ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 21 березня 2009 р.

Паніка під Федькермарктом

С. Музичка

У спомині «По капітуляції» («Вісті» — липень 118), в одному з розділів, п. В. Гоцький розказує про паніку під містом Фелькермакт, де на короткий час зупинились частини запасного полку Української Дивізії. Немає сумніву, що це цікава подія і варто було б, щоб теж інші свідки того пам'ятного дня забрали своє слово і подали свої враження. Ходить про те, що опис п. Гоцького аж надто загальний, недокладний і в дечому розходиться з дійсністю. Особливо незрозуміло мені, чому п. Гоцький приписує великі заслуги пор. Тищенкові. Він дослівно говорить таке: «...завдяки притомності ума того ідейного старшини, нам удалось уникнути масакри та тітовського полону»... За словами Автора, пор. Тищенко був героєм дня. На жаль, хоч як гарно воно звучить, в цьому мало правди.
Таки на початку розділу про це, як почалась паніка, її причини, п. Гоцький драматизує і скривлює дійсність. «Врешті задеренчав скоростріл і то десь недалеко. Потім ще кілька пострілів з автоматів і тиша»... А дальше, коли ад'ютант командира полку сказав, що тітовці в місті, «нарід, не чекаючи на жадні вказівки, кинувся тікати...» І так почалась паніка. Партизани підсунулись до місця, де таборував запасний полк, відкрили стрілянину, а нарід дав ногам знати... Згідно з даними, які подає п. Гоцький, паніка мала свої поважні причини.
Мої спостереження дещо інші.
Коли наша виздоровна сотня (ґенезунґс компані) під командою пор. Тищенка прибула на місце збору за містом Фелькермаркт, там ми зустріли інші частини запасного полку майже повністю розміщені в просторому саді. В одному місці ми, ціла сотня, теж затаборували і з нами був пор. Тищенко, хор. Б. і наші підстаршини. Дехто таки зразу роззувся, інші взялись за «ферпфлеґунґ», а дехто просто ходив і шукав за знайомими. Усюди було гамірно і панував спокій. Нікому може і не здавалось, що це був кінець війни. Таки на самому початку я завважив, що весь час було чути густу стрілянину з автоматів, скорострілів і навіть поодинокі вибухи гранат, чи протипанцерних «п'ястуків». Це було дуже близько, в далині за садом. Тому, що ніхто тією стріляниною не тривожився, я з цікавости, і дещо схвильований, почав розпитувати. В кількох випадках я дістав ту саму відповідь: це стріляли наші хлопці з під старшинської, чи старшинської школи, мовляв, війна скінчилася, а вони не мали нагоди собі постріляти...
Ця стрілянина, чи як каже п. Гоцький «деренчання» не була від партизанів, а просто наші хлопці стріляли на жарт. На це я маю інший доказ. Коли я проходився, нагло побачив командира полку Маркса, який приїхав з міста. Він був дуже лютий, зараз же приступив до кількох старшин і почав репетувати. Говорилось про стрілянину. Я виразно чув його слова: «Я не хочу більше чути жодного стрілу!»... Він наказав, щоб стрілянину негайно припинити. Якщо б це стріляли партизани, як думає п. Гоцький, такий наказ був би не на місці. Якщо б наші стріляли до партизан, тоді це теж важко було б зрозуміти. Вони стріляли, а ми лежали і прохолоджували ноги...
Командир полку відійшов і дійсно стрілянина скоро затихла. Хочу сказати, що це була вся стрілянина, яку я після того чув. Однак недовго після відходу командира, може п'ять-десять хвилин, счинилась метушня. Ті, що були близько дороги, почали тікати. За ними кинулись інші. Хтось гукнув, що партизани близько. Ніхто жадного наказу не давав і ніхто про ніщо не інформував. Кожний діяв на власну руку. Важко мені повірити, щоб адьютант зараз по приїзді командира, так собі гукнув до стрільців, мовляв, тікайте, партизани в місті... Дехто говорив мені пізніше, що це вермахтівці пустили таку «паролю». Я особисто, таки в перших хвилинах думав, що це ті «наші хлопці», яким заборонено стріляти, тепер встругали ще одну «гецу»... Мене дивувало те, що не чути було жодних стрілів. Де тоді партизани, думав я...
Це була справді суматоха. Заки я дістався до дороги, я виразно бачив пор. Тищенка і хор. Б., які таки босоніж з чобітьми під пахою кинулись вперед. Вони в товпі загубились. На дорозі курява, хто чіплявся воза, його скидали. Невеличка група, розсіяна, зараз подалась через дорогу до поблизького лісу. Більшість трималась дороги. По обидвох боках дороги лежали наплечники і все інше барахло. Я, опинившись на дорозі, готовий був теж кинути і свій наплечник (у мене була незагоєна рана на плечах), однак мій добрий друг Г. відрадив і старався помогти. І він, практичний чоловік, дуже бідкався, що так інші без роздуму «покидали свої клямоти» на пропаще. В одному, чи двох випадках з одного розкиненого наплечника він витягнув нові шкарпетки, чи сорочку... Я не дивувався, наплечники не мали своїх власників.
Але послухаймо, що каже дальше п. Гоцький: «Мені ж, як не військовій людині, зразу стало ясно до чого така панічна втеча може довести. Мені вдалось зловити пор. Тищенка та переконати його, щоб старався в першу чергу створити охорону нашого транспорту та якось зупинити панічну втечу...» Виходить з цього, що заслуга тут в першій мірі не пор. Тищенка, а п. Гоцького. Він «зловив пор. Тищенка і переконав»! І розуміється пор. Тищенко, за словами п. Гоцького, почав негайно діяти і «йому вдалося одне й друге»... Значить, пор. Тищенко спинив панічну втечу і забезпечив транспорт. «Коли люди», говорить Автор, «побачили, що хтось про них думає, що хтось старається їх охоронити, то й самі заспокоїлись і до оборони зібрався добрий гурт людей»... Усе воно, наче в казці...
Не хочу сумніватися, що п. Гоцький міг говорити з пор. Тищенком, але ніколи на початку паніки. Я в перших хвилинах паніки згубив і пор. Тищенка і хор. Б., які подались вперед. Пройшло може пів години і стрільці, не чуючи жадних стрілів і не бачучи нікого за ними, а може просто з утоми, звільнили біг. Полк. Губер перший почав нас збирати при помочі підстаршин і скоро ми ішли зорганізованою колоною. До цього часу, від початки паніки, я таки не бачив пор. Тищенка. Щойно після того, як ми ішли вже групою, ми його здігнали. Отже він не був позаду, а далеко впереді. І тут пригадую ще один інцидент. Схвильований полк. Губер його запитав: «Оштуф. Тіщенко, гдє ваші люді?..» Пор. Тищенко змішано йому відповів: «Вони впереді, я саме стараюсь їх здігнати...» Тоді полк. Губер йому відрубав: «Ось вони, я вам їх зібрав, а ви навіть їх не пізнаєте...» Якщо пор. Тищенко справді плянував якусь стратегію з п. Гоцьким, тоді чому він про це не поінформував полк. Губера? Зрештою, чому він був далеко впереді...?
Будучи в сотні пор. Тищенка аж до приходу до Фельдкірхен, мені таки важко зрозуміти і повірити в це, що говорить п. Гоцький про нього. З яким наміром творить п. Гоцький цей міт недійсности, годі збагнути. Я не хочу сумніватися в ідейність і патріотизм пор. Тищенка, однак тут таки багато переборщення. Маю враження, що п. Гоцький був в одному з батальйонів, а ніколи в сотні пор. Тищенка. Дивно отже, що пор. Тищенко залишив свою сотню і давався «переконати» невійськовій людині... Чейже в своїй сотні він мав досвідчених підстаршин і стрільців... Чому тоді організувати «оборону» з «шрайберів» і рекрутів, які або не мали вишколу, або не мали зброї...
Щодо цього, що німці не хотіли передати команди, це фраза, яка багато не говорить. В який спосіб мали передати команду нашим під час паніки? Може вони втратили голову, може зовсім їх не цікавила жадна боротьба, знаючи, що це кінець війни. Зрештою в паніці це часто буває, що не раз звичайний підстаршина може командувати, як немає нікого. Не сумніваюсь, що були німці неприхильні до нас, однак того не можна узагальнювати і всю вину складати на них. Для прикладу, полк. Губер держався нас до кінця; те саме «шпіс» виздоровчої сотні, який надзвичайно нами опікувався, будив кожного ранком, розпитував англійців про все.
Відносно самої паніки під Фелькермарктом, я таки ще сьогодні переконаний, що небезпеки великої не було, щоб не сказати, жадної. Говорити про «масакру» і «полон» це лише переборщувати. У Фалькермаркті були англійські танкові частини і я не думаю, щоб партизани в білий день хотіли з нами зводити бій і брати нас в полон. Після того я мав нагоду бачити партизан на дорозі, які лише приглядались нам мовчки і нас не зачіпали, а в мене одна партизанка хотіла купити (!) пістолю, яку я щойно продав за п'ятдесят папіросів англійцеві перед зложенням зброї. До приходу англійців, в деяких місцях постою, партизани старались розброювати, але пізніше ні.
У спомині треба представляти речі такими, якими вони були. Особливо, коли хочемо приписувати комусь великі заслуги. Часами з дрібних моментів робимо міти і творимо героїв, може лише тому, що минуле далеко за нами. Такі спомини, крім хвилевої розваги, нікому більшої користи не приносять і не є вони жадним документом часу.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації