ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 28 червня 2011 р.

ВОЄННІ СПОМИНИ (1943-1945)

Сотн. о. Д. Ковалюк1

                                                                      Розвіяні надії 

        Дуже велику надію покладав український нарід на другу світову війну. Большевицька окупація Галичини і Буковини дощенту розвіяла сподівання тих, що ще орієнтувалися на большевиків. Страшне моральне і матеріяльне знищення, скасування всякої свободи взагалі, постійні арештування і вивози в глибину Росії найкращих і зовсім невинних людей, щоденні суди і засуди, вимордовання в найжорстокіший спосіб десяток тисяч свідомих українців, викликало в народі жажду справедливої кари. До зброї рвалися дослівно всі: і молодь і, старші.

          Народ надіявся на власне військо, яке зможе відплатити московському катові за все лихо, заподіяне українському народові, а таке військо логічно можна було створити при помочі Німеччини, яка розпочала війну з СССР. Але й та одинока надія швидко розвіялася і на її місце прийшло гірке і болюче розчаровання. У маніфесті Гітлера було сказано про нас тільки це, що ми, українці, будемо могти молитися та культурно розвиватися. Цей маніфест перекреслив усі наші сподівання.

             Вступивши в Галичину, німці бундючно заявили, що почесна служба носити зброю — це привілей німців і їм не потрібно слов'ян при зброї, їм непотрібно якоїсь слов'янської армії, а одночасно вони не думають проливати німецьку кров за нашу справу, бо Україна це їхній життєвий простір. Незабаром наступило розв'язання українського легіону, який на самому початку німецько-большевицької війни ішов для пропагандивних цілей в першій лінії і з українською піснею вступив був у Львів.

           На проголошення української державности у Львові одним відламом націоналістів німці гостро зареагували, виарештовуючи націоналістичний актив. Це все мусіло б отворити очі на дійсність навіть найбільш засліпленим прихильникам концепції нової Німеччини.

            Українські військовики сподівалися, що ціллю альянтів є знищити як німців на заході, так і москалів на сході Европи, Після війни настав би хаос і тоді при помочі готової зорганізованої армії можна буде творити власну державу. Не маючи готової армії, ми прогайнуємо найкращу для нас нагоду.

            Ціллю німців було в часі війни прочистити «свій життєвий простір» на Сході, отже нищити, а не помагати українцям. Тільки неповодження на фронті, особливо битва під Сталінґрадом, де німці стратили найкращу 200-тисячну армію, змусили їх змінити дещо думку.

         Неуспіхи німців на фронтах притупили трохи їх бундючність і заставили змінити хоч частинно їхню  східньо-европейську політику взагалі, а політику супроти українців зокрема. Контакти визначних німців, що сприяють українській справі, з українськими колами допроваджують до певного заключення. У Львові створено Військову Управу, яку очолив зукраїнщений німець-колоніст полк. Альфред Бізанц 2, учасник наших визвольних змагань 1918-их років і штабовий старшина. Губернатором у Львові був австрієць д-р Вехтер 3, тихий, але активний прихильник українців.

                                       Полк. А. Бізанц з  часів визвольних змагань 1918  рр.

                                                      Хлопці, алярм! Гей, вставайте...

                 На поклик до зброї заворушився народ. Коли про саму дивізію «Галичина» вже багато писалося, то не всі знають, що крім поповнення дивізії, з добровольців, що масово до неї голосилися, було створено ще сім поліційних реґіментів, про які саме хочу дещо розповісти.

                  Поліційні реґіменти були окремими і незалежними від дивізії частинами. Коли ціллю дивізії була фронтова боротьба з большевиками, то ціллю поліційних реґіментів була боротьба з партизанами. Як дивізії не могли німці ужити проти західніх альянтів, бо це була нашої Військової Управи conditio sine qua non, так знову поліційних реґіментів могли ужити всюди там — де були партизани. Через це тереном діяння поліційних реґіментів була Франція, Словаччина, Югославія та врешті наша рідна Волинь. Всюди там воювали наші поліційні реґіменти з большевицько-комуністичними партизанами.

              Одна частина поліційних реґіментів стояла в Альзатії і її скоро прилучено до дивізії. Польовим духовником там був о. Карпінський. Походив він з Ягольниці, Станиславівської дієцезії. В Кам'янці-Бужській сповідав він одного засудженого на смерть дивізійника, який безпосередньо після сповіди утік і врятувався від смерти. За те о. Осип мав великі прикрості. Командант Кляйн домагався над ним воєнного суду і покарання, бо цілу вину приписував він сповідникові. Справа закінчилася тим, що о. Карпінського звільнено з війська. Він жив у Відні, процесувався з урядом і справу виграв. До війська його з поворотом не приняли, але виплачували місячну платню. Помер на нервовий розстрій у Німеччині.

              Друга частина стояла під Торунем, в давній Польщі, яку теж досить скоро получено з дивізією. Польовим духовником був о. Іван Дурбак, який по розв'язанню легіону прибув до дивізії. Був під Бродами, щасливо вийшов з цього пекла і тепер, як доходять слухи, живе десь в Україні.

               Третя частина стояла в Расі-По, в полудневій Франції, в однім з найкращих міст, де народився французький король Генрих. Духовником у тій частині був о. Голойда з Лемківщини. Він був дуже товариський і часто виїжджав до своєї парохії і привозив для штабу товсті гуси і добрі напитки. Штаб його дуже любив. Після декількох місяців майже цілий регімент — за винятком двох сотень — відійшов на Волинь проти польських партизанів, що розпочали були повстанчу акцію «вахляш», і проти большевицьких партизанів, які надто вже давалися взнаки українському населенню. О. Голойда не повернувся вже більше до своїх частин. Він поїхав домів, щоби забрати з собою рідню і на Лемківщині мали його розстріляти польські партизани.

                                                                  У приязні з басками

            Четверта частина поліційних реґіментів стояла в Sailers De Born, в країні басків. Є їх в полудневій Франції 200,000, а в Еспанії 650,000. Живуть по обох боках гір Піринеїв над Баскійським заливом. Баски це відважні моряки, добрі та запопадливі рільники з власною, зовсім окремішньою мовою та звичаями. Між ними довелося мені якийсь час побувати.

            Цілий наш штаб складався з німців. Старшини — з поліції, а командант був справжнім фронтовим старшиною ще з часів цісаря Вільгельма. Був у ранзі полковника, походив з Баден-Баден і звався Губер Губерт. Це була дуже культурна людина і хоч з церкви виступив, все таки був віруючим. До мене, як польового духовника, ставився дуже добре, а також дуже добре обходився з вояками, чого не можна було б сказати про інших старшин. Цілий штаб заквартирував був в прекраснім стариннім замку, куди колись приїжджали московські царі і князі на дозвілля. У замку застали ми якусь московську княжну з дочкою і з ними наш командант жив у великій приязні і їх спомагав.

             На самому початку після нашого приїзду населення ставилося до нас вороже, уважало нас за німців. Завдяки одначе недільним Службам Божим, це наставлення швидко змінилося в нашу користь. Місцевий парох приняв мене щиро, а коли довідався, що ми таки не німці, що ми українці, то ще й почастував доброю виноградівкою. Чи він знав, хто такі українці, чи йому вистачало, що ми не німці, не знаю. Ми відразу стали приятелями. Часто він запрошував мене до себе, з чого я рідко користав, бо за мною слідкували і я міг легко попасти в халепу за те, що пристаю з «ворогом».

         Деякі офіцери дораджували командантові, щоб наші Служби Божі відправляти таки в касарні на подвірю, але різними аргументами мені все-таки вдалося тому запобігти і наші Служби Божі таки відправлялися в церкві. Кожної неділі з піснею на устах ми маршували до церкви. Спершу мешканці міста були тим здивовані і багато з цікавости прийшло послухати нашої відправи. Гарний літургічний спів їх захопив і це остаточно не тільки переконало їх, що ми не німці, але настроїло їх прихильно до нас.

             Але ще таки перед першою нашою Службою Божою стався малий інцидент. Призначений СС-старшина не хотів провадити до церкви, вкінці не мав іншого виходу і таки попровадив, але бісився на мене. Ми спізнилися небагато. Коли про це довідався наш командир, він при обіді заявив без обиняків, що на будуче він ставитиме під воєнний суд такого старшину, який не виконає його наказу і якщо щось подібного мало б повторитися. Це дуже було не під смак ес-есам і більшість з них почали дивитися скоса на мене.

            Одного разу дістав я авізо з Бордо явитися у шефа гестапо д-ра Макулі. Від цієї поїздки я тричі викручувався станом свого здоров'я, бо справді цілий час чув себе досить погано. Я передчував щось погане, а до того пригадалася мені приповідка, що «хто в Москву іде  —  голову несе», що зовсім добре можна пристосувати до ґестапа. Але і командир дораджував мені таки поїхати, що я врешті і зробив.

                                                На релігійні теми з шефом гестапо

Шеф гестапо жив у гарній віллі, яку хоронили наші хлопці. Коли зголошено моє прибуття, він зараз таки вийшов і запросив мене до свого салону. Після звичайних вступних чемностевих фраз впало несподівано його питання:

—  Яке ваше найгарячіше бажання?

—  Перемогти ворога — відповів я здивовано — і вільно зажити на своїй землі.

— А що найбільше любите?

— Гарний спів і театр.

— Гм... Це чисто духові речі. Але що крім цього? В мене ви можете мати все від коньяку, горівки та вина до найбільш тілесних розкошів.

—  За все дякую. Я хворий.

—  А що ви хотіли б, щоби я зробив? Я все можу.

—  Моє бажання, щоби чим скоріше закінчити щасливо війну. — При тім я завважив, що він не дуже був вдоволений моїми відповідями.

- А вірите ви в Бога?

— Так!

—  А в пекло?

— Так само, як у Бога.

— Чому церква займається політикою?

— Церква це теж держава і тому мусить нав'язувати стосунки з державами, щоби уможливити своїм вірним свобідно сповняти обов'язки своєї релігії. Отже все те робить не із-за земських, але небесних інтересів.

— Але багато єпископів і священиків займаються виключно політикою.

— Якщо такі є, то Церква і я таких осуджую.

Питання падали за питаннями так, що я не встигав відповідати. Питання ядерні, сухі.

— А чи існує гріх і чи він є злом, коли він належить до людської природи?

— Гріх існує і це кожному голосить його власна совість, особливо коли перший раз поповнить його.

           На лиці шефа ґестапо я запримітив зміну і зрозумів, що він має якісь викиди совісти і шукає заспокоєння. Мова зійшла на сповідь, але мої відповіді його не вдоволяли. Я запевнив його, що незадовго приїде до нас вчений і доктор теології, член Військової Управи, який зуміє йому все краще від мене пояснити та насвітлити його проблеми. На думці я мав о. мітрата Лабу, який незабаром таки і приїхав до нас. О. мітрат не завагався відвідати д-ра Макулі і вони довго дебатували, але на яку тему і з яким вислідом — не знаю. Не довго тривало, як шефа ґестапо усунено за якісь темні справи і що з ним сталося, мені невідомо.

           По повороті до реґіменту я мав похорони в Байоні. Був це перший випадок смерти. У похоронах брала участь ціла сотня. Вертаючися з похоронів, стрінув я німецького генерала Вермахту. Підступивши до нього на приписану віддаль, я коротко зарапортував, на що генерал з легкою усмішкою запитався мене, відколи священики хоронять ес-есів. Я пояснив йому, хто ми і яка частина. Здавалося, що моя відповідь заспокоїла його цікавість і вдоволила і тоді він коротко назвав себе: Фельдмаршал Роммель.

           З фельдмаршалом Роммелем я стрінувся ще раз в Б'яріц, коли перед інвазією оглядав укріплення на Атлянтику. Був це один з найславніших німецьких генералів в другій світовій війні, званий «лис пустині» за свої воєнні досягнення на пустині Африки в боротьбі з альянтами.

               Останнім актом, яким закінчено наш побут серед басків в Saliers De Born, було заприсяження реґіменту. На заприсяження приїхав губернатор Галичини, д-р Вехтер, а з Військової Управи інж. Крохмалюк, д-р Макарушка і, здається, полк. Бізанц. Після Служби Божої, в якій брав участь губернатор Вехтер, і після моєї промови, промовляв також губернатор, а тоді заприсяжено реґімент. Був це радісний день для вояків під кожним оглядом. Тоді вони також отримали цигарки, вино і кращий обід. Губернатор був вдоволений з вояцької постави наших вояків. Він обіцяв воякам покращання харчування, що й сталося. Але це не тривало довго. Незабаром знову вернулися до білої брукви.

                 По кількох тижнях мій командант вислав мене до губернатора з світлинами та звітом. Губернатор радо мене приняв. Я передав йому світлини і звіт, чим він втішився. Просив, щоби піддержувати в хлопців вояцького духа. По малій перекусці і чарочці доброго вина я попрощав губенатора тим більше, що до нього зайшли на наради якісь високопоставлені в адміністрації урядники.

           Повернувшися до реґіменту я застав наказ, що реґімент має перенестися до Люрду.

                                                                   Постій у Люрді

                 Побачити Люрд, найславніше чудотворне місце у світі, було моєю гарячою мрією і бажанням. Дуже гарний реферат про чуда Божої Матері в Україні і в Люрді слухав я вперше від бл. п. о. Йосафата Лабая, ЧСВВ, коли до Крехівського манастиря загостив був протоігумен хорватських Францісканів о. Родіч, пізніший єпископ в Білгороді, який щиро приняв василіянських схолястиків в першій світовій війні. Читав я також опис прощі до Люрду бл. п. о. Маркіяна Марисюка, ЧСВВ, редактора «Місіонаря», який ще більше розбудив був у мені бажання побачити Люрд. Та змоги бачити його перед тим я таки не мав. Щойно друга світова війна дала мені таку нагоду.

              До Люрду приїхали ми вечором і заквартирували напроти Люрду в готелі «Амбасадор». Сама думка, що завтра вже побачу Люрд, не дала мені спати. Заснув щойно над ранком твердим сном. Коли я пробудився, в золотім сяєві сонця купався не тільки цілий Люрд з своїми базиліками, але й величаві гори Піринеї. Незабутній образ! Ще сьогодні стоїть він мені перед очима. Перед полуднем пішли ми з командантом оглянути це чудотворне місце. Долішня базиліка в мозаїці, прикрашена золотом. Вийшовши з неї, завважив я над дверми напис у французькій мові: «Прибула, побачила, переконалася і навернулася». Підпис московської графині, але її прізвище не затрималося в пам'яті. Горішня базиліка в готицькому стилі — простора, гарна церква. Обидві святині світили пусткою, бо богомілля було заказане, а в неділі сходилися тільки місцеві вірні.

                    Незатерте враження зробила на мене Хрестна дорога в природній величині людини, а фундували її різні народи. Прийшло тоді мені на думку, чому ми, українці, не спромоглися на таку одну станцію? Тоді кожний з нас сміливіше вступав би на це святе місце і це робило б для нас не абияку пропаганду.

               Службу Божу для війська правив я в парохіяльній, міській церкві, а щодня в люрдській базиліці перед престолом св. Арх. Михаїла. Наш приїзд до Люрду наповнив страхом мешканців. Думали, що ми прийшли вистрілювати людей, а зокрема жидів. Тому під час візити у місцевого міського пароха я запевнив його, що ми не німці-есеси, а звичайні вояки, що вхопили за зброю до боротьби з безбожницьким комунізмом-большевизмом, який від десяток років нищить нашу батьківщину. Про мою заяву мусіло місцеве населення дізнатися, бо з цього часу воно заспокоїлось.

        Ми були в Люрді заледви кілька днів, коли наш командант дістав сумну вістку, що його одинокий син згинув на протибольшевицькому фронті на Кавказі. Ця вістка так на нього поділала, що він не видержав і розплакався і якийсь час був душевно зламаний. Просив мене, щоби я відслужив Службу Божу, хоч він самий, як партійний, не зможе взяти в ній участи. З того часу він ще більше заприязнився зі мною. Я часто служив св. Літургію за душу його сина в гроті, де об'явилася була Божа Мати.

       В Люрді стояли ми постоєм кілька місяців. Наш реґімент в Расі-По дістав наказ виїзду з Франції на боротьбу з партизанами, але куди — ніхто нічого не говорив. Заносилося на велике і гучне прощання, бо крім того наш командант передбачав, що він буде перенесений, що й незабаром здійснилося. Я порадив о. Голойді запросити на це нашу духовну власть — о. мітрата Лабу, який на нашу пропозицію приїхати до нас з такої оказії радо погодився і приїхав.

            Прощальний вечір відбувся в найкращій залі найкращого готелю. Зійшлися штаби двох реґіментів, кілька десяток старшин і два командири. В товаристві двох духовників ввійшов о. мітрат в військовій уніформі майора, а якого ми представили командирам і всім старшинам. Захоплення о. мітратом не було видно на лицях старшин. Ніхто навіть не припускав, що ця на вигляд незамітна людина — це ходяча енциклопедія, небувала доброта і людина високих чеснот. Вечеря затягнулася до ранку. Серед веселого настрою зачалися тоасти. Отець Голойда заповів промову о. мітрата. Всі насторожили свої вуха. Промова о. мітрата закасала промови всіх попередників і як під оглядом змісту, так і під оглядом знання німецької літературної мови, чого собі ніяк не могли пояснити старшини-німці. Хоч-не-хоч всі набрали респекту до слов'янина, якого завжди вважали чимсь менше вартісним від німців. Тоасти чергувалися дальше. Один промовець зацитував якогось німецького поета, а коли він скінчив, о. мітрат звернув увагу, що цитат був з іншого німецького поета, а не того, якого назвав промовець. Німці не могли заперечити правдивости спростовання і не могли з дива вийти, як слов'янин краще знає німецьку літературу від німця. З тієї хвилини боялися вже промовляти, але перейшли на спів і напитки. Це був для нас незабутній вечір, на якому о. мітрат гідно зарепрезентував наш нарід і нашу дивізію перед німецьким штабом своїм знанням і то не тільки свого рідного, але й чужого.

           По кількох днях реґімент з Расі-По від'їхав, як ми про це опісля щойно довідалися, на Волинь проти партизан. Залишилося там тільки дві сотні, які я перебрав у духовну опіку. Наш командант одержав перенесення до Зальцбурґу. Реґімент з Люрду мав перейти до Тарб, недалеко Люрду, куди мав прийти вже новий командант.

               Одного дня наш командант знову запропонував мені поїздку до губернатора в Галичину, до Львова, на що я дуже радо погодився. Тепер знову я мав передати щось губернаторові Вехтерові від нашого відходячого вже команданта. Я зараз таки вечором того самого дня вибрався в дорогу. В Мільгавзен, на менш-більш давній границі Франції і Німеччини, польова жандармерія щось довго приглядалася моїм паперам, але врешті пропустила.

На третій день ранком я вже був у Львові, а перед полуднем у губернатора. Я віддав грубу коперту від команданта губернаторові, який тепер виглядав прибитий, не та зовсім людина, що перед тим. На відході я дозволив собі запитатися, чи нема яких відрадних вісток для вояцтва.

— Є... і то великі, а саме буде самостійна Україна. Прошу це переказати.

          Попрощався з губернатором, попрямував я зараз до Митрополита і все те йому розказав.

— Німці війну програли, а нас запропастили. — Божий слуга видавався мені сильно задуманий і на його лиці пробивалася глибока журба, наче б всі журби впали на його праведну душу. Я попросив його благословення для усіх і попрощавшись, відійшов також з важким серцем.    

              Вернувся вже не до Люрд, але до Тарб, бо ще в дорозі довідався від польової жандермерії, що мій реґімент вже перенісся туди з Люрду.

                                           На новому місці з новим командантом

                 Тарб — це не велике, але гарне місто. В ньому народився один з найславніших французьких генералів, фельдмаршал Фош, що переміг німців в першій світовій війні. Тарб був також осідком єпископа.

                   Приїхавши до нового місця постою, я негайно зголосився дй нового команданта, щоби йому представитися і дати звіт, куди і за чим їздив. Командант звався Йостен, професор філософії в цивілю, несимпатична людина, крайній атеїст. Він завдав мені цілий ряд питань, як чому я їздив до губернатора, чи не можна було це вислати поштою і т. д. На всі питання він же ж і самий відповідав. Рад-не-рад я мусів тільки притакнути: "Jawohl, Herr Kommandeur!" Стільки було моєї розмови при першій стрічі з новим командантом.

                Командант нас не любив і виглядало, що був невдоволений, що його призначено командантом українського реґіменту. Натомість єпископ і місцевий парох мене радо приняли. Єпископ знав нашого митрополита. Населення, як зрештою і всюди, ставилося до нас неприхильно, бачивши на наших шапках труп'ячу голову.

               З Тарбу я мусів обслуговувати такі місцевості: Расі-По, Тулюзу, Ліон і менш відомі місцевості, де стояли наші сотні. В нашому реґіменті було чотирьох українських лікарів: д-р Ковальський, д-р Гаврисевич і ще двох, яких прізвища, на жаль, не запам'ятав. До Тарбу приїхав був з проти-большевицького фронту підстаршина «Н», який повнив службу в генерала Дітріха. Що він коло Дітріха робив, не знаю. Саме він розказував мені, що читав розпорядження з Берліну до генерала Дітріха, щоби знищити українську інтелігенцію.

               Жителів Тарбу ми скоро з'єднали собі церквою і піснею. Знову кожної неділі ранком ми маршували з піснею на устах до церкви. А хлопці співали так гарно, як рідко коли. Ранком жителі міста зривалися з ліжок, щоби слухати нашої мелодійної пісні. Провадити реґімент завжди чомусь призначувано підстаршину Лисяка. Він був дуже поставний і молодий і мав добрий голос до команди і це всім імпонувало. Церква і пісня здобули нам симпатії. Німецьких ес-есів ненавиділи.

                  Чим скрутніше ставало для німців на фронтах, тим рухливіші ставали партизани, яких було повно довкола нас, в лісах від Тулюзи до Бордо. Хто були партизани? У першу чергу були це прогнані з Еспанії еспанські комуністи, цигани, жиди, поляки, всякого роду дезертири і врешті наслані большевиками агенти. Не можна заперечувати, що не було національної французької партизанки, але ці дві різного роду партизанки звичайно не змішувалися. Чим ближче ставало до дня альянтської висадки на європейському материку, тим партизани більше на нас наскакували. Вони були здисципліновані, добре озброєні, особливо модерною англійською зброєю і мали досвідчених провідників. Німецького війська в південній Франції не було багато. Часто ночами було чути стріли, але хто і до кого стріляв, ніхто нічого не знав.

           Спершу всі старшини жили приватно, по готелях. Тепер прийшов наказ залишити приватні квартири і всім перенестися до касарень. Обслуга розкинених частин була дуже утяжлива і небезпечна, бо терен переважно лісистий, а в лісах кишіло від партизанів. Багато німців там впало від партизанських куль. На німців нападали і в містах. Бувало сидять в білий день на терасі гестапівці і преспокійно попивають собі винце, як ні звідси ні звідти посипляться стріли, на долівці остає кількох мертвих німців, а партизани зникли і ніхто їх не бачив. Дійшло до того, що майже кожної ночі партизани підкладали малі бомби під льокалі, в яких звичайно харчувалися ес-еси. Зрив бомби нищив цілковито буфети і ціле улаштовання. Був наказ, щоби ніхто з касарень не виходив одинцем, тільки по трьох і з пальною зброєю та гранатами. Після восьмої години цивільне населення не сміло знаходитися на вулицях міста. На кожному місці грозила смерть.

                                       Захід готовиться до скоку

                 Одного разу нас заалярмовано, мовляв, партизани мають наступати на Тарб. За п'ять хвилин наші хлопці були вже готові і вирушили проти партизанів в напрямі поблизького лісу. Доїжджаючи до лісу, хтось з наших обізвався, що в лісі напевно засілися партизани. "Bloedsinn" (нісенітниця) — відозвався німецький старшина, але в тому самому моменті посипалися стріли з скоростріла, вбиваючи двох наших хлопців: Ничая, що був зверхником в Духовній Академії у Львові і ще одного. Наші хлопці без наказу повискакували з грузовиків, розсипалися в розстрільну, щоби окопатися і ждати дальших наказів. Але дальших наказів не було кому давати. Тоді один наш вояк, родом з Львова, сам дуже відважний, зорієнтувавшися, що діється, а одночасно завваживши німецького офіцера позаду вояків, підскочив до нього з жаданням, щоби він ішов вперед, як годиться старшині, і провадив вояків у бій. Офіцер не мав виходу і мусів послухати визову нашого вояка. Тоді зловлено двох партизанів, яких німці опісля розстріляли. Німецький офіцер невідомо коли зник з реґіменту, а наш вояк за відвагу одержав нагороду.

                 Коли партизани довідалися, що гестапо розстріляло схоплених їх товаришів, поставили командирові ультимат: якщо німці будуть розстрілювати схоплених партизанів, то за одного партизана піде десять німецьких офіцерів. Ціла справа пішла до Головної Команди в Парижі і звідтам прийшла інструкція, щоби полонених партизанів трактувати, як полонених на фронті вояків, але не так, як совєтських, тільки нарівні з англійськими і американськими полоненими.

               На заході також витворилося пекло. Цілий Божий день шуміли пропелери літаків, які скидали тонни заліза на залізничі станції, на мости, на залізнодорожні та биті шляхи. Важко було проїхати по шляху автом, бо по ньому сипалися з літаків кулі з бортової зброї. У лісах і з лісів доходили стріли, цілі поїзди вилітали в повітря... Довкруги стояли пожари... клекотіли вибухи... стогнала земля. Серед таких обставин приходилося і треба було обслуговувати частини поза Тарбом.

             Одної неділі прийшлося мені поїхати до містечка, віддаленого 70 кілометрів від Тарбу. На шляхах стрічав попалені авта, трупи військових і цивільних, повбивані коні і порозкидані вози. Страшний образ. Щасливо доїхав до місця призначення. Відправив Службу Божу, поладнав деякі справунки, пообідав з старшинами і вступив до пароха, якого я вже був запізнав перед тим. Саме від нього я довідався, що в Римі помер якийсь високий достойник нашої церкви і назвав прізвище: Ткачук. Я вияснив йому, що то протоархимандрит Чину оо. Василіян.

                Вибираючися в поворотну дорогу до Тарбу, я був приготований на певну смерть, але все-таки щасливо під вечір добився до своїх, Приблизно яких десять днів після того одержали ми наказ, що реґімент відходить до дивізії. Для оборони перед партизанами міста мали остати тільки три сотні... Реґімент від'їхав, а я з останками остався. Переживали ми тоді найтяжчі і найбільш небезпечні дні.

             Навантаживши всякого добра на кілька авт, наш командир від'їхав до Парижа, а на своє місце призначив заступника. Інші німці теж повиїжджали до Парижа. Осталися тільки гестапо, адміністрація і наші три сотні для ліквідації реґіменту і оборони міста. Щоночі чути було вибухи гранат; з касарень не вільно було нікому без дозволу самому виходити. Виходити могли тільки по кількох при зброї. В касарнях вкопано гармати і виставлено чотири скоростріли. День і ніч патролюють місто сильні стежі, бо зі всіх сторін ми окружені партизанами. Французи не доставляють більше ні м'яса, ні картоплі. На наказ партизанів бойкотують нас цілковито. Навіть купити нічого не можна за німецьку марку. їмо тільки густу зупу і зимні закуски. Серед таких обставин ми довідалися про висадку альянтів в Нормандії.

               Про перебіг висадки ми не мали правдивих відомостей. Навпаки, ми чули про успіхи німецької зброї та про невдачну інвазію. Такі самі інформації мали й німецькі старшини. Коли вже німці довідалися остаточно правди, принишкли, як трава і ходили мов отруєні. З розпуки офіцери, а було їх ще біля 25, почали страшно пити. Такий стан тривав понад два тижні. Партизани могли були без бою забрати місто і всіх вистріляти. Чому цього не зробили, не вмію собі пояснити. Тиждень перед св. Іваном прийшов наказ до сьомого липня опустити Тарб і, забравши з собою все майно, виїхати до Німеччини.

                Цілий тиждень вантажили добро, якого зібралося на 80 вагонів. Я ще в останнє поїхав до Люрду і там в горішній базиліці встромив за образ біля престолу образець з написом: «Люрдська Божа Мати, рятуй світ і Україну! Подай волю всім поневоленим народам».

            Востаннє помолившися в Люрді, я вернувся до Тарбу. Праця на станції кипіла. Навантажені грузовики приїжджали з міста, а другі порожні верталися до міста. Навантажували всяке воєнне добро: величезні запаси взуття, білизни, уніформів, амуніцію, гармати, коні та вози і інше «воєнне добро», як сінники, подушки, фіранки, мосяжні клямки, столи, фотелі, крісла, величезні бочки вина, безчисленні «батареї» коньяків і ін. Все те добро мали ми привести до Німеччини. Партизани тільки підсмішкувалися і переказували, що зайва наша праця, бо далі, як 50 км. ми не поїдемо.

              Відгрожування і глузування партизанів слід було брати поважно. Кожного дня по радіо повідомляли про міновання залізних шляхів, про зриви рейок, про бомбардування станцій і мостів. Поїздами майже ніхто не їхав. Комунікаційним середником стали автомашини, якими користувалися теж і військові.

                          «Відступаємо на заздалегідь приготовані місця»

                    Точно на св. Івана ми вирушили з Тарбу через Люрд в напрямі на Бордо. Десь біля години третьої після обіду під'їжджали ми до Бордо. Тепер почули ми страшні вибухи бомб і побачили пожарі такі, яких я ще в своїм життю не бачив. Американці збомбили станцію. Ми задержалися декілька кілометрів перед станцією, але в дуже небезпечнім місці. По обох боках залізнодорожнього шляху лежали розкидані сотні бочок бензини. Вистачало одної іскри, щоби все зотліло на попіл. Але ми мали щастя...

                  Всі були того переконання, що будемо змушені задержатися тут декілька днів. За дозволом команданта транспорту я і д-р Гаврисевич пішли в місто. Вечором точно на год. сьому, як було нам сказано, ми вернулися, але на наше збентеження, ми поїзду вже не застали. Транспорт виїхав без нас. Ми мусіли знову пішком вертатися до Бордо, щоби в команді дістати відповідні папери. З паперами трудностей ми зовсім не мали і пустилися негайно на найближчу станцію доганяти наш транспорт. Але там ніхто про такий транспорт нічого не чув. Довелося нам на другий день вже поспішним поїздом доганяти наш транспорт. Перед Тур Поатіє представився нам страшний образ. Зі станції ні сліду. Три паровози запороли своїми передами в землю так глибоко, що тільки їх кінчини виглядали на світ Божий. По обох боках порозкидані спалені вагони, земля порита розривами вибухаючої амуніції, спалені коні і кілька спалених людських істот. Все вказувало, що така судьба стрінула наш транспорт.

                   Не оставало нічого іншого, як далі рискувати і продиратися лісом до другої станції, що ми й зробили. Туди ми щасливо продісталися і всіли в задні вагони (такий був припис) першого поїзду, який попав під руки, а який від'їжджав в напрямі на Париж. Над ранком наш поїзд збомбили літаки, але два задні вагони вийшли ціло і ми були врятовані.

          Тепер перед нами знову стало питання, що робити далі? Довкола нас партизани, на поїзд нема що надіятися. Треба було пішком продиратися яких 150 км. до Парижа. Мій товариш мандрівки не і дуже то хотів, але іншої ради не було.

          Як тільки ми війшли в найближче село і вступили до гостинниці, зараз попали просто в руки партизанам. Вони нас обступили і засипали різними питаннями. Я пояснв, що ми не німці, що ми українці, а втікаємо: від німців. Відзнак ми жодних не мали, як теж не мали військових книжочок, тому партизани повірили, що ми якийсь чужинецький запасовий курінь. Вони нас нагодували і під вечір автом завезли до Тур і порадили нам кожного дня в іншім місці спати,
бо там ще господарить гестапо. Як теж вимагали від нас, щоби ми нікуди не виходили.

         Першої ночі ми ніяк не могли заснути з поденервовання. Біля півночі почули ми вибухи. Це бомбардували містечко. Будинок, в якому ми мали нічлігувати колибався, як деревце серед бурі. В домі переполох, страшний крик, всі сходять до пивниці. Я таки остав наверху. Літаки бомбили яких три чверти години, і здавалося, що бомби спадали десь близько нашого будинку. Щойно ранком ми довідалися, що це бомбили великий німецький транспорт, сім кілометрів від Тур. А насправді, як ми це опісля ствердили, це був наш транспорт. Пропало там багато майна, дуже багато забрали партизани, особливо взуття і білизну. Там партизани захопили багато наших хлопців в полон. Вони опісля мусіли вирівнювати ями від бомб, хоч на загал партизани з ними добре обходилися. Якась частина наших хлопців таки осталася з партизанами. Мала частина нашого транспорту з частиною збереженого добра по кількох тижнях таки добилася до Німеччини.

                         Кінець війни неухильно зближався. Коли большевикам пощастило побити німців під Дуклею і пройти дуклянський просмик, німці бісилися і злість свою виливали, караючи наших.вояків за найменші провини. До Чадци привели на розстріл з Жіліни одного нашого вояка, який в якійсь дрібничці не послухав підстаршину. Походив він з самого Львова. Останні його слова перед смертю були:

   — Хай згине Гітлер і Німеччина! Хай живе Україна!

           Другим разом так само в Чадці вели на розстріл під ліс. Мусіли переходити залізничий шлях. Саме в той час над'їхав поїзд, отже треба було заждати. Засуджений до розстрілу використав момент і як стріла перебіг залізничий шлях перед самим переїжджаючим поїздом. Ескорта осталася по цьому боці поїзду. Заки поїзд пристанув, засуджений щасливець був вже в лісі, куди ніхто не мав відваги йти. Так отже наш вояк врятувався від смерти.

                                                                       Останні судороги

              Німецька армія опускала фронт і верталася до Німеччини, а наша дивізія перейшла до Австрії і там ще якийсь час кривавилася з большевиками. Мій запасний курінь перекинено на західню Стирію проти партизанів найперше в Ґаліції, Дойчляндсберґ, а відтак у Фелькермаркт-Каринтія. Там партизани Тіта вбили якогось командира і кількох старшин. Наші сотні стояли в Гайнбурзі і Фелькермаркті. Ставало щораз небезпечніше, бо війна добігала свого кінця , і німецька армія на очах розкладалася.        

              Туди до нас приїхав голова Українського Національного Комітету ген. Шандрук і там ми складали присягу, тепер вже іншу: «Присягаю на український національний прапор, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь і повсякчасно зі зброєю в руках боротися за український нарід та за свою батьківщину, Україну. Свідомий великої відповідальносте присягаю, як вояк українського національного війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззаперечно, а службові доручення тримати в тайні».

               Зближався наш Великдень. Великоднім празником і промовою в св. Юрі у Львові зачинав о. мітрат Лаба творення дивізії і Великоднем; приходилося її кінчити. На Службі Божій були всі наші сотні, ген. Шандрук, губернатор Вехтер (який теж там опинився, утікаючи на захід) і інші. Я здається, говорив про славу Христового гробу і про славу гробів українських героїв в майбутньому. Ця промова видно подобалася ген. Шандрукові, бо завжди мені про неї згадував, хоч я її собі не пригадую тепер.

                      Свята проходили... Наш штаб одержав ультимат від партизанів Тіта, щоби на другий день (вівторок) до год. 12 опустити місто. Але штаб злегковажив собі цей ультимат і навіть нікому про це нічого не згадував. Я мав квартиру приватну за містом. Несподівано з'явився у мене вояк з повідомленням, щоби тікати, бо в місто вмаршировують тітовці. Я оставив все і мій поспіх врятував мене. А німецькі штабісти пили цілу ніч і в п'яному стані захопили їх партизани Тіта. Одну нашу сотню захопили разом з старшинами тітовці. Багато опісля втекло, але чи всім пощастило врятувати себе втечею — важко сказати. Інші сотні подалися горами та лісами на Стирію, деякі оставалися в німецьких рільників, а інші мандрували далі на Зальцбурґ. Так закінчилася одисея поліційних реґіментів.

______________________
1 О. Данило Д. Ковалюк, ЧСВВ, капелян 1-ої УД УНА, опісля душпастир українців-католиків у Стирії та Каринтії, помер на 74 р. життя після важкої і довгої недуги 14. 2. 1970 р. у місті Ґрац, Австрія. 
 2 Полк. А. Бізанц перебував після війни якийсь час в Зальцбурзі, опісля у Відні. Зрада привела до його арештовання та видачі полякам.
3 Губрн. Вехтер скривався після війни в Італії в шпиталі Милосердних Братів і там помер на чахотку.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації