Початок українізації в російській армії і Перший Український Військовий З'їзд

В.Кедровський,
полковник Армії УНР

Під час першої світової війни в російській армії було більше 6 мільйонів вояків змобілізованих з України. Вся маса змобілізованих українців була здебільша скупчена на фронтах проти осередніх держав. Всі ті російські найкращі бойові частини, що називалися Сибірськими, Туркестанськими, Фінлядськими і т. д. стрілковими полками складалися майже виключно з українців. Так само російська Петербурзька, Московська та Варшавська гвардії, а також різні ґренадирські полки і т. д. складалися або виключно, або переважно з українців. До того треба й додати кінноту й артилерію та спеціяльні технічні військові частини, то стане зрозумілим, що стрижень боєздатної російської армії становили українці.
Мобілізація втягнула до російської армії численні кадри української, здебільша сільської інтеліґенції: народне вчительство, різних аґрономічних та кооперативних діячів. Це був найсвідоміший в армії український національний елемент, хоч його українські політичні прагнення не сягали далі бажання мати для України національно-культурну автономію, а вже максимальним бажанням було добитися для України національно-територіяльної автономії. В армії існувала тенденція зосереджувати український елемент по змозі в суцільних частинах, виходячи з засновку, що творення національно-українських частин не шкодило боєзданості російської армії, а навпаки, скріплювало б її. З уваги на загрозу окупації ворожими арміями впершу чергу України, вказувано на вояків українців, як найкращих оборонців землі, на якій вони народились. Тоді ще не думано про політичну концепцію-орієнтацію України на центральні держави.
Це все треба мати на увазі, коли торкаємося справи так званої «українізації російської армії». Всеросійська революція дала надію не лише українцям, але й іншим немосковським народам російської імперії, на здійснення їх національних прагнень у межах російської республіки, яку всі хотіли бачити дійсно федеративною. Але на початку революції справу майбутньої федерації національних держав на території колишньої царської імперії висувалося обережно й не настирливо, бо існувала ще віра, що з московською демократією можна буде мирно, на базі спільних інтересів договоритися. Інтеліґенція різних народів, а в тому числі й українська вірила, що московська інтеліґенція щира в своїх гаслах «рівности й братерства всіх народів», а тому з нею можна буде порозумітися в справі забезпечення національно-територіяльних прав усіх народів колишньої імперії. Отже, для оцінки процесу «українізації армії», мусимо все мати на увазі ті політичні й психологічні настрої українського загалу, які панували в початках загально-російської революції, поки українство повело свою власну національну революцію, змагаючись за свої національні позиції.
Українські військовики в російській армії від перших початків революції почали домагатися національних прав у тій армії. Після того, як Товариство Українських Поступовців видало 8 березня свою першу відозву, закликуючи український загал до організації своїх національних сил, в Києві скликано збори українських військовиків під проводом поручника М. Міхновського. Ці збори ухвалили скликати на 10 березня в Києві військове віче, яке вибрало Тимчасове Військове Бюро з 7-ох членів для ведення справи українізації армії, себто для включення до певних військових частин більшого числа українців, «не порушуючи боєздатности» російської армії. 14 березня таке саме віче відбулося в Харкові, потім в Одесі, Катеринославі, в Умані та в інших містах України, навіть поза Україною в Москві, Петрограді, Симбірську і т. д. Цим розпочався ланцюг таких віч і організацій українських гуртків та рад в різних частинах російської армії, спершу в запіллю, а потім і на фронті.
Київ зразу став осередком і провідником українських військовиків у російській армії і його військова залога поспішно почала творити центральні провідні органи для плянового ведення українізації збройних сил Росії.
Вже 16 березня в Києві скликано ширшу нараду українців вояків київської залоги. Головою наради був полковник Павло Волошин — начальник штабу запасної бригади; його заступником капітан Сахно-Устимович, а секретарем наради поручник М. Міхновський. На цій нараді ухвалено заснувати Український Військовий Клюб імени гетьмана Павла Полуботка. Головою Клюбу обрано поручника М. Міхновського, а заступником його, капітана артилерії Гана. Тут же ухвалено розпочати організацію українських добровольних полків різного роду зброї. Для цього створено Український Організаційний Військовий Комітет на чолі з полковником Глинським та командиром Запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії Організаційного Комітету покликано також капітана Гоца, поручника М. Міхновського й прапорщика Павелка. Оцей Організаційний Комітет властиво став першою центральною організацією для ведення українізації у війську.
Як перший практичний вияв діяльности того Комітету постав у Києві Перший Український імени Гетьмана Богдана Хмельницького Полк. Організацію полка започатковано в день «Свята Квітів» у Києві 18 квітня 1917 року.
Під ту пору в Києві на збірному етапному пункті зібралося більше 3,000 українців - вояків, що чекали на відправу на фронт у різні військові частини. Дехто з них перебував тут коло 3-ох місяців. Захоплені хвилею національного пробудження, вони зібралися на свої загальні збори й постановили домагатися, щоб з них зорганізовано окремий український полк, та відіслано його під його іменем на фронт. Тому, що російська влада була рішуче проти такого домагання, то полк був сформований революційним шляхом, самочинно. Він обрав на свого командира полковника Капкана.
Російська військово-«демократична» влада в Київській окрузі назвала той вчинок українців «державним злочином», що може зруйнувати всю російську армію, якщо такі випадки будуть повторятися. Звичайно, причиною «обурення» москалів, що називали себе демократами, було те, що вони побачили у створенні першого українського полку небезпечний зародок українського сепаратизму. Влада рішуче виступила на боротьбу проти такого «небезпечного вчинку». На допомогу їй прийшло все, що було в Києві вороже українському національному рухові. Різні російські революційні організації, преса всіх напрямків, починаючи від чорносотенного «Києвлянина», включно до проґресивно-інтеліґентської ґазети «Кієвская Мисль» та київський Революційний Совіт Робочих і Солдатських Депутатів, разом з демократичною міською «Думою», почали таврувати виступ українців, як тяжкий «злочин» проти революції, проти заповітів демократії, проти інтересів «рабочого люду», проти російської держави й т. д. Отже на голови «бунтарів» посипалося обвинувачення в усіх «сьомих гріхах».
Це був перший грім, який несподівано вдарив з боку об'єднаних русоцентричних кіл. Він протверезив українське громадянство, зокрема, вояцтво. Вже з отих перших днів всеросійської революції, російські «демократи» показали українцям, що треба вести власну українську національну революцію і революційним шляхом добиватися своїх прав.
Тому спротив російської «революційної демократії» підштовхнув українців до дальшої праці. Клюб імени Полуботка та Організаційний Комітет розповсюдили по фронтах і в запіллю десятки тисяч відозв, закликаючи українських вояків у російських збройних силах об'єднуватися в свої національні формації й подавати негайно відомості про себе до Організаційного Комітету. Як відповідь на цю відозву скрізь почали відбуватися українські віча та засновуватися українські військові товариства, комітети та ради. Вже в другій половині квітня створено Український Військовий Клюб у Москві, на фронті в Тернополі 8 квітня, відбулося велике віче українців дієвої армії. Це віче ухвалило домагатися національно-територіяльної автономії України з прилученням до неї Галичини, Буковини й Кубані. Майже одончасно на з'їзді вояків Західнього фронту утворено в Мінську Українську Фронтову Раду, а при штабі головнокомандуючого фронтом зорганізовано Українську Громаду. Фронтовий з'їзд обрав на голову Української Фронтової Ради С. В. Петлюру. На північному фронті в 5-ій російській армії була створена Українська Громада, а 26 квітня в Одесі відбулися установчі збори представників різних військових частин для створення Одеської Української Військової Ради, діяльність якої охоплювала всю Одеську Військову Округу, Румунський Фронт та Чорноморську військову фльоту. Головою Ради було обрано старого українського діяча, лікаря І. М. Луценка.
Відомості про створення на всіх фронтах та на всіх просторах російської держави українських військових організацій почали тисячами надходити до Організаційного Комітету, до Клюбу Гетьмана Полуботка та до Центральної Ради. А разом з тим і скарги на різного роду перешкоди українцям організуватися в той час, як російські військові творили різні свої революційні комітети та інші організації. До Центральної Ради й до Організаційного Комітету почали все більше впливати повідомлення про арешти хоч трохи активних діячів військовиків, які пропагували створення українських військових організацій, а також активне і навіть збройне поборювання творення українських відділів у російських збройних силах.
Не зважаючи на всі перешкоди й залякування активних українців військово-полевими судами за ворохобню й дезертирство, український військовий рух усе більше поширювався і скоро набрав спонтанного масового характеру, з яким російська влада вже не могла дати собі ради й почала «пост фактум» рахуватися з ним. Разом з тим, щораз більше з'являлася необхідність створити всеукраїнський центральний керуючий орган, щоб цей спонтанний рух влити в певні організаційні форми й надати йому пляновости й одноцільности. Тому серед українців-вояків Київської залоги постало питання якнайскорше створити такий керуючий центр.
На зборах 14 квітня 1917 року, на залі Центральної Ради в Києві відбулися збори, скликані Організаційним Військовим Комітетом українців — представників деяких військових частин з фронту, Київської залоги й різних військових організацій, що на той час знайшлися в Києві, прибувши до Києва з різних частин фронту й запілля.
Збори ці ухвалили таку історичну постанову:
«З огляду на те, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли, на таких умовах:
«1. Від українців кожної окремої частини — по одному представникові.
«2. Крім того, з українців кожних чотирьох частин — по одному офіцеру (чи лікарю, чиновнику), а там, де тільки одна частина — по два представники, з котрих один повинен бути солдат, а другий офіцер (чи лікар, чиновник).
«3. Військові українські організації — по 1-2 представників.
«Увага: Окремою частиною лічиться полк, фльотський екіпаж, окрема морська команда, дивізіон, дружина, транспорт, окремий батальйон, госпиталь, парк і всяка окрема частина, котра має свій окремий розпорядок.
«Порядок денний з'їзду:
1) Боротьба з дезертирством.
2) Підтримання дисципліни та полагодження непорозумінь останніх днів.
3) Відозва до селян українців у харчовій справі.
4) Пляномірність переведення одноплемінности полків і військових частин на Південному і Південно-Західньому фронтах, без найменшої шкоди для існуючої організації цілої
армії.

5) Питання про офіцерський командний склад та про поповнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4.
«Скликання З'їзду на 5 - 6 мая доручити Українському Організаційному Комітетові й Українській Центральній Раді».
Вислухавши цю постанову вояків, Центральна Рада ухвалила скликати на означений термін Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд.
Скликання Військового З'їзду схвилювало й насторожило всі протиукраїнські сили. Почалися більші напади російської преси та взагалі російських революційних організацій. Українцям почали чіпляти латку австро-ґерманофілів, навіть аґентів осередніх держав, зрадників «своєму атєчеству», шпіонів і т. д. Одночасно військова влада заборонила вибірати делеґатів на З'їзд і лише організаційна сила та ентузіязм українців-вояків переміг всі перешкоди, хоч часами доходило до збройної сутички між українцями та їх противниками. Вибраним делеґатам влада не дозволила їхати на З'їзд і проголосила, що тих, які поїдуть до Києва будуть рахувати дезертирами з фронту й поставлять під військово-польовий суд.
Але українська національна стихія всі труднощі переборола й на З'їзд прибуло понад 700 делеґатів, що, за підрахунком мандатної комісії репрезентували 1,580,702 організованих українців-вояків.
Цей з'їзд уявляв собою могутню демонстрацію організованости озброєного українського народу й проходив в атмосфері високо-національного піднесення. Російська преса відзеркалювала принишклий настрій росіян, закликаючи українців уже тільки до «збереження єдинства революційного фронту».
Отож така поважна кількість делеґатів на З'їзді викликала переляк серед «общерусскої демократії», що примусило всеросійський Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів прислати З'їздові плаксиве «телеґрафічне увєщеваніє» та прохати не приймати рішучих постанов у справі націоналізації армії, щоб «не згубити цим революції» (звичайний арґумент общеросів). Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів у Петрограді обіцяв справу організації окремих національних військ обговорити на найближчому всеросійському З'їзді представників всіх Совєтів Рабочих і Солдатських Депутатів 14 червня. Тому Виконавчий Комітет просив українське вояцтво довіритися йому та звернутися до українців-вояків із закликом стриматися від самочинної націоналізації армії. Ця телеграма викликала велике обурення серед делеґатів З'їзду й треба було багато зусилля збоку його провідників, щоб можна було дальші наради вести спокійним тоном.
Російська демократія правильно оцінила значення першого Українського Військового З'їзду, але дуже помилилася, коли гадала, що своїми постійними виступами проти українського «шовіністичного» руху зможе його спинити, або скерувати в бажаному їй напрямку. Таким втручанням «общероси» лише нервували українські національні маси та провокували їх до нагальних актів. Лише завдяки тактові, який проявляли в ті часи ті, кого хвиля національного революційного руху поставила біля його керми, інколи з великими зусиллями вдавалося виминати кривавих сутичок. Центральним пунктом постанов З'їзду були ухвали про українське національне військо й Український Військовий Генеральний Комітет. В тих постановах між іншим говориться: «...одним з дійсних могутніх засобів до піднесення духа, для зміцнення військових частин в одне суцільне, могутнє тіло — З'їзд визнає негайну націоналізацію армії на національно-територіяльному принципі. Зокрема З'їзд оголошує потребу організації української армії»... «Утворити тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет при Українській Центральній Раді, який має відати українськими військовими справами і працювати у тісному контакті з Російським Генеральним Штабом».
До складу членів Комітету обрано 18 делегатів.
Таким чином постав український військовий керуючий центр, який зв'язав тісно в одне ціле увесь український військовий рух і дав йому закінчені організовані форми.
Член Генерального Комітету, обраний на першому З'їзді, полковник О. М. Пилькевич, у таборовому журналі «Наша Зоря» пише про перші часи праці Генерального Комітету так:
«Ворожо було зустрінуте в російській армії народження Військового Генерального Комітету, а в Петербурзі й особливо в командуванні Київською округою навіть з досить великою настороженністю, недовір'ям і страхом. В перші ж дні Свого існування багато довелося У. Г. Комітетові поборювати перешкод у своїй праці не тільки таємних, але й отвертих. Нераз доводилося одній частині членів У.В.Г.К. сидіти і працювати на засіданні Комітету, а другій брати в кишені револьвери і вартувати на вулиці біля будинку, в якому відбувалося це засідання».
Уконститувавшись і налагодивши роботу, Військовий Генеральний Комітет вислав до Петрограду, разом з делегатами Центральної Ради своїх 4-ох членів: О. Пилькевича, С. Письменного, Д. Ровинського й А. Чернявського. Делеґація подала такі домагання:
«1) Оповістити в наказах по військових частинах і установах фронту, тилу й фльоти про заснування та існування Українського Військового Генерального Комітету при Київській Центральній Раді як органу, що відає всіма військовими організаційними установами та питаннями й до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади.
«2) Зажадати від усіх військових частин армії й фльоти поіменних списків генералів, штаб — обер-офіцерів — українців; відомостей про солдат українців загальним числом в кожній частині й щоб ті відомості безпосередньо переслати в Генеральний Комітет.
«3) Негайно зробити розпорядження про перевід із запасових частин, що знаходяться в центральній Росії, одної дивізії важкої артилерії, комплектованої українцями (всякого ґатунку зброї), одної польової батареї, а перебуваючу нині в Києві гірську запасову батарею вважати українською. Всі частини спеціяльного призначення, що знаходяться в Києві, як понтонні, залізнодорожні й другі, українізувати, а вироблення пляну й порядку переходу їх віддати Українському Генеральному Комітетові. «4) Дати Українському Генеральному Комітетові право для поповнення некомплекту в 1-му Запасовому Полку імени Богдана Хмельницького, а також і других частинах, що знаходяться в Києві, які творяться для відправлення маршових сотень в призначені на фронті три корпуси, й вимагати, щоб було поповнено їх тиловими українськими частинами розпорядженням Українського Військового Генерального Комітету. «5) Якнайскорше виділити в тилових запасових частинах солдатів-українців в осібні сотні, курені, команди, з умовою оставлення їх покищо на тих же самих місцях і в тих же самих частинах, де вони тепер знаходяться. «6) Зробити розпорядження про якнайскоршу передплату на скарбовий рахунок у всі частини фронту й тилу, в усі військові інституції і штаби слідуючих українських газет:"Нова Рада", «Робітнича Газета», «Народня Воля», «Наше Життя». «7) Кооптувати до складу У.В.Г.К. одного офіцера-українця Генерального Штабу, одного кавалериста, топографа й козака-кубанця. Представників других спеціяльностей Генеральний Комітет гадає можливим кооптувати з місцевих військових частин. «8) Зробити розпорядження про видачу всіх старих запорожських знамен та клейнодів (булави, бунчуки і т. д.), а також знамена городових українських полків осібній українській делеґації, яка в короткім часі буде послана від Генерального Комітету з Києва для прийняття й відвезення їх в Київський Історичний музей. «Знамена ці й клейноди хороняться в Ермітажі, а деякі в церквах і соборах Петербургу, Москви і других міст Росії.
Ці домагання були передані урядові в Петрограді 20 травня 1917 року. Про поїздку делеґації Центральної Ради з членами Генерального Комітету член її О. М. Пилкевич далі пише в «Нашій Зорі» ч. 14, між іншим так:
«Самим сильним аргументом звичайно для російського уряду були в цій делеґації представники організованого українського вояцтва. І дійсно, вже на авдієнції у президента ради російських міністрів князя Львова сильне враження зробила на цього представника російського уряду промова полковника Пилькевича, який закінчуючи своє слово, сказав: «В разі відмовлення наших справедливих історичних домагань з боку Тимчасового Російського Уряду, Вам, пане міністре, доведеться мати діло з півтора мільйонами озброєного українського народу!» Це для заскорузлої петербурзької правлячої бюрократії було як вибух бомби, що несподівано розірвалася над їх головами, бо впродовж 250 літ з ними ще ніхто так не говорив з України.
«Але після двохтижневого оббивання порогів у петербурзьких правлячих і громадських центрах, засідань в різних комісіях, делеґація повернулась до Києва з порожніми руками. Зате з твердим переконанням, що нам треба шукати правди тільки у себе дома, на Україні, покладаючись на власні сили і готуючись до впертої боротьби, бо нас у Петрограді не розуміли й відмахувалися, як від настирливої мухи. Ми також зрозуміли, що з нами тоді тільки будуть говорити й слухати, коли ми дійсно заговоримо з ними тою мовою, яка їм зрозуміла, коли ми дійсно покажемо їм, що ті півтора мільйона баґнетів, які ми зорганізували, — це є не порожній звук і не «красноє словцо». І повернувшись додому, ми ще з більшим захоплення взялись за свою працю, бо час не чекав...»
Для посилення дальшої боротьби за свої національні права й не чекаючи формальної відповіді від Тимчасового уряду на меморандум Центральної Ради, який Центральна Рада для скріплення своїх національних сил скликала в Києві Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд, а кілька днів пізніше Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд. На Селянський З'їзд прибуло 2,500 депутатів, представників по одному від кожної волосної селянської спілки; по два представники від повітових Комітетів Селянської Спілки й по два представники від губерніяльних організацій Селянської Спілки.
Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд розпочав свою працю за два дні раніше Другого Всеукраїнського Військового З'їзду. На цей З'їзд прибуло революційним порядком, не зважаючи на заборону З'їзду військовим міністром О. Керенським, 2414 делегатів. Вони були репрезентантами 1,732,444 організованих українських вояків у всіх російських збройних силах фронтів, військової фльоти й запілля.
Розпочався другий етап революційної організації українських збройних сил, а разом з тим ще більш посилена боротьба Тимчасового уряду всіх російських революційних організацій і російського суспільства проти всього українського національного руху. Оборону українських національних інтересів у першу чергу мусіло вести українське вояцтво, яке в цій боротьбі почало вже тоді складати криваві жертви.