ДВА СПОГАДИ

В. Сім'янців

І КОНЯМ ВУХА МЕРЗНУТЬ

Була то та, вікопомна ніч, коли наша, уже маленька Армія, переходила залізницю, поміж розташуванням червоних і білих москалів. Пройдемо непомічені — спасені. Попадемося — хто що зна...
Заборонено було: курити, говорити та взагалі, як дотепкували хлопці, по можливості й не дихати і в ніякому разі не зідхати. А коли б хтось чхнув — бо мусів, так в душі (мовчки) йому, не бажати нічого іншого, як гладеньку дорогу в самісіньке пекло, до головного люципера і зразу на рожен.
Мовчазні, наїжені, насторожені посувались колони.
А ось і та залізниця. За нею ніби воля! Запілля ворогів.
Дістав я завданячко:
Проїхати залізничий насип, переїхати виїмку із наступного насипа за закрутом, стежити по залізниці — чи не буде руху. Зауважене відразу ж донести. Може бути потяг, а може бути і броневик. Не спускати очей з залізничого напрямку. А вітер з морозом прямо таки дме в обличчя, ріже. В коротеньких інтервалах проїжджала перевірка — таки важливе завдання!
Спершу було ніби і нічого. Але за якийсь час відчувалося, що таки холодно, а потім стало трохи моторошно, що чоловік геть замерзне. Зліз з коня, щоб хоч трохи загрітися, заховатися за нього — він же в кожусі. І отут почалася кумедія. Кінь намагався стати хвостом до вітру, а свою головешку пхав мені під рамена. Ховає вуха —- не інакше. Я його повертаю в напрямку до вітру, а він наровить і пхає свою довбешку за мене.
Крутилися кінь і я на тому не широкому насипу, все намагаючись сховатися один за одного. А коли переправа щасливо закінчилася і мене зняли з того місця, я сидячи в сідлі, ліг коневі на шию і руками грів йому вуха. Коні не люблять, як їх брати за вуха, а тут моє «одоробало», аж шию піднімало — видно таки мерзли йому вуха. А кінь вояцькому вершникові — брат, дружина, приятель, найближча душа...

СТЕПКІВКА

Степківка, це село недалеко від Гумані. Там ми були на Різдво 1919-го року. Свята провели таки гучно.
Там у мене, хорунжий Гороліс-Горський випросив обіцянку, що большевицьку посвідку (я мав липову з Гомеля) про «звільнення з 45-тої совєтської дивізії», віддам йому. Це пізніше я й зробив. Він згадує про неї у своєму творі «Холодний Яр». Але не знав я тоді, щото він наробить під моїм прізвищем.
«З пісні слова не викинеш» — так і оце, що нижче напишу. Мабуть таки треба написати. Є в тому щось доброго і щось, чого не варта було б згадувати. Інакше Степківка була б таким постоєм, яких так багато було і пхі таіс мало чим відрізнялися один від одного. В Степківці шукали ми і знайшли, як нам ставитися до свого командира сотні.
Командиром нашої сотні став, ще перед тим сотник Соловйов. Той самий Соловйов, що згодом наробив поганого розголосу в часі нашого перебування за дротами в Польщі. Застрелив він одного нашого старшину, що має висловити сумнів, чи й доказами підтримав своє твердження, що Соловйов сам себе підвищив в старшинський ступінь.
До нашої сотні прийшов Соловйов в часі нашого відходу з кордонів на Харківщині в районі Січеслава, чи може й в самому Січеславі.
Одного разу, сам він почав оповідати мені про себе, ми мали коні в одному вагоні, лежали на сіні. І добре пам'ятаю, що назвав він себе «юнкером (юнаком) якоїсь російської кавалерійської школи. Незаперечним є, що в Богданівський полк він вступив як нестаршина. Говорив він «па-русскі» вимовляючи небагато українських слів, перекручуючи їх, і був переконаний, що говорить по-українськи, «ґроші, авєс, нє можу, патрібна».
Був він стрункий, високий на зріст, щось було в ньому з московського джуґуна, включно з говоренням, так ніби йому не туди язик стояв, затинаючись на «р». Тієї звички він, правда, скоренько позбувся.
Гарна кавалерійська шинеля «сиділа» на ньому. В поведінці не нахабний — радше тоді, здавалося, скромненький. Їзду і службу в кінноті знав дуже добре. Але був він чужий, не наш — і це, так ніби, насторожувало. Та і сам він в сотенне козацьке товариство не влазив.
Як там було у нашого вищого начальства не знаю, але одного разу ми побачили Соловйова поручником. А потім і сотником і командиром нашої сотні. Сотня в більшості прийняла його, як командира, як невідкличне лихо. Ми звикли до наших старшин. І командиром кінної сотні був звичайно один із кращих старшин в полку. Командири нашої сотні ставали і командирами нашого полку, як ось сотник Колісник.
В бою Соловйов був спокійний, розважний — і це цінили в сотні. В атаку ходив з маленьким бравнінґом і вже під час самого «гарячого» позичав у когось шаблю, або списа. (Нарікали ті, кому приходилося «позичати» зброю, але загально, це імпонувало).
Накінець створилися коректно холодні відносини між козаками і сотником. І це не погано.
Але у сот. Соловйова з'явилось, може, як реакція на наше коректно холодне ставлення, бажання нас принижувати. Щоб було може ясніше — у сотні було багато вояків з повною середньою освітою, були і такі, що вже розпочали і вищу. З нашої сотні потім закінчили вищі студії чоловік до двадцяти. Решта сотні — з незакінченою середньою школою, з фахових шкіл, семінаристи, і два фельдшери. Неграмотним був тільки один та й того навчили читати і писати.
Принижування одних перед другими, раніше ніхто з старшин не робив і не ділив нас. Тяжко це ділення приймали оті «старі козаки» — ядро сотні, які пошану в сотенному товаристві здобували таки своїми ділами і в ті «старі козаки» міг попасти тільки той, хто на фронті показав, хто він.
Соловйов почав ділити сотню, сам визначати ліпших та гірших. Майже завжди, по-нашому, не впоряд. А головне, це не відповідало традиціям сотні. Як наслідок почалися прояви підлабузнювання сотникові. Почалося спершу дуже обережне, настроювання одних проти других. Почався поділ на інтеліґентів і так собі козаків. Соловйов шукав «любови» між козаками отакою дорогою. Ті, що він їх охрестив інтеліґентами, були здебільша згадане «старе козацтво». А були це хлопці ще з Києва, з 1917-го року в полку. Але ж Соловйов був одним із наймолодших і в полку і в сотні.
Використав він і заповіджене, загальним наказом, скріплення дисципліни в Зимовому поході, щоб хапатися за всяку дрібничку, з погрозами польових судів, хоч випадків непослуху взагалі не було, як не було й шукань «викручуватися» в службі. А те його застрашування судами, тільки дражнило людей та зраджувало його лють. Страхом любови не купиш. Служили ми у своїй Армії і любили її понад усе.
Михайло Р. (лишився там), мудра голова, скликав нас до однієї хати. Розказав оте, що всі знали і чого зміст я намагався передати вище. Хлопці пригадували випадки, які яскраво ілюстрували стан. Інтеліґентнішої частини сотні Соловйов не злюбив, м'яко кажучи, або правильніше -- він її зненавидів. Накінець, Михайло заприсяг нас усіх з цілуванням шаблі, що надалі будемо ще уважніші до наказів сотника і все виконуватимемо без найменшої тіні якогось незадоволення, хоч би його накази одверто були скеровані проти нас, але не проти Армії.
А Соловйов продовжував свою гру. Чим небезпечніше діло — туди стромляв нас. І на радість нашу, ми завжди вилазили «сухі», іноді і на диво Соловйову. А він старався робити пакості хлопцям. Тільки що хтось приїхав, скажім, з розвідки, ще з конем не впорався, а вже знову їдь з донесенням. А ті «любимчики» собі гарненько відпочивали, а їх коні теж.
Треба було розбурхати сумління тих, хто користали з «ласки». Їх було небагато, але вже були. І їх скоро було дуже мало. Коли сотенному нічого не можна було сказати, так бунчужний все чув і все знав. А все ж та гарна гра велася аж до переходу в Польщу за дроти.
Чого хотів сотенний Соловйов? Потроху це вилазило. Українська армія для нього не була ніколи тим, чим була для нас. Він хотів би бачити у нас тільки антибольшевиків, а ми були наперед українцями, і тому що українці — то й антибольшевики, бо большевики були — москалі.