ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 9 листопада 2013 р.

ЗМІНА НІМЕЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ І ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

Роман Крохмалюк

(Уривок з довшої праці п. н. «Заграва на сході»)

                                    У цій праці постійно перериваній щораз то частішими алярмами, налетами та бомбардуваннями, ми все ж таки з цікавістю слідкували за змінами, що заходили в німецькій політиці у відношенні до нашого народу.

                                     Вже в другій половині 1944 року, в німецьких урядових колах в Берліні, почала щораз то більше нуртувати думка про використання народів східньої Европи для цілей воєнної перемоги на сході. Внаслідок того німецькі урядові чинники почали переговорювати з представниками різних народів як асербайжанців, балтійців, білорусів, росіян, татар, туркестанців та українців. Та німці, що впродовж своєї історії були завжди русофіли, і в цьому випадку були прихильниками концепції творити великоросійську державу, до якої інші народи мали б увійти у формі якоїсь ближче неокресленої федерації. Цю концепцію обстоювало декілька німецьких генералів з головної команди в Берліні, а опісля захопився нею теж і шеф німецької поліції Гімлер. В часі боїв за Москву попав до німецького полону большевицький генерал Андрій Андрійович Власов. З ним теж почав переговорювати Гімлер. Не маючи поняття про політичні обставини на сході Европи, Гімлер пішов за думкою ген. Власова, що одинокою розв'язкою ситуації на сході було б створити визвольну армію, що мала б складатися з народів Росії і під проводом ген. Власова, брала б участь у війні з большевиками. Політичним центром цеї концепції мав би бути комітет, що гуртував би у собі всіх представників поневолених Росією народів.

                                   Цілком іншу концепцію заступав міністер Розенберґ, та провідні урядовці його міністерства для окупованих східних земель Европи. Розенберґ плянував розподіл большевицької імперії на поодинокі національно визначені частини. Тим то він обстоював творення на терені німецького Райху окремих національних комітетів на окремих правах. Українці творили поміж усіми народами східної Европи найповажнішу і добре зорганізовану групу. Існування І УД, що брала вже до цього часу участь у численних боях, мало теж своє велике значення. Добре зорганізовані були латвійці, що мали дві дивізії, а далі естонці, що хоч нечисленні виставили одну чисто естонську дивізію.

                                   Головною передумовою до ведення розмов з німцями з української сторони було звільнення провідних членів обох відламів ОУН з концентраційного табору в Саксегавзен, на що німці дали свою згоду. Під кінець вересня звільнено з табору в Саксенгавзен провідника ОУН Степана Бандеру з кількома його найближчого окруження, а зараз з початком жовтня був звільнений голова проводу ОУН, полковник Андрій Мельник та члени ОУНм. Рівночасно звільнили німці керівні особи інших народів, що теж були інтерновані в різних таборах.

                                  Незабаром ген. А. Власов договорився з німцями, та створив «Комітет для освободження Росії». За кілька днів пізніше, 14 листопада 1944 р. ген. Власов проголосив у Празі на замку на Градчанах свій маніфест. Українців у цьому комітеті репрезентував «малорос» проф. Богатирчук, — лялька підставлена ген. Власовим. Подібне було теж і з репрезентантами інших народів. Ген. Власов не звертався і не хотів навіть говорити з представниками національних комітетів. У відповідь на створення комітету для освободження народів Росії, представники всіх національних комітетів поневолених Росією народів, зійшлися разом і вислали 18 листопада протестаційну деклярацію до міністерства східної Европи на руки Рібентропа. У цій деклярації відмовлено було Власову права заступати і говорити в імени тих народів. У деклярації представники дев'яти народів зажадали рішучо визнання національних комітетів та творення національних армій. Через кілька днів прийшла німецька відповідь. Вона була, як це зрештою було до передбачення, неґативна. Німці пропонували створення національних комітетів, діяльність яких була б одначе сильно обмежена. Їх завданням було б давати правну опіку своїм громадянам. Голова національного комітету мав би бути рівночасно командувачем національного війська. Про яку-небудь заборону набирати до армії Власова (РОА) чужі національності, не було навіть і згадки.

                                   У цій ситуації прийшлося приняти цю німецьку концепцію. З пропонованих кандидатів на голову УНК відмовився категорично ген. Всеволод Петрів, що від довгих років проживав у Празі. Німці хотіли мати вплив на затвердження кандидатів і тому пробували подавати від себе кандидатів з кругів полонених совєтських старшин. Тому противилися рішучо українські чинники. На кандидатуру ген. Капустянського німці не хотіли дати своєї згоди, знаючи, що ген. Капустянський як член ПУН репрезентуватиме, подібно як і полк. А. Мельник, ОУН.

                                  У цій доволі тяжкій ситуації президент УНР запропонував як кандидата на голову УНК полковника армії УНР Павла Шандрука, який брав участь у другій світовій війні як контрактовий майор польської армії.

                                   Звільнений разом з іншими українськими старшинами з німецького полону жив у містечку Скернєвіце в Польщі. Полковник П. Шандрук дав свою згоду през. А.Лівицькому, який негайно підвищив його до ранґу генерал-хорунжого. У слід за тим Президія Українського Національного Комітету рішенням з 12 березня призначила генерал-хорунжого Ген. Штабу Павла Шандрука Командуючим Українською Національною Армією.

                                  У склад Української Національної Армії входили: Перша Українська Дивізія (І УД) і Друга Українська Дивізія, що саме була у тракті формування. Вона складалася з різних відділів українських вояків, колишніх полонених совєтських армій, що виконували в різних місцевостях Німеччини допоміжну військову службу. Друга Українська дивізія формувалася у містечку Німен під Берліном, де находилися доволі великі касарні. Командиром II Української Дивізії став полковник УНР Петро Дяченко.

                                     Відповідну деклярацію Українського Національного Комітету проголошено дня 17 березня 1945 року і поміщено в усіх українських часописах. Деклярація стверджувала, що УНК приступає до організації Української Національної Армії. У її склад увійшли всі українські військові формації при німецькій армії. З тим, Перша Українська Дивізія була офіційно перейменована на І УД УНА.

                                      Хоча подібні деклярації проголосили теж і інші національні комітети, генерал Власов все таки підносив претенсії, щоби всі народи СССР влучилися до його комітету, а здатні носити зброю вступали до РОА. Тож при помочі німецької партійної поліції старшини РОА старалися далі виловлювати українців,  білорусів та  балтійців,  щоби  включити їх насильно  в ряди РОА.

                                     Одного дня десь з початком березня, прийшли до бюра В. У. два старшини з РОА. Один з них у ранзі сотника говорив зі мною по-німецьки, а другий в ранзі поручника не відзивався взагалі. Сотник відразу заявив мені, що РОА знає, що ми перехоплюємо її людей і відсилаємо до І УН. Погрожував, що як ми не перестанемо цього робити, то поїдуть до команди дивізії і усіх тих людей відберуть. Я зі своєї сторони сказав їм правду в очі, що вони виловлюють наших людей насильно при помочі німецької поліції і у цій справі я вже звітував де належить. Побачивши, що тут вони нічого не вдіють, оба старшини попрощалися з явною злістю, а поручник запитався чи я українець, сказав до мене по-російськи: «А ми на Вас пожалуємся в Ґімлєра». На цьому, очевидно, справа закінчилася, але це одне речення було доказом, як генерал Власов і його старшини числили на свого опікуна Гімлера.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації