ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 7 березня 2009 р.

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ

Орест Городиський

В 1965 р. цілий світ відзначив 20-річчя від закінчення 2-ої світової війни. Відзначили ті роковини переможці, відзначили — переможені. Сьогодні вчорашні союзники стали противниками, які міряють свої сили на нових побоїщах, а переможена й поділена Німеччина впертою та наполегливою працею стає знову своєрідною потугою, з якою числяться її вчорашні противники.
Впродовж тих 20 років написано в різних мовах грубі томи історичних причинків про 2-гу світову війну. Вияснено багато невідомих фактів, як історичних так і мілітарних закуліс.
Багато дечого пережили, а то й були активними учасниками, українці, як по одній так і по другій стороні фронту. Спогади про ці події чи історично-воєнні еляборати пишуть єдині радянські українці й то головно для пропаґандивних комуністичних цілей. Українці, які брали участь по німецькій стороні, не залишили досі майже нічого, гідного історичної уваги. Майже цілковита мовчанка панує про українців по стороні західніх аліянтів.
Час минає безповоротно. Затираються образи подій, сильветки людей. Важко відтворювати тодішні події. Слушно стверджує ред. О. І Лисяк у «Вістях комбатанта», що треба писати історію, писати якнайскоріше, бо лави наші проріджуються.
20 років тому відкрились брами німецьких концентраційних таборів і світ довідався про всі жахіття; 20 років тому українські військові частини, що воювали в німецьких уніформах, зложили зброю і з тривогою дивились у непевне майбутнє.
Коли для порівняння поглянемо на 20-річний промежуток часу після 1-ої світової війни, то з приємністю ствердимо, що дуже багато учасників 1-ої світової війни й Визвольних змагань залишили широкі й критичні описи тих подій та все ще їх дальше доповнюють сьогодні. Як інакше виглядають справи у нас, 20 років після закінчення 2-ої світової війни.
Можемо сміло ствердити, що все дотепер написане є незадовільне, а що найважливіше, творяться «герої» та «спасителі», а деякі факти промовчується стереотипним: «ще не пора».
Учасники 1-их Визвольних змагань, напр., з УГА, піддержували живий зв'язок з тими австрійськими старшинами, які позитивно відгукнулися на заклик ЗУНР допомогти в державному будівництві, чи з рядів УНР з поляками (контрактові старшини польських збройних сил), як колишніми союзниками. Чи такі зв'язки принесли якісь користі? Ясно, що так, бо прим. ген. Краус і сот. Любковіц не встидались признатися до
приналежности до українських збройних сил і були нашими політичними приятелями.
Як інакше є у нашому випадку. Ми не можемо твердити, що всі німці, головно старшини, ставилися до українців ворожо. Правда, деякі наші українські старшини в Західній Німеччині (майор д-р Л. Макарушка, пор. проф. д-р О. Горбач, сот. В. Козак, хор. Ф. Кордуба) стараються вдержувати особисті зв'язки з поодинокими вищими старшинами-німцями з 1-ої Дивізії УНА (кол. «Галичина»), які після короткого «безділля» знову беруть участь у багатогранному житті німецької республіки. Колишній шеф штабу Дивізії, майор Гайке, який є тепер директором великої фабрики, дав працю неодному воякові-українцеві, який залишився в Німеччині. Треба нам також пам'ятати, що незабаром діти наших українських залишенців повнитимуть військову службу в новій німецькій армії, і, хоч би для того, не зашкодить вдержувати зв'язки з німецькими військовиками, які в часах 3-го Райху мали відношення до українських
військових одиниць.
Хтось злобний може закинути мені германофільство — я далекий від того — а це, про що пишу, зовсім не пропагує германофільства.
У пройденому 20-річчю ми змарнували час. Ми не спромоглися написати правдивої історії постання Дивізії, її дії та її долі після закінчення війни. Ми ще досі не знаємо, як дійшло до творення Дивізії «Галичина», чи це була особиста ініціятива губернатора Вехтера, чи української сторони, чи Гітлер знав про її існування (на основі деяких публікацій, виходить, що він не знав), а якщо ні — то чому.
До сьогодні немає якслід з'ясованої ролі сот. Д. Палієва в Дивізії, а була вона дуже важлива. Напевно серед інших чужонаціональних дивізій в системі СС не було нікого такого відважного, як сот. Паліїв. Він безстрашно й безпосередньо в присутності найвищих чинників СС, виложив самому Гімлерові всі недоліки німецької політики щодо українців. «Ми, старшини-українці, які були присутні на тій відправі, не думали, що поверенемося живими до наших частин», — розказував один з учасників тієї розмови. Тільки особистій поставі й відвазі сот. Д. Палієва треба завдячувати, що не було репресій, а його респект серед німців незвичайно зріс.
Смерть (серед досі невияснених обставин) сот. Д. Палієва під Бродами була великою втратою, бо опісля не було нікого в Дивізії, хто б так безстрашно проявив свою духову вищість над німецькими старшинами й захищав права українських вояків.
Чи не треба було б докладніше описати особу полк. Палієнка, визначного артилерійського фахівця, який не дозволяв жадному німецькому старшині на «юберменшівську» поведінку супроти себе, який з пістолею в руках завернув (назад) на передову лінію «хороброго» німецького сотника, який в т. зв. «холмській операції» (рання весна 1944 р.) залишив свою частину й подався у запілля.
Його особисте геройство під Бродами врятувало життя багатьом воякам, бо він не допустив до паніки, а своїм цільним артилерійським вогнем розбив великі танкові з'єднання ворога. «Дивізія Галичина», не зважаючи на її назву, була великою соборною одиницею. До Дивізії пішли всі: старшина славного бою під Крутами сот. А.Гончаренко, учасник 2-го Зимового походу полк. Рембалович, уродженці Зеленого Клину, Закарпаття, Буковини, Східніх земель, діти емігрантів, які ніколи України не бачили, визначні боєвики УВО-ОУН (пор. Смок-Федак, сот. Б. Підгайний); в Дивізії, були заступлені всі землі, всі професії, всі політичні ідеології. Стрілецький окіп, спільний ворог, з'єднав усіх в одну родину.
Правда, короткий час існування Дивізії не зумів створити таких дружніх відносин і такої боєвої традиції, як це було в УГА, УСС-ах чи Чорношличників; щойно перебування у таборі полонених в Ріміні дало змогу, як воякам так і старшинам, взаїмно зжитися та поділяти своє знання у спільній праці для добра таборовиків.
Вже прийшла найвища пора, щоб написати першу стадію Дивізії «Галичина» — її творення — бо покоління, що творило Дивізії поволі відходить, а самі вояки Дивізії не можуть багато сказати про те. В історії-описі треба також звернути увагу на негативні сторінки, та використовування Дивізії частиною громадянства для своїх особистих користей.
Іншим важливим періодом є кінцева стадія — кінець 1944 р. аж до капітуляції. Ані вояки, ані громадянство не знають добре про закуліси і причини повстання «Національного комітету» і спроб творення Української Національної Армії.
Мусіли існувати якісь практичні причини, чому до ряду центральних установ — як УНК, Військова управа, УНО, які діяли до кінця існування 3-го Райху, німці створили ще й Національний комітет.
Скільки в тій акції було ініціятиви з німецької сторони та що українська сторона бажала осягнути, якщо це була її ініціятива? Певним є, що Національний комітет не був державним представництвом, бо «опіку» над ним мав міністер для східніх теренів Альфред Розенберґ, а це вказує, що Національний комітет входив у пляни німецької політики на Сході.
Знаючи про це, ті визначні військовики й політично-громадські діячі (полк. А. Мельник, ген. Капустянський, ген. В. Петрів) відмовилися від участи в Комітеті, бо здавали собі справу з неможливости змінення світової політичної ситуації у відношенні до українців. На деяких також не погодилася німецька сторона, бо знала, що вони не задовольняться лише почестями. Німці здавали собі справу також, що без якогось узгіднення свойого пляну Національного комітету з представниками обох ОУН, навіть мінімальний успіх був неможливий, бо ніякі інші українські політичні сили не мали великого значення. Треба теж мати на увазі, що велика частина вояцтва в Дивізії була членами або прихильниками обох ОУН. Вони одержували інструкції, відбували наради й ледве чи якийнебудь інший український авторитет міг би був знайти повне попертя чи зрозуміння. Творення Національного комітету повинно бути якнайдокладніше вияснене, бо ж він (УНК) має відношення і до Української Національної Армії.
В склад національного комітету входило більше осіб. Заступником голови Нац. к-ту, був проф. д-р Володимир Кубійович, зв'язаний з Дивізією «Галичина» від самого початку її існування, якому наша Дивізія завдячує дуже багато, бо тільки його зізнання підчас ув'язнення в нюренберзькій тюрмі, внесли докладне вияснення про ролю і історію «Дивізії Галичина».
Дивним тому стає, що із всіх членів УНК одинокий ген. Павло Шандрук забирає голос, а зовсім не чуємо опінії про ті часи інших членів, а найголовніше проф. Кубійовича.
Українська Національна Армія повинна також бути висвітлена в своїй належній перспективі, без творення «великих неіснуючих подій чи акцій». На основі теперішньої літератури, в склад УНА входила І-ша Дивізія (перейменована Дивізія «Галичина») і т. зв. Протипанцирна бригада під командою полк. Петра Дяченка (помер у Філядельфії в 1965 р.). Згадується також, без ближчих даних, про «хоробрі дії 2-ої Дивізії УНА», що мало навіть бути відмічене в одному з німецьких воєнних звідомлень. Цікаво, кому ті боєві успіхи 2-ої Дивізії треба приписати? Хто був ініціятором творення 2-ої Дивізії? Кому вона підлягала в оперативних діях і яке мала відношення до штабу УНА? Замало є висловити твердження, а треба його доказати даними, включно з прізвищами й ситуаційними шкіцами, як це звичайно робиться у працях старшин генерального штабу.
Хто мінімально орієнтується в т. зв. спеціяльних вирізненнях поодиноких військових частин у воєнних повідомленнях, знає, що командир такої частини обов'язково одержував лицарський хрест, плюс деякі старшини та стрільці. Знаємо, що к-р 2-ої Дивізії т. зв. Протипанцирної Бригади, полк. П. Дяченко такого відзначення не одержав.
Чиїм обов'язком було представити старшин та вояків до того високого боєвого відзначення? Чи існував відповідний референт в штабі УНА?
Нам здається, що існує якесь зачароване коло в зв'язку з 2-ою Дивізією УНА (конечно треба подати німецьку назву, бо тільки під німецькою назвою вона увійшла в історію 2-ої світової війни) і якесь недоговорення. В чому причина?
Вже тільки оця згадка про т. зв. «2-гу Дивізію» доказує, що хоча від цих подій минуло тільки 20 років, сьогодні вже важко відтворити факти. Заходить питання: чи ми не хочемо, чи не можемо... а може ще не пора про ці справи говорити?
Прийшов уже час покінчити з мало корисними парадами, й приступити до писання історії українських військових з'єднань у 2-ій світовій війні.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації