ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 8 грудня 2018 р.

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ


Вельмишановний Пане Редакторе!


Дня 15. II. я вислав Вам огляд книжки інж. Г. Гордієнка, а теж листа, в якому пропонував різні теми для ВК. Поскільки я досі не отримав відповіді на цього листа, а в сьогодні отриманому числі ВК не побачив свого огляду, то в мене зродилася думка, чи бува лист і огляд не загубилися на пошті? Янщо так, я вислав би копії цих посилок, а зокрема огляд на книжку інж. Г. Гордієнка "Під щитом Марса", яку вважаю цінною появою в нашій військово-мемуаристичній літературі.

При цьому дозволю собі спитатися, чи це дійсно не можливо втримати єдиний військовий журнал без партійної політики? В демократії кожна "партія" має рацію існування: тлумачні словники нас інформують, що "партії" — це гурти людей, які створюють собі політичні програми й об'єднуються з метою її реалізації. Коли йдеться про наші відносини, то можна інтерпретувати так, що УККА (?) і ОУВФ — це одна "партія", а її противники — "друга". Обі мають рацію існування і можуть вести між собою боротьбу. Але військо традиційно стоїть поза всякими партіями й партійною боротьбою. І тому до партійних справ наших цивілістів ми не можемо мішатися, а вже брати сторону такої чи іншої "партії", це нам цілком не личить.

Справа Семотюка переконала мене, що наші "партії" цілком нікудишні. Вони вже 35 років ріжуть нам одну й ту саму січку. Приглянувшись "партіям", не тільки УККА й ОУВФ, але й їх супротивникам, можна втратити віру у всякий український глузд, а не тільки в глузд раціональної політичної думки. Це тому, що ці обі і головні наші "партії" не ведуть ніякої політичної боротьби, а виключно на персональному тлі обороняють інтереси не України, але своїх клік. Вони присікаються до кожної дрібниці, яка дає їм змогу присікатися до "супротивника" і повалювати його. Гадаю, що вся ця гамаксойка довкола Семотюка мала тільки цей сенс, але цього сенсу має вже нормальна людина по самі вуха. А втім всі справи скоріше повинні розбирати психіятри, а не редактори комбатантських журналів тим більше, що тут, по суті, не вина в одній "партії". "Друга" партія є достеменно така сама і від неї нічого доброго чекати не можна.

Рівночасно дозволю собі подати деякі думки до статті Івана Кедрина "Плупота чи провокація" (ч. 1/87, 1977). На жаль, московський "агітпроп" більше причинився до "звеличання" пам'яти С. Петлюри на свій лад, ніж це зробили еміґранти на свій лад. Ми далі не маємо наукової біографії С. Петлюри, ми не маємо книги, щоб остаточно й авторитетно висвітлила справу погромів на Україні, ми не здобулися навіть на приступну історію української держави в революції, що має той наслідок, що загальне знання про ці справи є цілком нінудишні. Бібліотека С. Петлюри в Парижі запроектувала видання спогадів Пелісьє, ген. Табуї та інших приятелів Петлюри й українців у Франції, але, мабуть, немає грошей на їх видання.  Українські еміґранти мають гроші на все, але на видання  книг не люблять давати, бо ж самі  вони  творять касту нечитальників, нічого не читають і не хочуть читати.

Моск. больш. аґітпроп по своєму "звеличав" 50-ту річницю смерти Головного Отамана. Він постарався про видання книги англійською мовою, пера професора амер. університету Сауля Фрідмана п. н. "Поґромчік". Сама назва говорить про тенденцію цього "наукового" твору. Аґітпроп видав листівку, з якою полемізує Кедрин, і коли її навіть писав глупий "гетьманець", то це не зміняє суті справи. Листівка служить Москві, а її глузд порізнити українців на тлі старих розрахунків між гетьманцями й уенерівцями. При цьому ще подається цілком фальшиву характеристику С. В. Петлюри з розрахунком, що може хтось прочитає і повірить в цей фальшивий образ. Це все ясно, але цілком уже неясно, чому редактор комбатантського журналу піднімає кинену аґітпропом рукавицю й вступає в полеміку... з ким? Найгірше — це те, що ця полеміка ведеться проти... гетьманців, а не дійсного автора листівки.  Я  не подивуюсь, коли комбатанти, що почувають себе гетьманцями, зажадають від Вас "еквел тайм" на оборону свого Гетьмана. А для цього стаття Кедрина дає їм чимало "зачіпок", наприклад у згадці про полк. П. Болбочана, який "гетьманцем" не був, але якого "гетьманці" піднімуть на щит як нібито знищеного "Петлюрою". Бо справді П. Болбочана розстріляно за "спробу" стати на чолі Запорізького корпусу (покликання  на ЕУ тут цілком не вистачає!), до речі, "спробу"  ніким  і  нічим  недоказану, фіктивну, безрезультатну, але в цьому самому часі Омелька Волоха не розстріляно за фактичне й здійснене переведення Запорізького корпусу на "радянську"  плятформу, за знищення цієї боєздатної військової одиниці (Запорізького корпусу), що його ефективи (бойові) внаслідок "волохіяди" зменшились з 10,000 на 3,000, а вимушений нею перехід до Румунії коштував корпус 80 гармат, 700 кулеметів, 15,000 рушниць, 7 мільйонів  набоїв, 34,000  гарматних стрілен, 2,500  ручних ґранат та інших припасів, що їх Запоріжцям забрали румуни. Волоха ніхто не розстрілював, навпаки його зроблено командиром  Гайдамацької бригади, урядової ґвардії, і Волох міг ще раз вславитися переходом на "радянську" плятформу в Любарі, перед тим пограбувавши державну скарбницю УНР. Про такі "нагороди" для Волоха, як іменування його командармом повстанців усієї України, замість належного йому розстрілу, тільки ненароком згадую тут.

Полеміка про всі ці справи з большевиками на сторінках комбатантського журналу є злишня. Тут бажаю ще додати, що я не є гетьманцем і ніколи ним не був. Вчення Липинського для мене є цілком несприятливе. Хліборобська Україна, козацтво в жупанах і з оселедцями, належить до історії, а не до сучасности. Індустрійну Україну не вбереш ніяк у шаравари. Але, інша справа — гетьманат в 1918 році. Це частина нашої історії, її творили українці іншої породи, ніж та, що домінувала в Центральній Раді і за Директорії УНР. Ніяка частина історії не була так пофальшована, так викривлена, як історія новітньої гетьманщини. Історія — це моє "габбі", і справжню історію гетьманщини я пізнав щойно з німецьких і австрійських документів, з архівів, що зберігаються в Інституті ім. Липинського в Філядельфії, навіть з больш. документів, напр. тих, що надруковані в збірнику "Гражданская война в Украине". Колись в Галичині, в роки між війнами, такі як ред. Кедрин і його друзі із СС, що відчували як патріоти всім своїм серцем, що своїм безглуздим повстанням проти гетьманського режиму вони зліквідували кожну дальшу можливість закріпити українську державу, що мали зовсім слушні викиди совісти, старалися своїм аґітпропом збезчестити гетьманщину, щоб виправдати себе.  Це тоді я читав  (і  вірив) про "москаля" О. Ф. Рогозу, про різних  "російських міністрів і  офіцерів", про московський заговір (під знаком Тризуба), але тепер уже мене не обдурить ніхто. Знаю цих людей з документів, з їхнього листування, з їхніх звітів та інструкцій, з їхніх розмов з німцями та австрійцями. Для  інших висновків мені навіть не потрібно для цього книги Дорошенка. Ось маленька деталь: І досі Ви маєте змогу читати, що гетьманський переворот перевели "російські" офіцери. В тому тільки правди, що ці офіцери були дійсно колись "російські", а не австрійські. Були це переважно офіцери 1-го українського корпусу, яким  командував  ген. Скоропадський,  які   після  ліквідації  корпусу  об'єдналися   в   товариство, що мало назву: "Українська Народня Громада". Ось декілька прізвищ: полк. Полтавець-Остряниця, адьютант гетьмана, що, до  речі, на  еміґрації, проголосив себе гетьманом України і в тому характері "набрав" чимало німців; полк. Зеленевський з дружиною і дочкою брав на еміґрації живу участь в гетьм. центрі, пполк. В. Євтимович — теж, інж. Сергій Криса, жив на еміґрації в Берліні, визначився як винахідник, що сконструював човен-блоху, інж. Кобза, начальник автоколони 1-го українського корпусу, розстріляний большевиками, брати Дашкевичі, морські офіцери на еміґрації у Відні, виступали як українці   й гетьманці, ген. Дашкевич-Горбацький, нач. штабу гетьмана, на еміґрації писав до журналу "За державність" та інших "петлюрівських" видань, полк. О. Значко-Яворський, розстріляний   большевиками, полк. М. Сахно-Устимович, відома фігура в жупані з кривою шаблюкою, на всіх українських військових з'їздах 1917 року, розстріляний протигетьманськими повстанцями, полк. Клименко, начальник одної бриґади 1-го корпусу, згодом командир Сердюцької дивізії, розстріляний протигетьманськими повстанцями, полк. Афанасіїв, автор першого українського підручника гарматньої справи за Центральної Ради, командир гарматньої бриґади в 1-му українському корпусі, командир Сердюцького гарм. полку, вбитий на вулиці в Києві дніпровцями (вояки Дніпровської дивізії), які його пізнали як "гетьманського офіцера" і б. інш. Серед цієї компанії не було ні одного "москаля". Треба також сказати, що низка офіцерів 1-го українського корпусу, як полк, (ген.)  М. Капустянський, пполк.  Порохівський, пполк. Масалатинів, пполк. Середа служили тоді в українській армії і не хотіли мішатися до заговору, що його організували їхні товариші з 1-го українського корпусу.

І ще на закінчення маленьке зауваження в альбом п. В. Сірському (див. ВК ч. 3(83) 1976, "Нам пишуть", ст. 69). УПА, що відограла таку чи іншу ролю в нашій історії, постала зі збройних груп, що їх організувала ОУН Бандери. У цьому самому часі існували теж дві інші повстанські групи, які нічого не мали спільного з ОУН Бандери, але ці групи перестали існувати в 1943 році. УПА, що виникла з ОУН Бандери, проіснувала щонайменше до 1953 року, а коли взяти справу Марії Пальчак, що її полонено в повстанському бункрі в 1960 році, то може й довше. Про бої в 1953 році говорять большевицькі джерела.

Сторінки Літопису УПА справді є відкриті для всіх і думаю, що "всі" захочуть цей факт використати. Проте далеко важливішою справою є факт, що після "партійних (?) спорів і братніх міжуособиць" 1943 року, численні не-бандерівці увійшли в УПА і навіть визначилися в ній. Ось, наприклад, мельниківці: Два "Кривоноси" (такі були їх псевда) були: один командир ВО на Волині, другий окружним провідником Тернопільщини. Цей другий закінчив старшинську школу УПА "Олені", що нею командував мельниківець майор Поль-Польовий. На другому турнусі цієї школи було 16 юнаків — членів ОУН на Волині і в Галичині, що їх туди призначив Ольжич у порозумінні з Чупринкою. Мельниківець Макс (Максим Скорупський) був курінним бандерівської УПА і вів два рейди на Схід. Яворенко, що очолював ФУР (Фронт Української Революції) влився зі своїм загоном у бандерівський загін командира Ґонти, що діяв до 1950 року на Волині. Цей список можна продовжати, але на ці факти прикривають очі деякі люди, що ще сьогодні мірять УПА такою чи іншою "партійністю" і до цих трьох літер УПА додають залюбки позначки своєї "партійної" хвороби. Таки рацію мають бандерівці, коли вони кажуть, що УПА була всенародною армією!



До цього листа долучаю чек на 16 долярів титулом пренумерати ВК за два роки.

Щиро вітаю й бажаю всякого Добра! 

Щиро Ваш


Лев Шанковсьний 12 березня 1977.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації