ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 27 грудня 2018 р.

ЗАКОНИ ПРО УКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДЯНСТВО


В. Федорович


Громадянство, коротко сказати, це приналежність особи до певної держави. Інакшими словами — це таке правове відношення особи до держави, з якого випливає комплекс прав і обов'язків. Термін "громадянство" в нинішньому розумінні — поняття радше нове, ввійшло в ужиток після французької революції (1789 р.). Давніше, в добу середновіччя, а то й пізніше, вживалося на означення громадянства іншого терміну, "підданство". Підданство окреслювало відношення різних категорій людей до своїх зверхників ген аж до монарха чи "самодержця". Сліди того давнього терміну залишилися й по сьогодні у Великій Британії, де громадян називають бритійськими "підданими" (Брітіш субджектс).

Як згадано, з титулом громадянства зв'язаний цілий ряд точно окреслених прав і обов'язків. Звичайно ті права й обов'язки окреслює основний закон — конституція держави, але буває, що справі громадянства присвячується окремі закони, які визначують набуття чи втрату громадянства, права й обов'язки більш детально, ніж відповідні статті конституції.

В оцій статті буде мова про українське громадянство в нових часах, тобто після 1917 р. Отож вперше виникла справа громадянства після проголошення самостійної української держави четвертим Універсалом (22 січня 1918 р.).

Закон Центральної Ради

Центральна Рада, перший парлямент відновленої української держави, ухвалила цілий ряд законів для унормування державного життя, а в тому й Закон про громадянство Української Народної Республіки (УНР) з датою 2-4 березня 1918 р. Закон, на фрази не багатий, всього 12 параграфів (статтей), рішав про права й обов'язки громадян та способи набуття, зглядно втрату громадянства.

Згідно з цим законом українське громадянство набувалося двома способами — через народження в Україні або через натуралізацію. Щодо першої категорії, то громадянином Української Народної Республіки була кожна людина народжена на території України, з постійним місцем перебування (доміциль), яка одержала від властей української держави відповідну грамоту про громадянство. Про цю грамоту треба було постаратися на протязі трьох місяців з дня проголошення закону. Кожна людина, яка старалась про цю грамоту, мусіла скласти заяву вірности Українській Народній Республіці. Сенс цеї умови (старання про грамоту) в тому, що на Україні було чимало чужого елементу, людей, що тут родились і постійно мешкали, але не почували себе українцями й не сприяли новій формі державного ладу. Через те, власне, від усіх, хто вносив заяву про громадянство, вимагалося приречення лояльности й вірности державі.

Коли хтось із управлених до громадянства не бажав стати українським громадянином, то повинен був впродовж трьох місяці від проголошення закону подати про це заяву державному комісареві в місці свойого перебування. В тій заяві дана людина мала подати цю державу, якої громадянином себе уважає. Державний комісар, розглянувши справу, видавав заінтересованій особі тимчасовий дозвіл на побут в Україні, одначе на час не довший, як три місяці.

Порядком натуралізації могли старатися про українське громадянство ті особи, які прожили безперервно на території України три роки, були тісно зв'язані з місцем замешкання своєю професією чи промислом і, вкінці, ніколи не виявляли ворожої настанови до української держави. Прохання про уділення громадянства належало вносити до властей на місці перебування, а в випадку — коли б хтось тимчасово перебував за кордоном — до представника Української Народної Республіки в даній державі. Остаточно справу натуралізованого громадянства вирішував міністер внутрішніх справ.

Могли старатись про українське громадянство порядком натуралізації й такі особи, які, хоч і не прожили останніх трьох років на території України, але могли документально задовільно виказати певний тісний контакт з Україною. Жінки набували автоматично громадянство своїх чоловіків, хіба що в означеному часі (три місяці від проголошення закону) склали заяву про інше громадянство, ніж громадянство їхніх чоловіків. Діти, в випадку натуралізованого громадянства батьків, набували рівночасно теж українське громадянство, коли вони мали менше як 14 років. Після осягнення 14-ти років життя вони могли заявлятися про своє громадянство самостійно.

Буває, що деякі закони визнають подвійне громадянство, тобто приналежність до двох держав. Такого подвійного громадянства закон Центральної Ради не признавав, тобто, хто був громадянином Української Народної Республіки, не міг рівночасно бути громадянином іншої держави. З другого боку, закон лишав свободу українському громадянинові зректися цього громадянства. В такому випадку дана особа мала внести до місцевих властей заяву про вихід з українського громадянства й перехід в громадянство такої чи іншої держави. На це встановлювався рік часу, тобто рік після внесення заяви компетентні власті звільняли дану особу від обов'язків українського громадянина та позбавляли її громадянських прав.

Гетьманський закон

30 квітня 1918 р. змінився режим в Україні. Владу перейняв гетьман Скоропадський; замість Української Народної Республіки принято назву Українська Держава. Новий режим змінив закон Центральної Ради про громадянство новим законом з 2 липня 1918 р.

Цей другий закон, гетьманський, в багато дечому різниться від попереднього. Він не лиш обширніший в нумерацію (22 статті), але й в громадянську підметність. Згідно з цим законом (ст. 4) право на українське громадянство набували автоматично всі колишні піддані російської держави, які в дні проголошення закону перебували на території Української Держави. Порівнюючи з законом Центральної Ради, гетьманський закон дуже поширював круг управнених до громадянства, не ставляючи при тому ніяких вимог льояльности. Хто з бувших російських підданих не бажав ставати громадянином Української Держави, той мав подати про це заяву місцевій владі (старості) впродовж одного місяця від дня проголошення закону. Староста вписував ім'я такої особи в поазбучний реєстр громадян чужих держав. Особи, які з російського підданства не перейшли в громадянство Української Держави, мусіли одержати від свого уряду національний документ (особисту виказку), а крім того від місцевого старости дозвіл на перебування в Україні. Таку посвідку старости видавали щонайбільше на шість місяців.

Гетьманський закон передбачував також українське громадянство порядком натуралізації. Для цього закон ставив такі вимоги: а) постійне перебування на території України напротязі восьми років, б) спроможність удержати себе і родину, в) правоздатність і дієздатність апліканта, тобто особа, яка старалась про громадянство, мала бути повнолітною та умово здоровою, так щоб власними діями могла набувати цивільні права та затягати зобов'язання.

Крім тих трьох загальних положень про громадянство, закон мав ще й окремі приписи про набуття прав українського громадянина різними категоріями осіб. Так, напр.:

1.  Кожний, хто народився на території України, хоч би й постійно перебував за кордоном, мав законне право вважатись українським громадянином, якщо подав про це заяву впродовж одного року після осягнення повноліття. Повнолітні особи тої категорії мали подати про це заяву напротязі одного року від проголошення закону (Стаття 5);

2.  Особи, яких батьки або вони самі стало перебували в Україні, але в часі видання закону про громадянство жили поза її межами, мали право, впродовж року, звернутись до державних властей і вимагати рахувати їх громадянами Української Держави (Стаття 6);*)

3.  Українське громадянство набувалось також:
а)  народженням з громадян Української Держави,
б)  шлюбом чужинки з українським громадянином,
в)  усиновленням чужинця (до 17 року життя) громадянином Української Держави.

4.  Крім вищого — право придбати українське громадянство мали ще такі особи:
а) українська громадянка замужня за чужинця після розв'язання подружжя (смерть, уневажнення, розвід),
б)  діти української громадянки замужної за чужинцем, якщо вони після розв'язання подружжя залишились при матері,
в)  чужинці, які закінчили в Україні середню або вищу школу і не пізніше, як два роки після  закінчення школи, подали прохання про українське громадянство,
г)  чужинці, які принесли Українській Державі значні услуги (ст. 10).**)

Очевидно, особи, які допустились каригідних вчинків, або такі, які діяли на шкоду Української Держави, мали малі або й жодні шанси одержати громадянство. При наділенні громадянства зобов'язувала така присяга на вірність:

"Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави та всіма своїми силами допомагати її славі й розквітові, не жалкуючи для цього навіть свого життя.

Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати іншої батьківщини крім Української Держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина її, коритися її правительству та всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розквіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів".


Гетьманський закон, подібно як і закон Центральної Ради, не допускав подвійного громадянства. Коли український громадянин приймав громадянство іншої держави, він тим самим втрачав українське. Крім цього, такий український громадянин, який без дозволу української влади, прийняв чуже громадянство, підпадав ще й передбаченій законом карі. Йому теж законом заборонялося вертатися в Україну.

Розуміється, українському громадянинові не заборонялося зрікатись громадянства. Зректися було можна, лиш у цій справі треба було внести заяву до окружного суду місця проживання. Суд, по розгляді справи — чи відбув аплікант військову службу, або був звільнений від неї, чи сплатив належні державні податки і т. п., видавав постанову про звільнення від обов'язків українського громадянина. Закон теж передбачував можливість для тих, що зріклися громадянства, старатись (після трьох років) про привернення назад прав українського громадянина.

Закон Директорії

В половині грудня 1918 р. на зміну гетьманству прийшов уряд Директорії. Директорія покасувала закони встановлені урядом Гетьмана, а в тому теж і закон про українське громадянство з 2 липня 1918 р. На його місце привернено закон, ухвалений Центральною Радою. Таким чином Директорія апробувала концепт, права й обов'язки відносно українського громадянства схвалений давніше й іншого не виносила.

Закон Західньо-Української Народної Республіки

В Галичині, після проголошення державности в листопаді 1918 р. і створення Західньо-Української Народної Республіки (ЗУНР) та акту проклямації соборности 22 січня 1919 року і перейменування на Західню Область Української Народної Республіки (ЗОУНР) видано 8 квітня 1919 р. окремий закон про громадянство, згідно з яким громадянином ЗОУНР ставалась кожна особа, яка в часі проголошення закону приналежала до одної з громад ЗОУНР. Особи, які не бажали бути громадянами ЗОУНР, мали скласти перед компетентними властями відповідну заяву і такі особи вважались чужинцями.

Закони Української Соціялістичної Республіки

З упадком української держави в грудні 1920 р. та переході армії й уряду на еміґрацію, закони про українське громадянство втратили дієву силу. На їхнє місце прийшли закони тих держав, які поділились українськими землями.

Під Польщею, Чехословаччиною й Румунією українці стали громадянами тих держав в результаті міжнародних договорів (Ризького, Сан-Жерменського і Сверського), які рішали долю наших земель. В Східній Галичині, з погляду міжнародного права, українці не вважались польськими громадянами аж до 15 березня 1923 р., тобто до часу рішення т. зв. Ради Амбасадорів (Вел. Британія, Франція, Італія і Японія), яка признала Галичину Польщі під умовою, що Польща дасть Галичині автономію. Але польський уряд не дуже турбувався приписами міжнародного права; він зразу ж по окупації вважав українців своїми громадянами, вимагав рекрута, податків, "позбавляв"  громадянства деяких наших діячів за кордоном (після 1923 р.), які йому не були вигідні. А щодо автономії, то жоден польський уряд впродовж двадцяти років між війнами, серйозно цього питання не трактував.

На центральних і східних українських землях, де створилась Українська Радянська Соціялістична Республіка, існувало до 1923 р. окреме українське громадянство реґляментоване законодавством УРСР. Постановою Ради Народних Комісарів з 11 березня 1919 р. впроваджено таку загальну норму: громадянами УРСР вважається всіх мешканців, колишніх підданих Росії, на українській території, якщо вони від громадянства УРСР не відмовились. Відмовитись від українського громадянства могли тільки особи неукраїнського походження і то лиш під такою умовою, що якась інша держава згодилась дати їм своє громадянство. Друга постанова Ради Народних Комісарів з 28 березня 1923 р. поширювала громадянський закон, додаючи такі можливості набуття українського громадянства:

а)  через натуралізацію,
б)  через оптацію (статті 6 і 7 Ризького договору),
в)  діти чужинців, народжені в УРСР, вважались українськими громадянами, якщо вони впродовж року після осягнення повноліття не заявили, що рішаються на громадянство своїх батьків.

Втрата українського радянського громадянства наступала з таких причин:

а)  коли хтось понад п'ять років перебував за кордоном і не вибрав пашпорту,
б)  коли хтось добровільно служив у "контрреволюційних арміях",
в)  коли хтось не бажав скористати з права оптації. Такі  були приписи відносно українського  радянського громадянства до 1923 р. Після цього року наступила зміна. В 1923 р. створено СССР, а в парі з тим запроваджено подвійне громадянство — республіканське і всесоюзне.

Кожний громадянин УРСР ставав рівночасно громадянином СССР. З бігом часу республіканське громадянство почало втрачати всяке значення й вагу на користь союзного. Від 1931 р. поза кордонами СССР дійсним є тільки союзне громадянство (перед 1931 р. на пашпортах відзначалось також громадянство УРСР), а республіканське тримається в запасі, для пропаґанди й замилювання очей громадянам "суверенних" республік. Так, отже, дієвим законом про громадянство Совєтського Союзу є закон з 19 серпня 1938 р.

Згідно з цим законом совєтськими чи радянськими громадянами стаються:

а)  всі, хто в дні 7 листопада 1917 р. були російськими підданими,
б)  особи, які набули совєтське громадянство порядком передбаченим дотичними законами.

В роках 1939-1941 совєтський уряд надавав "колективне" громадянство мешканцям приєднаних територій (Західня Україна, Басарабія, Буковина).

Еміґрантів з СССР совєтська влада й далі вважає своїми громадянами, дарма, що вона давним-давно приняли громадянство країн свойого поселення (Канада, США, Австралія і ін.)

Багато українських еміґрантів користується статусом бездержавних (статус визнаний міжнародним правом), але більшість т. зв. старої чи нової еміґрації приняла громадянство країн свойого поселення, а тим самим зрезиґнувала зі статусу бездержавних або з громадянства, яке мала до часу еміґрації.

Канадські закони

В Канаді встановлено окреме канадське громадянство щойно з 1 січня 1947 р., а до того часу було лиш загальне бритійське підданство, спільне всім народам Бритійського Коммонвелту. Канадський закон про громадянство, принятий парляментом 27 червня 1946 р., відрізняє в основному дві категорії громадян — громадян за народженням і за натуралізацією. До першої категорії належать: 1) особи, роджені в Канаді, або такі, що родились на канадській наче-території (на кораблі, або літаку), а теж 2) особи, народжені поза Канадою, якщо їхні батьки в той час (в час їхнього народження) були канадськими громадянами і факт народження тих осіб зареєстровано згідно з обов'язуючими приписами.

Про канадське громадянство в дорозі натуралізації можуть старатись особи, що приїхали до Канади легально на постійний побут і живуть тут найменше п'ять, зглядно (починаючи від 1977) три роки. Закон передбачає теж деякі специфічні вимоги, нпр. добрий характер, некаральність, знання (бодай частинне)  англійської або французької мови, свідомість прав
і обов'язків зв'язаних з громадянством, і т. п. Офіційний акт надання громадянства переводить суд, перед яким кандидат на громадянина складає присягу вірности країні. Кожний канадський громадянин є рівночасно бритійським підданим. Він, громадянин, має права зректися канадського громадянства й приняти громадянство іншої держави. З другої сторони, канадська влада (губернатор) має право відібрати громадянство, коли б виявилось, що хтось дістав громадянство на підставі невірних чи пофальшованих даних.

Права й обов'язки громадянина 

З громадянством, в загальному, є зв'язані такі права й обов'язки держави:

а)  цивільні, або т. зв. загальнолюдські права, які також прислуговують всім людям, без уваги на громадянство, як нпр. свобода слова, віри, друку і под. Звичайно, закони про громадянство ці права чи привілеї ще окремо виразно згадують;

б)  політичні права, що ними втішаються лише громадяни (нпр. активне й пасивне виборче право, право на всякого роду (за кваліфікаціями) державну працю).

Конституція Української Народної Республіки (з 29 квітня 1918 р.) забезпечувала громадянинові такі особисті права чи свободи: незайманість особи, недоторкальність домашнього вогнища, листову тайну, свободу місця перебування, свободу слова, друку, сумління, організації і зборів, і вкінці свободу страйків. Крім тих свобід і вольностей закон признавав громадянинові активне й пасивне (вибирати й бути вибраним) виборче право до законодатних установ, як теж органів місцевого самоуправління. Всі громадяни Республіки були рівні в правах, без огляду на стать, конфесію, уродження, національність, освіту, маєтковий стан.

Щодо гетьманської Конституції ("Закон про тимчасовий державний устрій України"), то вона в основному признає ті самі громадські права чи вольності з деякими специфікаціями (нпр. про те, що "передовою... вірою є християнська православна", а теж окреме підкреслення приватної власности). Подібно й Директорія та уряд Петрушевича (ЗОУНР), не дивлячись на воєнні часи, забезпечували своїм громадянам повну свободу. Основним обов'язком громадянина якої-небудь держави є її оборона й пошанування законів. Це були й основні обов'язки українських громадян: боронити свою державу й шанувати її закони (гетьманський і закон зокрема підкреслює обов'язок плачення податків, стаття 13).

Конституція УРСР з 30 січня 1937 р. (з пізнішими змінами й поправками), подібно як і Конституція СССР, забезпечує на папері всі можливі вольності й свободи, яких лише душа забажає, нпр.: право на працю й відпочинок, освіту, забезпечення на старість, на випадок захворіння чи непрацездатности, свободу слова, друку, організацій, зборів, вуличних походів, демонстрацій, недоторкальність особи та її мешкання, свободу "релігійних культів" (ст. 104), листову тайну — все це лиш для щастя і вдовілля громадянина!

Очевидно, як всяка конституція, так і радянська передбачує й обов'язки. Отож з обов'язків вираховується такі: дотримуватись конституції й інших законів, берегти трудову дисципліну, чесно сповняти громадські обов'язки, "поважати правила соціялістичного співжиття", берегти й зміцнювати соціялістичну власність, служити у війську, захищати батьківщину — це були б найважливіші обов'язки. Накінець треба згадати ще про одне право, якого, мабуть, не має жодна конституція світу: "право притулку іноземним громадянам, які переслідуються за... національно-визвольну боротьбу"! Не вірите? Прочитайте статтю 109! Отже, "право" вести національно-визвольну боротьбу забезпечується усім іноземцям, крім... своїх власних громадян!

Права канадських громадян забезпечується конституцією з 1867 (Брітіш Норт-Амерікен Акт), законом про громадянство з 1946 р. і врешті Канадською Хартією Вольностей з 1960 р. (Кенедієн Біл оф Райтс).

Громадянам, як теж іншим мешканцям країни, забезпечується такі права й свободи: право на життя, особисту свободу, приватну власність, рівність перед законом, свободу совісти, релігії, слова, преси, зборів і організацій, страйків. Розуміється, кожний громадянин користується повним активним і пасивним виборчим правом. Закони зокрема підкреслюють рівність усіх громадян, без огляду на те чи роджений хтось в Канаді чи в іншій країні світу, тобто чи хтось є громадянином з факту народження чи через натуралізацію.

Не буде пересади сказати, що правами й свободами, якими користуються канадські громадяни, не може похвалитись жодна країна світу!

___________________

*) В обох вищих випадках заяву треба було вносити до найближчих закордонних представників Української Держави. Представництва, після розгляду документів, видавали посвідку про громадянство й повідомляли про це центральний український уряд і уряд тої держави, в якій ці громадяни перебували.

**) Перечислені під точкою 4 особи одержували українське громадянство, якщо вони поселились напостійне в Україні та внесли до властей заяву про своє бажання стати українськими громадянами.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації