ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 2 липня 2011 р.

З ТАБОРОВОГО ЩОДЕННИКА. Каліш — 1921

Хор. М. Г. Гайдак

2 листопада. 


               Скоро буде вже рік, як сидимо за дротами і не видно кінця. В думках просуваються клаптиками спогади про минуле... про милі, дорогі серцю особи... І прямо не хочеться вірити, що все проминуло. Невже ж більше не вернеться?

             Згодом огортає людину апатія, байдужість до всього, а головне зацікавлення обертається навколо проблеми заспокоєння голоду, який всім дошкулює. Здається, це явище питоме усім, яких, як отару, заженуть за дроти і там держать їх.

            Надто до голоду долучився тепер ще й холод. Вітер віє, як скажений, пробивається через усі щілини, дме і віє аж барак хитається. Хотілось би поїхати до університету та страшно вириватися під зиму між чужих людей голому та без грошей.

3 листопада.

            Сьогодні декілька разів проривався сніжок. Зима ось, ось за плечима. Рік тому, здається, ми були в Коржевцях в Україні і я молотив гречку на всю Іванівську. Змолотив копу з надією, що господар буде добре кормити, але я помилився. Попався такий скупендряга, що навіть мене випровадив з рівноваги.

             Як часто насуваються на думку фрагменти пройденого шляху і тоді я їх переживаю ще раз. Я постановив записати все, щоб зберегти для пам'яти. Може самий коли-небудь прочитаю, а може і кого другого зацікавить. А багато дечого було цікавого, щоби переказати для майбутності.

            Готуємось до завтрішнього повторення матеріялу з теорії артилерії,*) хоч і не дуже хочеться, але все ж таки неприємно стояти німим стовпом і соромно за себе і за те, що підводимо лектора. Вийшовши з такого розумовання трохи вчимося, хоч відчуваємо, що це все непотрібне. Правда, щось в «Українській Трибуні» пишуть, що в Україні почалося сильне повстання, але чомусь не хочеться тому вірити, бо всі відомості від «власних кореспондентів». Щось це про «власних кореспондентів» шите за грубими нитками.

              Але годі! Вже почали третій акт п'єси «Ой не ходи, Грицю». Треба лізти на своє ліжко і крізь дірку слідкувати за ходом представлення. Рядом з нашим бараком — театр. Ми проробили дірки в стінах та й дивимося «по римському», лежучи прямо на постелі. Дуже зручна штука! Живеш, під боком в тебе театр, музика, танці і ходити не треба і це все даром.

4 листопада.

           Між козаками 3-ої. дивізії розмістили повстанців з Лянцкоруня. Кажуть, що тікали від кінноти аж земля тремтіла. Але ж в газетах пишуть, що повстання шириться і набирає суто національного характеру. Рух зв'язаний з УНР. Дай Боже, щоби нарешті вдалося прогнати большевиків та зажити по людськи, як годиться. Жаль тільки, що кращі люди гинуть.

          В сьогоднішньому числі «Української Трибуни» є замітка про героїчну смерть генерала Галкина, безумовно чесної та ідейної людини, надзвичайно відважної та хороброї і ціло відданої на службу визволення України від большевиків. Як зараз бачу його на коні, шинеля на опашки, паличка в руці, один, без усяких штабів, в першій лінії. Пам'ятаю, як ми наступали з батерією з Шарок на Деражню. По дорозі вартовий кіннотчик завертає нас на Яблонівку. Їдемо... Назустріч нам виїжджає одинокий —  генерал Галкин.

— Якою дорогою пішла 4-та Сіра? — питає генерал.

— Он туди — показуємо на Яблонівський шлях.

— Ага! — і поїхав сам один, без усяких провожатих, хоч з якого-небудь ярку могли вискочити большевики, а у нього нічого, крім палички в руці.

       Вїчна пам'ять йому, бо положив життя за народ.

5 листопада.
 
            Сьогодні в «Українській Трибуні» є відомості, що повстанці здобули Черкаси. Дай Боже. Може дійсно настав кінець комуні!

                                                     Спомин про Галкина 

6 листопада.

              Сьогодні ввечорі розбалакалися про Галкина. Один з наших юнаків служив разом з ним тоді, як ще поступив в Одесі до большевицького червоноармійського українського полку. Його розповідь була для нас незвичайно цікава.

— Був — каже — в канцелярії у нас дядько. Замітав, прибірав, або його посилали куди-небудь. Тихенький був дядько, що його наче і не видно. То він є, то пропаде десь і аж через неділю з'явиться. Лає його старший писар: Ах ти, старий, куди ти шляєшся? Тут замести нікому, послати з пакетом нема кого, а тебе нема! Та я — відповідає смирно дядько — «буду замітати... я що ж...» І підмітає або стане і стоїть в кутку. От перевезли нас до Тирасполя. Ми стояли в місті, а на станції була кіннота Шепаровича. І ось, пам'ятаю, як сьогодні, на другий день Великодня виставили кулемети, обеззброїли залогу, вивісили українські прапори і проголосили українську владу. Тоді щойно я довідався, що дядько це — Галкин і він тримав зв'язок. Очевидно до цього часу був під іншим прізвищем і я часто їв з ним разом з одної миски та лаявся частенько.
                                                                                                                                                                               
— А то раз їдемо ми, звісно, як партизани — продовжував-наш юнак, — манівцями. Коли глянь — збоку піхотинська лава. Розсипалась і не рухається. Наші з возів і собі давай розсипатись. Бачу Галкин з мапою, (він завжди з мапою ходив) побачив мене і каже: Ходім, побачимо, що це за лава. Я перелякався і думав вже відмовитись, але язик проти моєї волі сам обернувся і на своє здивовання я почув свої власні слова: «Ходім, пане полковнику!» Пішли... Підходимо ближче... придивляюся аж то звичайні стовпчики стоять. Посміялися ми та й завернули зповоротом.

— Другий раз знову з'явилися з-за горбка яких 18 большевицьких кіннотчиків. Наша кіннота розсипалася в лаву і пішла в атаку. Галкин стоїть, дивиться і каже мені: «А як ти думаєш, правильно вони зробили, що розсипалися в лаву?» — «Я думаю, що правильно, пане полковнику»: — «Ні — відповідає він — бо большевики могли їх розбити, як би тільки скупчено пішли на їх флянґ. На кінноту треба ходити скупчено». Але наші прогнали тоді большевиків.
Одного разу Галкин хотів переконатися, чи в селі нема большевиків. — З собою взяв і мене  — розповідав далі юнак. — Я пішов, хоч і не гріх признатися, що дуже боявся. Як би я був без рушниці, то міг був  ще брехати, що я полонений або щось подібного, а те з рушницею не викрутишся, якщо попадешся! Пішли... Розпитуємо селян, але вони твердять, що в них нема ворога. Тоді Галкин дав знак своїм, щоби вони спокійно в'їжджали в село. Заки наші прибули, ми вже попоїли сала з хлібом і попили квасним молоком.

— Коли ми наступали на Ананьїв, теж була неабияка пригода. Наступати повинні ми були після обіду. Пообідали... а Галкина нема. Туди-сюди, а Галкин пропав тай годі. А тут наказ наступати. Пішли в наступ, вибили большевиків, коли дивимося — назустріч, іде Галкин. — «А здорово, хлопці, стріляли». На наші здивовані запити, чи він не лякався лізти прямо чортові в зуби, він тільки скромно відповів, що «от так собі ховався поза хатами...» І він був тоді серед большевиків, матроси метушилися попри нього і ніхто не підозрівав нічого... От собі звичайнісінький дядько.

            До споминів про генерала Галкина прилучилися і другі. От коли вже їхали до табору інтернованих, одному з оповідачів треба було найти генерала. Ходив він від вагону до вагону і його завжди відсилали до іншого вагону, ніхто не міг нічого точного сказати. Так оповідач зайшов до одного вагону з кіньми, а біля них сидів якийсь дядько в шапці та кожусі.

            На запит, де можна б знайти генерала Галкина, дядько запитався, на що йому здався генерал. Коли дістав відповідь, що є справа до генерала, дядько просто відповів: «Ну, я — каже він — є генерал Галкин. А вам чого?» Очевидно, на таку відповідь можна було тільки з здивовання витріщити очі.

               Справу розвідки в терені Галкин не доручав нікому, а переводив найкраще особисто. Сиділи раз наші на спостережному пункті, а було це під Яблонівкою. Нагло спостерегли, що від сторони розташовання большевиків їде Галкин. Здивованим козакам коротко тільки розказав, де розташована большевицька піхота, а де кіннота і наказав добре за ними стежити, бо большевики мабуть готовляться до наступу; самий знову подався в напрямі большевиків.

            Це справді була людина, яка цілковито не дбала про себе. Людина віддана всеціло справі, якій служила.

                                            З табору — на повстання  
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      
26 листопада.

              Не встиг я сьогодні одягнутися, коли до мене з'вився якийсь козак. Спершу із-за своєї короткозорости не міг впізнати пришельця, щойно зблизька приглянувшись, я впізнав з здивованням знайомого Р. Він був зденервований і сказав, що він таки сьогодні прибув з Рівного і хотів дізнатися, чи є які можливості приписатися до нас.

             Приписатися до школи було важко, але я порадив йому приписатися до 2-ої або 3-ої гарматної бригади. Розпитавшись про умови в школі та в інших частинах, він рішився перейти шукати там щастя. Прощаючись, запросив мене до себе до 2-ої бригади, де розповість мені багато дечого цікавого про саме повстання, бо газети виписують Бог зна що.

             Я був незвичайно зацікавлений і зараз таки після провірки подався до бараків 2-ої бригади. Вийшовши з знайомим на двір, він став оповідати все з початку так, як я його прохав.

 — Поїхав я з гарматчиками нашої дивізії — почав він свою історію — на повстання. Все було влаштоване ловко. Козаки їхали буцім то на роботу. З Радомською дирекцією було домовлено, що приїдуть на роботу козаки — українці і їм пришлють усе потрібне знаряддя у вагонах. Вагони прийшли на станцію, а в тих вагонах була зброя. Наші приїхали на місце, вночі зірвали пломби з вагонів, розібрали зброю та й перейшли кордон. Перейшло три відділи: Тютюнника, Палія і ще одного полковника Н.

— Останнього часу над Збручем майже не було військ так, що наші розвідчики без перешкод ходили через кордон. От заходить такий розвідчик у село. Звичайно каже, що шукає там корову чи коня, заходить у хату, розпитує. Дядько слухає, мовчить... мовчить, а опісля: — «Так, ви, значить коня шукаєте... Гм...» А октавою нижче: «А Петлюра скоро буде?» Той руками і ногами відпекується, а дядько: «Та ви не брешіть, тут багато ваших за коровами ходило. Ви не бійтеся. А передавайте, щоби скоріше приходив, бо нема вже сили нам терпіти. Як тепер не прийдете нас визволити, то ми вас прокленемо! Всім допоможемо, тільки приходьте!»

               Такі були вістки від усіх розвідчиків. От наші і перейшли. І дійсно в прикордонній смузі знищили швидко всіх комуністів. Селяни всюди стрічали нас, як визволителів, годували нас, давали підводи, все, тільки самі мало йшли до повстанців.

                                                        Подвиги Палія і пригоди хлопчаків

             Постать повстанчого отамана Палія — це незвичайна постать. Він доказував з своїми повстанцями прямо чудес. Він самий і його хлопці були зодягнуті в «будьоновки». Нераз траплялося таке, що в селі була большевицька частина і там розташовувався Палій. Большевики нічого не підозрівають, в відділі Палія бачать тільки іншу большевицьку, «свою» частину. А Палій вночі береться за діло. Є і зброя і коні і амуніція, а большевики з «земотділі».

             Роздобули собі червоний прапор і роз'їжджають, як справжня большевицька частина. Включаються в телефонічне получення з Любарем. З штабу дивізії несеться розпорядження: «Вишліте там в таком то направленії отряд для ліквідації появившейся банди». Палій передає в Проскурів: Вислать туди й туди то отряд. Ті висилають. Палій появляється ненадійно з своїми хлопцями, винищує большевиків до ноги, а самий подається до Любара, де нічого не сподіються, і там розправляється зі штабними. Покінчив і зник.

           Відділ спрямовує в друге містечко. Місцеві комуністи вдоволені вибігають зустрічати. «Вот харашо, в нас будет своя кавалерія». І на їх здивовання паде наказ: Руки вгору! Радісне привітання закінчилося сумно для большевиків.

         Другим разом Палій дізнався, що в місцевості поблизу збирають «продналог». Направляється туди. В'їжджають в село в стройному порядку, з піснями. «Продотряд», побачивши «своїх», спокійніше продовжує своє діло. Коли кіннотники підїхали зовсім близько, спішуються, а тоді сипнули вогнем по большевиках. Закінчили діло таки шаблями. Селяни плачуть з радости, а Палій їде вже в друге місце нищити комуну.

          В іншому місті таки прийшлося увійти в бій з большевицькою кіннотою. Большевицькі частини дістали наказ ховати прапори, що мало бути розпізнавальним знаком для своїх частин. Палій наказав і свойому відділові заховати червоний прапор. Так два відділи вступили в бій! На горі залягла большевицька піхота і збаламучена, не знає кому властиво помагати. До них під'їжджає самий Палій і дає їм наказ наступати на бандитів, а його частина, мовляв, вдарить з флянку. Піхота отворила шалений вогонь по своїй кінноті, а за відділом Палія тільки курява стала.
Але згодом він був ранений і йому прийшлося вертатися до Польщі.

          Мій знайомий Р. розказував також про наших «пацанів». Їх вивезли з Олександрова, привезли до Львова, де їх одягли, дали по 500 марок і направили на Рівне, де й давали їм завдання. По повороті до Рівного хлопці самі розповідали про свої пригоди.

          Одному хлопцеві наказали перерізати 12 телефонічних проводів на Житомирському шляху. Пішов він, бідняга... Дві ночі сидів у лісі, боявся рушитися. На третю ніч приступив до виконання свого завдання. Перетяв щось чотири проводи, коли нагло почув, що над'їжджає якесь авто. В хлопця в грудях похололо. Авто затрималося недалеко стовпа, на якому він сидів, щось направили в авті і воно поїхало далі.
                                                               
            Хлопець далі вже не міг всидіти на стовпі. Він зліз, подався у село і впросився до одного дядька на нічліг. При роздяганні хлопцеві випали на долівку ножиці. На допитування дядька, хлопець спершу мовчав, а опісля таки розплакався. Дядько глядів довго на хлопця, підняв ножиці і казав хлопцеві йти з ним. Коли вийшли на шлях, дядько самий поліз на стовпа і поперерізував усі проводи. Мовчки зліз з стовпа, привів хлопця до хати, дав йому хліба й сала і наказав йому тікати, не оглядаючись, щоб не було погано з ним.

           Другого хлопця захопили в вагоні і хотіли провадити до че-ка, а його одяг увесь був обшитий різними наказами. Побачив хлопець, що загибіль, почав плакати, що він відстав від матері. Большевики були б таки забрали його до че-ка, але за ним обстала публіка і червоноармійці, вдаривши його декілька разів, пустили.

           Інші хлопці придумували інші способи, щоби викрутитися від небезпеки. Коли бачили, що надходять большевики, які напевно питали б за документами, тоді вони сідали «до вітру». І не одному таке вдавалося.

            Коли хлопці верталися зповоротом, їм виплачували по 300 марок. Хлопчаки, як хлопчаки, об'їдалися шоколядою, цукерками, грали цілими днями в «очко», а коли вже вийшли їм гроші, тоді знову просяться «на роботу». Так чотири хлопці таки згинули в че-ка.

                                                            Незакінчений епілог

           Іду за кавою. Тільки що підходжу до штабу, бачу, що строяться повстанці. Хтось звертається до мене, бажаючи «доброго здоров'я». Дивлюсь а це К. — А де ж інші? — запитав я. — 3 наших я одинокий спасся. Решта — вбиті або попали в полон. Хорунжі Василів і Калиниченко зарубані. Ранених мусіли ми залишати. А їх кінець відомий.

28 листопада.

           Мороз здорово тисне. Не хочеться зовсім вчитися «Правила стрільби», хоч післязавтра повторення завдань. Противно якось.

          Видно таки правда про ліквідацію повстання, бо вже й «Трибуна» щось мало пише, мало і туманно.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                  
2 грудня.

            Вчора прямо якось ніяково було читати в «Трибуні» повідомлення «від власного кореспондента», що дивізія генерала Янченка рухається в напрямі на Київ. Янченко вже з тиждень, як сидить у нас в таборі. Штаб Тютюнника зовсім не з'єднався з повстанцями, а десь перебуває не то в Польщі, не то в Румунії. Тепер зовсім не хочеться вірити тому, що пишуть в газетах.

16 грудня.  
    
            Закінчились іспити. Що буде далі — побачимо. У табір приїхали повстанські отамани — Чорний, Хмара. Видно не солодко там в Україні, коли рішилися тікати закордон.

_________________________
*)  Після   інтерновання в   Каліші  автор був зарахований до Таборової Юнацької Школи.     
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації