Смерть командира полк. Пархомюка

Ольга Ярмак

Наслідкам трагічної долі нашої нації після революцій, воєнних подій і дуже тяжких переживань під чужинецькими окупаціями та й еміґраційного хаосу — багато важливих документів, історичних матеріялів, що були твердим доказом і свідоцтвом наших визвольних змагань — безповоротно пропали для майбутнього, а через смерть багатьох учасників, які не змогли списати своїх цінних свідчень про свою участь у визвольній війні, це важне джерело інформацій і даних для майбутнього історика, перестало вже існувати.
Тому моїм обов'язком буде — тій, якій щаслива доля судила приймати активну участь у наших визвольних змаганнях років 1917 - 1921 спочатку в складі 3-го полку (ком. полк. Пилипенко) Сірої дивізії, вступивши до полку стрільцем до кулеметної сотні (командир Андрущенко) в листопаді 1918 р. в м. Конотопі — зберегти перед затратою, бодай частинку нашої традиції, яка осталась у моїй живій пам'яті.
Сьогодні хочу передати один з епізодів наших визвольних змагань, трагічну смерть мого колишнього командира 2-го сірого полку полковника Пархомюка, що сталося 6-го липня 1920 р. між селами Нові-Зозуленці і Сорокодуби, на північний захід від Проскурова і на захід від Красилова.
Ще на початку травня 1920 року розвідка донесла, що кінна армія в команді Будьонного в складі 4-ої 6-ої і 14-ої кінних дивізій, до 16,000 шабель концентрується в районі Умані. На початку червня 1920 р. Червона Армія розпочала енерґійні атаки проти Київського плацдарму з одночасним ударом у праве крило 3-ої польської армії з району Канів - Біла Церква.
Кінна армія Будьонного кинулась на прорив польського фронту поміж Сквирою й Литовцем і лише 5-го червня 1920 р. Будьонному вдалося прорвати фронт у районі Семигорода та вирушити у напрям на Козятин - Бердичів - Житомир в запілля 3-ої польської армії, що примусило мерщій покинути Київ та відходити на захід.
З відходом 3-ої польської армії розпочала відступ і 6-та польська армія, наслідком чого, вперто боронячи свій фронт, змушена була відходити на захід і Українська Армія.
По прориві загони Будьонного просякнули скрізь по тилах фронту, почався загальний відступ, з чого пізніше витворилася формальна паніка серед польських частин, які в повнім безладді втікали на захід, залишаючи терени України.
6-та запасова бриґада (командир полк. Гнат Порохівський), де я працювала в амбулянсі як сестра, вже два тижні відступала з Бердичева. З частинами Армії УНР жадного зв'язку. В дорозі приєднувалися до нас малі групки польських вояків, потомлених, голодних, більшість вже без зброї. В села поляки не важились заходити при відступі, бо селяни, мстячися за грабунки, яких допускалися польські частини в Україні, — обезброювали та винищували їх.
Гарна, погода сприяла відступові і наша бриґада йшла з малими відпочинками день і ніч. Відомим нам було, що большевицька кіннота має бути десь навколо, в тих околицях. Нарешті наша бриґада щасливо підходить до Проскурова, — сподіваючися стрінути там українські чи польські частини, з котрими можна було б уже оборонятися від ворога.
Але командир бригади, полк. Г. Порохівський не був поінформований, що 24 бриґада червоного козацтва на чолі з Котовським чорним круком налетіла на Проскурів, розбила залогу і верталася, прямуючи просто на нас, на схід.
Дня 6-го липня 1920 р. наша 6-та запасова бриґада заїхала перед світанком в село Сорокодуби. Піші курені ще маршували десь позаду. Штаб бриґади, амбулянс та батарея гармат почали розташовуватися в селі — кінна сотня виїхала на вивіди до другого села Ново-Зозуленці. Юнацька сотня, частина спільної юнацької школи, на чолі з полк. Пархомюком вступила в село, як гарматне стрільно розірвалось високо в повітрі над майданом села — а за першим другий, третій і тоді перед селом застрочили кулемети. В цей же момент, на майдан села верхом на коні з обірваними посторонками влетів польський гарматник з польської батереї, що півгодини тому виїхала була з села Сорокодуби: «тікайте, тікайте, большевики наших порубали», кричав жовнір, як несамовитий, з блідо-зеленим обличчям і жахом смерти в очах.
- «Хлопці вперед, готуйсь до бою», впала, команда полк. Пархомюка. Юнаки, ледве тримаючись на ногах від перевтоми, кинулись наперед за село.
На відкритім полі за селом (видно було, як польська розстрільна, розбита на окремі групки, відстрілюючись, втікала о село Сорокодуби. На тім же полі, змагаючися з переважаючими силами большевицької кінноти, гинула наша кінна сотня під командою сотника Ахтанева.
Полковник Пархомюк, озброєний рушницею, ішов попереду розстрільної своєї юнацької сотні, а побачивши під стодолою наш перев'язочний пункт, крикнув: «Сіра за нами». Ухопивши, торбу з бандажами я побігла за сотнею юнаків. Нагло в селі Сорокодуби почувся жахливий крик, стрілянина, — це большевицька кіннота вже вдерлася в село з тилу: грабували обози, рубали, хворих. Нікому милосердя й помилування. Юнацька сотня залягла в розстрільну, але мусіла битися на два фронти: спереду і з-заду, від села. Цільними стрільнами не допускали до себе близько большевицьку кінноту. До юнацької лави, приєднувалися рештки кінної сотні з твердим наміром битися до останнього, щоб тільки не попасти живим до большевицького полону.
Докінчивши грабування обозів в селі та порубавши хворих, червона кіннота вискочила з села з наміром заатакувати юнацьку сотню з тилу але юнаки вже цього сподівалися — під сконцентрованим сильним рушничним та кулеметним огнем юнацької сотні, большевики повернули в село, ховаючися за клунями та городами. Користаючися цим моментом, коли юнаки мусіли відбиватися з тилу, буденовці, вишикувались в лаву, кинулися в атаку з фронту юнацької сотні, але підпустивши до себе ближче большевиків, юнаки зупинили цільним вогнем по червоних лавах; втративши кілька десятків, коней і людей, червоні завернули назад. Але не довго тривало це щастя: не було вже набоїв, побачивши, що юнаки вже не стріляють, буденовці почали оточувати цілу розстрільну юнацької сотні і решту українських вояків, що ставили щораз слабший опір. Виходу вже не було ніякого, — куди глянеш кругом видно тільки большевицьку кінноту — «Хлопці, ми є в колі, — нам залишився тільки один вихід — вмерти в чеснім бою за нашу справу».
Большевицьке кільце почало звужуватися, почало робитися тіснішим, повільно зближаючися до решти українських героїв, що рішили дорого віддати своє життя, — «На багнети», — подав останню команду полк. Пархомюк.
Юнаки вишикувалися, як на параду, багнети на перевіс попереду полк. Пархомюк, — але дика хвиля червоної кінноти мигом оточила і стиснула кільце навколо до краю виснажених юнаків: «Не рубати, у штаб відвести», пролунала команда большевицького командира. Обідраних, босих, покривавлених, підганяючи списами та нагаями буденівці погнали до села Ново-Зозуленці. В селі, в домі священика,, розташувався штаб 24-ої бриґади червоного козацтва. На подвір'ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок. Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз-по-раз кількох полонених, — звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши з своїми жертвами, катюги спокійно виходили, з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і сплюнувши спокійно, закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, жид, котрий сидів в холодку на ґанку хати, в ростібнутій шкіряній, куртці. Нагло вийшов з хати червоноармієць, — підійшов до комісаря та нахилившись, щось сказав йому на вухо, після чого комісар підвівся та промовив: «Командир той. Котовський зараз приїде та на вас хоче подивитися, петлюрівська сволоч». Не довго прийшлося чекати. Серед вулиці в стовпі куряви показалася група вершників і на подвір'я в супроводі десятка донців в'їхав сам Котовський, командир 24-ої бриґади червоного козацтва. Кремезний, лице пооране слідами віспи, майже на одно око сліпий, в чоботях, при боці козацька шабля, з-під картуза виглядала хвилька. В чорному френчі і такого ж кольору штанях, «ґаліфе», сидів визиваюче на тяжкому коні. Не зліз з коня, але хижацьким, злим поглядом перебіг по постатях полонених, що стояли, очікуючи свого кінця. «А ти хто?» — звернувся Котовський до полк. Пархомюка: «Ахвицер?». — «Ні — старшина», — відповів полковник, «Волостной, — что-ли?» — запитав Котовський. Тоді комісар, що попередньо видавав присуди, пояснив Котовському, що у Петлюри — «Нєт афіцеров», — а називаються старшинами. — «Ну так по старшинству — його першого, а решту на очередь», — промовив Котовський, — відвести всіх бандитів петлюрівських і пострелять». І почалося виконання наказу Котовського.
Вигнавши всіх українців з подвір'я на вулицю і оточивши їх, червоні донці погнали дорогою, а потім сіножатею на горбочок, що лежав між селами Нові-Зозуленці і Сорокодуби. Пригнавши полонених на той горбок, червоні донці оточили його.
Гаряче, липневе сонце немилосерно пражило землю. Ані душі живої в полі, хоч були вже жнива. Стомлені спекою трава і дерева стояли прив'ялі, якби прислухувалися чомусь. Та й було чому прислухатись. На горбку за селом Сорокодуби стояло зі сто українських вояків покривавлених, роздягнутих, босих. Спереду стояв високий чоловік з навхрест зложеними руками, з міцно стиснутими устами, та гостро вдивлявся в синю українську далечінь своїми сірими очима. Стояли червоні мовчки, а далі з ручними кулеметами лежали на траві червоні півколом.
Від села Сорокодуби на стомлених конях під'їхала до горбка група червоної кінноти. Спереду на гнідому коні, незграбко розтавивши ноги в синіх ґаліфе та нових чоботях їхав якийсь політрук.
Під'їхавши до горбка, на котрім стояли скатовані українські вояки, оточені подвійним кільцем сторожі, червоні позлазили з коней та підійшли доі полонених: — «Товариші», гаркавим акцентом звернувся до них той у шкіряній куртці, — «предлагаю вам поступить в нашу армію». Не довго прийшлося червоному комісареві чекати на відповідь, — випростався, як вдарений електричним струмом полк. Пархомюк, зробивши пару кроків вперед зі затиснутими п'ястуками плюнув просто в лице комісареві і твердим голосом вигукнув — «Я плюю на тебе і на вас усіх катів, — я полковник Пархомюк, бувший командир 2-го сірого полку, слава, Україні!» Сухий тріск стрілу розбудив денну тишу і рознісся гомоном по полі. Командир юнацької сотні тихо осунувся на траву. — «Стріляй всіх петлюрівських собак» верещав комісар.
Оглянувши ще раз постріляних, червоні кати посідали на коней, та поїхали до села по нові жертви.
Але враз вдарило щось і задзвонило у повітрі, -- стовп полум'я і чорного диму піднісся до неба і в далині над селом розірвалося стрільно, а потім ще та ще, і запалали хати в селі. Червоні верхівці заметушилися та почали, кидатися з одного кінця села в другий. Виявилось, що відступаюча 13-та дивізія піхоти ген. Галлера наскочила на червоних в селі Сорокодуби і періщила зі всіх боків, решту недобитків 24-ої червоної козацької бриґади загнали в долину за селом Сорокодуби та картечним вогнем майже всю знищили.
Стомлені очі дивилися на схід, де тут і там підносилися стовпи диму і вогню: це горіли українські села. Червоне сонце з жахом ховалося за обрій.