єдиний шанс вирватися з кільця, або пан або пропав. Незадовго до світанку розпочали артилерійську підготовку наші гармати. Через 15-20 хвилин очікувана ракета, і ми з криком "Слава!" кинулися в атаку. Нас зустріли кулеметним огнем, але ми в бігу змели оборонну лінію більшовиків. Почало світати. Наша ціль - якнайшвидше подолати кілометрову відстань, яка відділяла нас від лісового масиву, що розпочинався на взгір'ї. Більшовики зрозуміли наш задум й густо обстрілювали з кулеметів, ґранатометів та танків. Смерть збирала свої жнива. Одному воякові, що біг зі мною, полетіла вгору голова, а він ще біг по інерції метрів 20, поки не впав. Кому судилося, щасливо добіг до лісу, який розпочинався нагорі з гострим нахилом. Ми карапкалися на цю гору, чіплялися за кущі, допомагали один одному. Вбиті, тяжко поранені скочувалися вниз. Нарешті ми в лісі, нас ворог не бачить. А вдолі чути постріли. Це більшовики добивають наших поранених хлопців. Робимо збірку. Нас не більше 60 вояків, наших та німців. З нами радист і радіостанція. Довго намагається зв'язатися з нашими частинами, але даремно. Рішено десь пересидіти в густому лісі, схованому від ворожої авіяції, яка час від часу обстрілювала ліс.
Увечорі вирушаємо на південний захід. Йдемо гусаком, при вистрілі ворожих ракет падаємо на землю. Коли гасне ракета піднімаємося й маршуємо далі. Через деякий час знову ракета. Так просуваємося поміж ворожими постами й на ходу спимо. До того часу я не знав, що людина може спати йдучи. Під ранок 23 липня входимо знов у ліс. Рішили відпочати й розвідати околицю. Поблизу дорога, по якій йде вороже військо й танки. Кругом чути кулеметні серії та поодинокі постріли. Піднялося сонце, ожив ліс пташиним співом. Одночасно все чіткіше чути більшовицькі "матюки" та короткі серії пострілів з фінок. Ми знову окружені? Зайняли кругову оборону. Коли більшовики появилися із-за кущів, ми їх привітали вогнем. Розпочався жорстокий бій. Нараз я відчув удар в праве рамено й рука безвладно опустилася на траву. Схватився лівою долонею, яка відразу наповнилася кров'ю. Бандажем з пакету трохи вгамував кров, передав свойому товаришеві, що лежав справа, амуніцію та ґранати й поповз набік. Вдалося мені вийти з лісу в густе жито. Не знаю, чи я заснув, чи втратив свідомість. Рана була тяжка, бо куля прошила праву легеню, пошкодивши нервове сплетіння, що спричинило параліч правої руки. Нараз відчув сильний удар по голові. Коли розплющив очі, побачив двох більшовицьких солдатів, які кричали: "Вставай! Таку твою!" З трудом я підвівся. Відразу рішили, що я маю якусь ранґу, бо одежа більш-менш припасована, а тому відвели мене в село до штабу. Мною занявся майор із Смершу (військова контррозвідка) обшукав мене ще раз, вийняв з кишені мої документи, фотознімки, виказку з Києва (в 1942 році осінню я вчився кілька місяців у ветитинарному інституті в Києві, потім рішили німці вивезти нас на роботи до Райху і ми розбіглися). Остання картка його дуже розлютила й почав мене місити ногами, (як пізніше виявилося) переломав мені три ребра. Велів мене кинути в хлівець, де стояли корови. Незабаром прийшла господиня, видоїла корови й незамітно від вартового подала мені велику кварту молока. Я все життя їй вдячний, бо, можливо це мене врятувало. Під вечір мене вивели з хліва й посадили на підводу. Я насилу тримався на ногах. Вартовий сказав, що повезуть в санчастину. Старенький фірман-солдат все оглядався назад й бурмотів слова співчуття. Спереду гнали біля двох десятків вояків, німців, між якими було кілька дивізійників, які переодяглися в однострій вермахту. Деякі були поранені. Супроводжали чотири конвоїри, озброєні фінками, один позаду й два по боках. Так проїхали ми село, повернули вправо до ліса. Дорога стала крутою й мені казали злізти, бо підвода не зможе виїхати. Сутеніло, накрапав дощ... Під'їжджаючи до лісу, стало ясно, в яку "санчастину" нас ведуть. Я дістав лівою рукою сигарку (права рука була безвладна) й попросив вартового прикурити. Він не відмовив. За якусь хвилину в моїй свідомості пробігло все моє життя: дитинство, юність, перше ув'язнення в 1941 р. й втеча з в'язниці під час бомбардування міста, буремні 1941-1944 роки, вишкіл, фронт, зараз буде кінець. Блискавично рішив, що краще згинути при втечі, бо ніяких шансів на спасіння не було. В кущах чорніла приготовлена могила. Пішов більший дощ, ще більше стемніло. Автоматники підводили до ями полонених вояків й з фінок розстрілювали. Скориставши з того, що кілька вояків зчинили над могилою опір, я моментально кинувся вправо, опісля вліво, щоб змилити вбивців, і скочив у густий кущ ліщини, де приліг. За мною заграли фінки. Я відчув, що мене поранено в праве рамено, але рішив не рухатися. Думаючи, що я побіг в глиб лісу, кинулись в різні сторони. Через якусь хвилину один з них крикнув, що знайшов мене вбитого - натрапив на трупа іншого вояка. Швидко їх голоси віддалились. Сили мене покидають й негайно треба шукати в людей допомоги. Я підвівся й пішов в протилежному напрямку від села. Йшов я недовго. Підкосились ноги, падаючи, втратив свідомість. Прийшов до себе на світанку, відчуваючи сильний холод. Я був весь мокрий від дощу. Лежав я на правому боці, який був закривавлений аж до черевика. Перед мною була поляна, шириною не більше 300 м. За нею проглядалась серед кущів хатина, неподалік стодола. Я рішив повзти до неї (піднятися не міг) й шукати у людей спасіння. Щоби мене не зауважили (із села долітав більшовицький гармидер, шум моторів, зрідка постріли), я рішив повзти не через поляну, а краєм лісу. Нарешті, після півдня я біля хати. Виникає питання: хто в ній живе? Якщо поляки, то слід негайно завертати, а сил вже немає. Замаскувався в кущі біля стежки й насторожився. З хати вийшла молодиця й попрямувала до стодоли, в якій був господар. Гомонять по нашому. Тоді рішився заговорити до господині, яка поверталася до хати. Я виповз на стежку, вона, помітивши мене, скрикнула й побігла назад до стодоли. Бачу, йдуть обоє. Господар, років 40, взяв мене на руки й поніс швидко до стодоли. Несучи, вимовив: "Десь і мій син так є, син пропадає". Тим часом господиня принесла чисту білизну, полотняні пофарбовані штани, якийсь старенький піджак, теплу воду. Роздягнули мене, помили рани, перев'язали, одягнули в принесену одежу, покормили, і я заснув. Коли вже стемніло, мене розбудив переляканий господар, кажучи, що в село наїхало багато більшовиків і напевно прийдуть до нього на хутір. Я сердечно подякував добрим людям за милосердя, взявши костур в руки для рівноваги і опори, подався помаленько в темний ліс. Ранок застав мене, коли виходив з лісу на широку поляну. Став і жахнувся. Поляна була вкрита трупами дивізійників і німецьких вояків. Багато без чобіт, без піджаків. В одному пізнав товариша з обслуги нашої гармати. Перед фронтом нам видали чорні комбінезони й маскувальні куртки. Ясно було, що загинули вони не в бою, а їх розстріляли. Було їх кілька десятків. Я швидко оминув цю "поляну смерти" й подався через дозріле збіжжя до невеличкого хутірка з кількох хат. В крайній хаті застав вже немолодих господарів, які, глянувши на мене, зрозуміли все. Негайно мене відпровадили до стодоли на сіно і дали їсти. Цей хутірок належав до села Майдан, що недалеко Гологорів. Через два дні, по зв'язку, мене відпровадили в село Трудович, де я мав кваліфіковану медичну допомогу, яку давали мені медики з відділу УПА. Добра опіка, харчі та молодість робили своє. Я поступово поправлявся, гоїлися рани. Коли частіше почалися облави, мене перевели в село Луні, що було ближче до лісу, де знаходився відділ УПА. Коли було небезпечно, мене переховували в Угнівському монастирі, що під Перемишлянами. Навіть коли рани загоїлися, я не міг далеко йти, чи виконувати тяжку роботу. Боліла рука, та при тім була слаба. Тільки постійне, наполегливе тренування частинно відновило її функції. Під час бігу боліло в правому боці, згодом, через 5 років, мав можливість провірити себе на рентґені. Він показав, що під правою легенею знаходиться куля, а в правому плечевому нервовому сплетінні є осколок, який викликає ці болі. Лікарі не радили виймати кулю, бо вона осолікувалася, а при видаленні осколка можна пошкодити нерви, тоді я лишуся калікою (тепер я тільки півкаліка).
Осінню 1944 (в листопаді), на моє прохання, мене відправили зв'язком на Волинь, де при групі "Північ" був завідуючим господарського відділу мій дядько - псевдо "Сивий" (в 1950 р. весною він загинув від кулі зрадника в с. Секунь на Ковельщині). 15.11. в селі Мислиць (?)на Горохівшині був захоплений облавою і переведений в МВД м. Горохова (?). Добре, що я вспів вискочити з хати, де я ночував, куди мене привела зв'язкова, і мене злапали на городах. На слідстві (у мене свідків не було) я твердив все одну й ту ж легенду, що йду з шпиталя, а мої документи забрали якісь люди, коли переходив через ліс. Кілька разів сильно побили. В лютому 1945 перед офензивою на Варшаву, багатьох нас, підозрілих в чомусь, відправили з камер МВД на військомат, на збірний пункт в Луцьку, далі в Дніпродзержинськ. Там організували з західних українців і молдаван робочі батальйони. Коли закінчилася війна, вивезли на Кавказ в околиці м. Сухумі (?). Я працював електрослюсарем, вчився вечорами у школі й склав екстерністом атестат зрілости (мої документи пропали в Києві). В 1949 році поступив в Кубанський медичний інститут, а через рік... арештували. Як виявилося на слідстві, мене розшукували давно на підставі справи з 1941 р., а також дістали з архівів мої документи, які відібрали мені під час затримання пораненим. В Луцьку засудили на 25 років й відправили в спецляґер "Резлаг" (?), що на Воркуті, як "особо опасного преступника". Нашили номери 1-2-646 й погнали на шахту ч. 40, потім ч. 30. З причини мого поранення я працював на поверхні. В 1953 р. організовано страйк, який криваво здушено, а мене, як і багатьох, посадили на 6 місяців у штрафний ізолятор. У вересні 1956 р. рішенням комісії Верховної Ради РСРР звільнений. Приїхав до Києва, вступив в Київський медичний інститут, але тут "зарізали". Поїхав до Вінницького, там прийняли, бо нічого не знали про моє минуле. Потім таки перейшов в Київський, який закінчив 1963 р. (стоматологічний ф-т). Працював за спеціяльністю до 1990 р. Тепер на пенсії.
Ось так коротко, стенографічно подаю, хоч багато, багато є цікавих фрагментів, але це, можливо пізніше напишу.

П. С. Коли мене тяжко пораненого відправили по зв'язку в село Трудовач, то я був під опікою медиків із найближче розташованого відділу УПА. Мною тоді опікувався студент Львівського медінституту, зрозуміло, прізвища якого я не знав. Як потім виявилося, це його батьки дали мені поміч, коли я 24 ранком вийшов з лісу і пересік "поляну смерти", всіяну трупами розстріляних вояків.
Через 7 років, на Воркуті, на наш ЛП (лагерний пункт) прибув етап з України і серед них я пізнав бувшого студента, який лікував мене. Довго ми приглядалися один до одного, поки насмілилися заговорити. Це був лікар Іван Дмитрович Пилип, який після війни закінчив Львівський медичний інститут і працював у Золочеві, згодом арештований й вивезений в "Релаґ". Через деякий час його перевели на 29-ту шахту, де працював там лікарем, пережив розстріли 1953 під час загального страйку політичних в'язнів Воркути. Майже одночасно нас звільнили, зустрілись в Києві в 1966-67 роках, коли він був на курсах досконалення лікарів. Ми листувалися до 1972 року, коли розпочались репресії і арешти. В той час працював він у Золочеві лікарем.
Він і його батьки заслуговують на відзначення, бо, ризикуючи своїм життям, спасли життя нашим воякам. У мене в альбомі зберігається фотознімок хати його батьків в селі Майдан, який він мені прислав.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації