З БУКОВИНИ ДО ЛЬВОВА

Теодозій Сенківський

(До статті Василя Вериги "Листопад 1918 року", "ВК" ч. 5-6/1976)

Я вступив до УСС осінню 1917 року (я народжений 1900 року). Вишкіл відбув у 40-ій сотні, а згодом у телеграфічній школі у Перемишлянах, після чого став телефоністом у централі вишколу УСС, де комендантом був от. Гр. Косак, спершу у Верені над Дністром, а згодом Грузькім. Там я попав у конфлікт з от. Косаком. Хоч я не мав за собою вини, мене покарано і при творенню нового куреня під командою пор. Вол. Старосольського включено мене туди й вислано до Маслянківки, де стояв уже курінь сот. Микитки й де була станиця сот. архикнязя Вільгельма — Василя Вишиваного. Там, по підвищенні мене до вістуна, я став кандидатом на кмд. телефонічної централі того ж куреня. Та на приказ з Відня курінь розв'язано (щоб не збільшувати леґіону УСС) і я опинився без приділу в булавній сотні чет. Іваницького. Я був цим дуже пригнічений. Внедовзі леґіон УСС перенесено до Черновець.

У Чернівцях створено групу телефоністів, покищо без коменданта централі, що була досі обсаджена мадярами. Ця централя була в полі під великим садом коло якогось села. Ту групу приділено до однієї сотні УСС, що була поділена на ряд підвідділів, які патролювали пограниччя Басарабії. Це був час голоду. У полі не було вже бараболі, ні кукурудзи, а голод гнав нас у сад, який рятував цілу ситуацію.

Наша централя примістилася в одному домі, де ми всі знайшли для себе помешкання. Вночі 30 жовтня 1918 р. побудив нас дижурний телефоніст словами: "скоро йдіть до телефону" і сам побіг туди. Ми за ним, і застали його вже зі слухавками на голові. Ніхто нічого не говорив і ми так стояли коло дижурного кілька хвилин. За якийсь час він повідомив нас, що чув в телефоні телефонограму, звернену до централі вишколу в Чернівцях. Телефонограма була, мабуть, зі Львова й наглила, щоб леґіон якнайскорше прийшов до Львова.

На другий день ранком я перебрав службу при телефоні. Я відважився подзвонити до централі, щоб злучила мене з вишколом УСС в Чернівцях, але відтіль нічого нового не дізнався. Підозріваючи телефоніста, що він скривав якусь тайну, я спитав його просто: "А що з телеграмою зі Львова?" — на що він запевнив, що жодної такої телеграми не було. Коли він дав слово чести, що не було жодної телеграми, я попросив його получити мене зі зв'язковим адьютантом — що він зробив. В розмові зі старшиною я переповів йому те, що описав вище про ту телеграму. Він відповів, що вони не отримали такої телеграми — на що я просив шукати її в Чернівцях, де вона застрягла — бо наш телефоніст чув її через індукцію в нашій централі. На тім закінчено розмову.

Десь коло 10-ої години ранку задзвонив телефон: "Говорить Централя вишколу УСС". Якийсь старшина подав мені таку телефонограму до нашої сотні: "Сотню стягнути з пограниччя, залишити місце постою та явитись в Чернівцях можливо нині, а найпізніше до кінця місяця, бо румуни дали ультимат, щоб 1 листопада не було УСС в Чернівцях". Це була остання розмова з вишколом УСС. Я відважився сказати, що це буде неможливо. В такім разі, старшина цей додав, якщо не було б можливо до 1 бути в Чернівцях, то треба оминати Чернівці й іти до Галичини.

Для нас осталася ця друга можливість. Ми почали приготовлятися на виїзд і 1 листопада раненько почули алярмову трубку із саду. Прибігли туди і побачили таке саме, яке я бачив в березні 1917 р. в Тернополі. Один підстаршина виліз на якесь підвищення і почав говорити: "Тепер за свободу, всі ми рівні" і зірвав своєю рукою свої відзнаки. Надбігли старшини, але не знали, що діяти. Врешті рішили зробити збірку й негайно відмаршувати; дати наказ кухні зварити добрий обід і видати його десь напереді нашої маршрути, що зроблено. У дальшому ході дороги траплялися різні пригоди. Коли дійшли ми до залізничої станції, натрапили на великий харчовий склад, якого спершу мадяри не хотіли віддати, але УСС якось там увійшли. На жаль, вояки зловжили запасами руму. Тоді ми, телефоністи, постаралися за транспорт, який досить скоро нам дали, вправді з різними вагонами — особовими і тягаровими. Ми завантажились і від'їхали. У транспорті їхали вояки різних національностей і також не було порядку. Якийсь старшина сказав мені "зробити порядок". Я перейшов усі вагони і проголосив, щоб усі неприналежні до транспорту висіли на найближчій станції. Я був у шоломі, мав багнет на крісі та говорив до людей гостро й коротко. Під Станиславовом я побачив знову військо — дисципліну, кулемети. По двох днях я опинився під Львовом. Ми обійшли Львів аж до Личаківських касарень, а згодом кинено нас на Підзамче, бо вже йшов великий бій.