ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 12 березня 2009 р.

ДО ДЖЕРЕЛ ІСТОРІЇ УПА

З ЧУЖИХ ЖУРНАЛІВ

Юрій Тис-Крохмалюк

Аргентинський військовий журнал "Мануаль де Інформаціонес" подав у числі 1-3/1965 передрук статті Йони Лірона про УПА, яка в оригіналі появилася в «Л, Ест Европен» за жовтень 1964.
Автор статті жидівського походження, народився в Перемишлі. 1939 року закінчив студії на львівській політехніці, а згодом попав до совєтської армії, де впродовж війни став сотником у штабі першої панцерної армії. 1943 року Лірона перенесли до військ НКВД, які поборювали УПА, де перебував у боях з УПА повних п'ять років. 1948 року перенесли його в ранзі майора до польського КБВ (корпус внутрішньої безпеки). Звільнений з причини поранень у боях мав щастя видістатися з Польщі і сьогодні живе в Ізраїлю.
Стаття доволі довга і тому менш важливі місця переповідаю скорочено, важливіші наводжу з еспанського оригіналу.
Автор подає на початку, що свою працю написав з двох причин. Перша, це ствердження, що націоналістичні повстанці України одинокі досі вели справжню народню війну проти комуністичного уряду. А згідно з комуністичною фразеологією, народні війни можуть вести тільки комуністи проти реакційних, чи колоніяльних урядів. Друга, це конечність описати операції повстанців у західній Україні, бо живемо в добі повстань і революційних конфліктів. Автор аналізував причини успіхів і пізніших невдач УПА, а дальшим мотивом було і те, що про УПА пишуть ті українці, які перебувають у вільному світі. Але як бачив ті справи совєтський старшина, який воював у військах для поборювання УПА? Після поранень у боях на фронті Київ-Житомир-Тернопіль, автор перебував у шпиталі в Проскурові. Виздоровівши, дістав наказ зголоситися у полковника військ НКВД Маслєнікова для дальших призначень. Там дістав приділ як шеф І секції оперативної групи для поборювання українського збройного підпілля.
Автор каже, що в тому часі було відомо високим старшинам червоної армії, що в західній Україні існують відділи українських націоналістів, які ведуть партизанську війну проти німців і проти Совєтів. Ця дійсність примусила Москву зорганізувати десять поважних груп московських партизан під командою Колпака, Фйодорова, Сабурова, Андреєва, Медвєдєва, Наумова, Бегми, Мельника й інших, їхнім завданням у першу чергу не були дії проти німців, а організовані акції проти УПА, щоб приготовити терен для совєтської адміністрації. Ці червоні партизани мали великі успіхи проти німців, але ніяких проти УПА.
Автор пише, що найвищі чинники в Москві повинні були знати справжній стан в Україні, та передбачити, що стрінуть противника такого сильного і мужнього. Але москалі впали жертвою власної пропаганди. Вони вірили, що українці тільки ждуть приходу червоної армії, а «дрібні» групки «бандитів», це тільки «фашисти» і «нацистівські аґенти», а теж злочинні елементи, вислані німцями для вбивання совєтських патріотів. Автор признається, що хоч з резервою ставився до різних тверджень, все таки вірив у цю совєтську пропаганду щодо УПА. Але скоро зрозумів, що українці в більшості не бажали собі совєтської влади і воліли бачити Україну національною і незалежною. Доказом цього була теж УПА, яка вела партизанську війну і була сильним національним рухом та мала повну підтримку населення. Позатим, прихильники УПА жили головно по селах, отже не були елементом реакційним, а селянським, власне тим, про який Совєти хвалилися, що є підпорою комунізму.
Коли з весною 1944 червона армія зайняла територію Західньої України і міста Сарни, Рівне, Луцьк, Ковель і Тернопіль, а в літі Станиславів, Львів і Перемишль, вже почали діяти т. зв. «істребітельні» батальйони, зложені з совєтських партизан. Їхнім завданням було очистити терени з відділів УПА. Очевидно проти літаків найкраща зброя літаки, проти танків танки, проти партизан партизани.
А проте ці батальйони не виказали ніяких успіхів. Що інше було діяти поза німецькими лініями та виконувати саботажі, а що інше шукати в лісах українських партизан, попадати у засідки і відбивати несподівані атаки. Зате ті батальйони виявили надзвичайний талант оминати контакти з УПА; з тієї причини прийшлося вжити їх тільки для охорони залізниць, або перемінити на льокальні відділи міліції. Це було причиною, чому полк. Маслєніков мусів зажадати регулярних військ НКВД; скоро дістали 2 полки кавалерії (около 1000 люда) з першого козацького корпусу, 1 бригаду НКВД (2000 люда) з танками і джіпами і три групи фронтової безпеки («заґрадітельниє отряди»). Так отже на перші акції було приділено коло 6000 людей, не враховуючи міліції і «істребітельних». Команда совєтських військ мала різні дані про угрупування УПА від старших червоних партизан, але ці інформації не мали вартости, як виявилося у практиці. Автор подає такий примір:
«Згідно з інформаціями, які ми одержали 27 липня 1944 банда УПА (ми їх ніколи не називали відділами чи партизанами, а тільки бандитами або ґанґстерами) увійшла до місцевости Городище біля Луцька, вбила голову селсовєта, якого визначила місцева комірка партії, роззброїла дванадцять членів міліції, повісила їхнього командира, а міліціянтів побила. Опісля підпалили будинок міліції і селсовєта, і остерегли населення, щоб воно не вступало в колгоспи. Повстанці втікли, не ушкодивши телефонічної лінії, яка сполучала будинок з сусіднім селом. Доцільність цієї помилки виявилась пізніше, коли жінка голови телефонічно зажадала помочі. В напрямі Городища негайно подалося вантажне авто з вояками, але в'їхавши перед селом на дерев'яний міст, попало на міни, заложені вояками УПА, і вилетіло в повітря.
Ми знали, що відділ повстанців належав до одиниці УПА, званої «Лісові Чорти» і що вони оперували в лісі Михалково. Ми теж зрозуміли, що наскок на Городище був «внутрішньою роботою», бо повстанці знали докладно коли, де і як наступати. Було ясно, що прихильники УПА були серед мешканців села і діяли в користь націоналістів-повстанців».
Шкоди, які спричинила УПА мілітарній силі Совєтського Союзу були невеликі в порівнянні до втрат на фронтах війни. Але шкоди політичні були поважні. І якщо совєтська адміністрація не зможе запевнити безпеки і життя просовєтським елементам, тоді контроля України перейде до націоналістів — такою була думка відповідальних комуністичних чинників. Автор пише далі, що совєтська влада не повторила «глупих» помилок німців, які в подібній ситуації масакрували тисячі населення. Маслєнніков знав краще своє завдання, а все ж під іншим оглядом був ще наївнішим як німці.
І так, до Городища спроваджено пропаґандивну колону з 500 вояків, танками і важкою зброєю. Під цією охороною почала працювати секція «аґітпроп», пересилаючи гучномовцями московські й українські пісні; почалися промови з лайкою на українських націоналістів у відомому стилі. Дещо було правдою, як пр. те, що СССР прогнав німців, та що тепер нерозумно дружити з УПА. Але коли комісар почав прозивати повстанців злочинцями, село мовчало. Багато родин мало своїх синів і братів в УПА і вони не бажали собі, щоб їх ображували чужинці, хай би й говорили українською мовою, навіть льокальним діялектом.
«Проти Лісових Чортів вирушила змоторизована колона війська, але у лісі не знайшли нікого, тільки сліди партизанського обозу. Відділ вернувся щасливо назад. Щасливо, бо Лісові Чорти могли нас у лісі викінчити до тла, навіть без помочі сусідніх відділів УПА. Лісові Чорти мали тоді у боєвому стані 800 людей».
В тих місцях совєтські сили не мали майже ніяких бойових акцій з УПА, і в першій мірі переводили арешти підозрілих свого району. У серпні 1944 Сталін призначив головнокомандуючим совєтських сил для поборення УПА ген. Кирила Москаленка. До своєї операції Москаленко ужив 2 дивізій кінноти першого козацького корпусу, 2 бригади першої панцерної армії Катукова, одну дивізію піхоти Ч. 154, 3 оперативні групи НКВД під командою Маслєннікова, Скворцова і Бадаєва. Усі давніші командири партизанських совєтських відділів дістали наказ змобілізувати своїх старих партизан, міліцію і комуністичних активістів. Разом до цієї операції призначено біля 60.000 вояків. Очищування терену тривало п'ять тижнів. В тому часі обидві сторони понесли поважні втрати. Офіційне звідомлення подавало, що в акції убито 15.000 партизанів, але автор твердить, що велика частина з того числа це жертви цивільного населення, тобто прихильників УПА. Бої були важкі і численні. «Наші шпиталі,— пише автор — були повні ранених і сам ген. Москаленко був важко раненим у лісистому терені зайнятому відділами УПА у бою, в якому згинуло багато совєтських старшин».
Обидві сторони, як твердить автор, зробили помилки, хоч зараз же з початком акції змінили свої тактики. Помилки совєтські були такі:
1. Національний український збройний рух Совєти старалися знищити поліційними методами. Число активних вояків УПА і активних симпатиків можна рахувати на 300.000 людей. В час цієї війни, яка тривала до 1950 року, Совєти вбили і депортували більш мільйона осіб. Це вказує на те, які великі сили були по стороні ворога. Щоб побороти 300 тисяч вояків і симпатиків УПА, треба було найменше 1 мільйон совєтських вояків. Такої кількости Совєти ніколи не вжили нараз, найбільше 100 тисяч в поодиноких акціях. Ці числа говорять тільки про бойовий стан совєтських військ, і не враховують численних з'єднань запілля, постачання, запасу і вишколу, які уже своєю приявнїстю здержували рухи й операції УПА.
2. Совєти викликали ненависть української інтеліґенції по містах, своїми безпідставними арештами на політичному тлі.
3. Совєти не брали під увагу справжніх почувань і політичних вимог чи аспірацій українського населення. Частина українців прийняла німців з початком війни як визвольників від совєтських утисків, дехто співпрацював з німцями. Але коли вони скинули маску приязни і виявили своє справжнє злочинне обличчя, тисячі українських патріотів подалися у ліси для збройного спротиву проти німців. Їхніх боїв проти німецької окупації Совєти ніколи не визнали, а українські партизани, які не помагали совєтським, стали «німецькими агентами» або ще чимсь гіршим. Таке ставлення справи викликало ще більш вороже наставлення до Совєтів, зокрема після перших бойових операцій проти УПА.
Совєтські експерти протипартизанської боротьби не маючи змоги усунути помилок совєтської політики (зокрема, визивання українських патріотів як нацистівських прихильників, а вояків УПА як бандитів), старалися використати стратегічні помилки українських націоналістичних повстанців.
УПА не мала ясно окресленої стратегічної і політичної програми. 1) Створення незалежної України було нереальною ідеєю, бо вона не враховувала міжнародньої ситуації, політичної і мілітарної, ані не брала під увагу існуючих реальних умов. УПА оперувала в політичній порожнечі. Ніхто за кордонами краю не бажав, ані не міг помогти українським патріотам в їхній боротьбі за державну незалежність. Німці вирішили помогти, але аж тоді, коли переконалися, що війну програли. Врешті, німецькі мотиви були егоїстичні і за минулим досвідом — не викликали у нікого довір'я.
Західні альянти менш-більш симпатизували з українцями, але не хотіли запалювати третю світову війну з Совєтським Союзом за поміч українським патріотам у цій забутій закутині Европи. Для УПА совєтський фронт у ті часи не був великим обтяженням і тому повстанці почали рейди і повстання у території Польщі і Чехо-Словаччини, заселені поважними українськими меншинами. В такий спосіб УПА поставила проти себе два нові фронти, польський і чеський, разом отже чотири, враховуючи совєтську потугу і комуністів в Україні. Таке ставлення справи пересуджувало згори успіхи УПА.
Далі Й. Лірон стверджує, що з тактичної точки бачення вояки УПА були надзвичайні, куди кращі, як совєтські партизани у другій світовій війні: але їхня надзвичайна тактика і місцеві перемоги не вистачали, щоб зрівноважити недомагання політичні і стратегічні, — міркує автор. Великою політичною помилкою було дозволити Совєтам на те, щоб вони у своїй пропаганді порівнювали чи утотожнювали український націоналістичний рух з нацистівською Німеччиною. Після боїв Курськ-Орел 1943, коли вже було очевидним, що німці програли війну на сході, УПА повинна була видати накази до всіх українців, які служили у німецьких відділах, щоб зі зброєю подалися до УПА. 2)
У розвідці і контррозвідці в Ґестапо і в службі безпеки СД служило чимало українців, засадничо елемент кримінальний, та виконували службу в концентраційних таборах і як конфіденти в поліції. Тих зрадників УПА повинна була засудити і покарати. Але це сталося тільки в небагатьох випадках. УПА звернула більшість своїх сил проти москалів, ставила німцям опір лівою рукою, а правим п'ястуком нищила москалів. Це помогло совєтській пропаганді представляти УПА, як організацію пронацистівську. 3)
Дальшою помилкою УПА — згідно з міркуваннями Лірона — було те, що відділи УПА організувалися на базі територіяльній, отже вояки мали свої родини в довкільних містах і селах. Коли ці місцевості були загрожені постійною окупацією совєтськими військами, а мешканці могли кожночасно опинитися на Сибірі, УПА мала моральний обов'язок охороняти свої родини, атакуючи збройно ворога. У такій ситуації відділи УПА втрачали свою рухливість а тим самим оперативну свободу. Врешті, атакуючи совєтські війська, УПА робила ще одну помилку. У боях з совєтськими гарнізонами втрати були високі з обох сторін. Але совєтська держава могла дозволити собі втратити і мільйон вояків, особливо після закінчення війни 1945 року; виконуючи саботажі й засідки на совєтські транспорти, та атентати на членів совєтської адміністрації, УПА стала б для Москви більш небезпечною, як здобуваючи льокальні перемоги над відділами червоної армії.
Автор пише далі таке:
«Врешті легко сьогодні спокійно роздумувати і збирати досвід з минулих помилок. Все-таки мені здається, що УПА заатакувала москалів завчасно. Якщо б УПА мала терпеливість і політичну передбачливість, щоб перейти у підпілля і там тривати аж до закінчення війни, та аж тоді почати добре зорганізовану кампанію спротиву спільно з іншими народами східньої Европи, тоді справи розвинулися б інакше. 4) Теж заскоро виступила УПА проти поляків і чехів, створюючи собі ще більше ворогів.
Це були головні причини невдач, дарма що справа УПА була справедливою і що її боротьба була справедливою боротьбою поневоленого народу».
1946 року автора перенесли до польського війська з рангою майора. Його завданням було поборювати УПА на пості бойового командира КБВ.
Автор говорить коротко про акції УПА на Закерзонні, та про дальші події аж до 1950 року. Згадуючи про московські засоби боротьби для ліквідації УПА, автор закінчує свою статтю: «Не вважаючи на всі суворі засоби, москалі потребували п'ять років, щоб розбити і здесяткувати, але не знищити вповні Українську Повстанську Армію. Після 1950 року вояки УПА перейшли у підпілля, і час до часу спротив і дух української незалежности виявляється у нагальних протимосковських актах. Боротьба проти УПА, у якій я брав участь, доказує, що в СССР існують запальні пункти. Врешті усі ті, що у вільному світі студіюють операції партизан і методи протипартизанської боротьби, не повинні пропускати науки, яку дає цей досвід».
Аргентинський «Мануаль» додає від себе таке:
«Ця боротьба розвивалася в Західній Україні, якої населення можна рахувати на 12 мільйонів. Тобто, втрати виносили 8.33% населення. Цей відсоток для населення напр. З'єднаних Держав Америки становив би 15 мільйонів душ».
У цьому перекладі ми бачимо дві постави до історичного вже питання УПА, але завжди ще актуального в світі. Автор статті, безперечно ставиться позитивно до наших національних змагань, і хоча доля продиктувала йому станути по другій, ворожій нам стороні боротьби, він старається об'єктивно аналізувати ситуацію і знайти причини наших невдач. Аргентинський військовий журнал, не зле ознайомлений з питанням УПА, дискутує з автором там, де мислення і висновки автора помилкові. Два цікаві і прихильні нам голоси, які проломлюють якусь тупу мовчанку Заходу, та долучилися до нечисленних ще авторів поважних праць про нашу визвольну боротьбу в роки другої світової війни і після неї.

____________________________________________
1) Редакція журналу пояснює бід себе, що ці міркування автора не відповідають дійсності. В умовах тотальної окупації, під якою є Україна, без ніякої допомоги з-зовні — мілітарної, санітарної, політичної чи дипломатичної, — кожна партизанська війна поневолених народів скоріше чи пізніше мусить заломитися. Особливо тоді, коли противник має до диспозиції цілий апарат могутньої тотальної держави і використовує безоглядно мовчання публічної опінії світу та його моральну поставу. Це були умови, в яких боролася УПА.
2) Аргентинський журнал пояснює, що ця опінія автора помилкова. Від червня 1943 року УПА видала багато закликів до добровільців, які служили в німецькому війську, щоб вони перейшли до УПА. Ці заклики були звернені не тільки до українців, але теж до інших національностей. Саме перехід тих людей до УПА використала московська, так червона як і біла пропаганда, пояснюючи, що німці помагають УПА , посилаючи туди своїх коляборантів.
3) І ця опінія автора не спирається на ніяких фактах того часу - пояснює аргентинський журнал.
4) Аргентинський журнал висловлює свою думку на цю тему: Коли збройна боротьба УПА не викликала ніякої реакції на заході в часі війни, то тим більше годі було мати надії на інше наставлення у пізніших роках. Доказом може бути постання на Мадярщині. Захід не здобувся на ніяку допомогу поза сентиментальними заявами і доклав усіх зусиль, щоб мадярську "аферу" якнайскоріше забути.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації