ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 29 липня 2011 р.

ПІД МАЛИМИ МІНЬКАМИ (1921-1971)

Козьма Кузь

Було це в листопаді 1921 року, коли українська повстанська група під командою ген. Юрка Тютюнника пробиралась скорим маршем назад до Польщі з совєтської України. Втомлена важкими переходами, одночасно відбиваючись від настирливих оточувальних атак совєтської кінноти, група рішилась на спочинок в селі Малі-Мінки, коло Базару, на Волині, щоб згодом далі маршувати до польсько-совєтського кордону. Ми були, мабуть, коло півтора дня маршу від кордону.

Ще як сьогодні пам'ятаю, як наша колона виступила з довжезною ланкою возів і саней з раненими і вояками з відмороженими ногами о годині 11-ій передполуднем в напрямі на село Звіздаль. Наша сотня гармашів ішла посередині колони. Перед нами відкривалась прекрасна панорама. Яких півтора або може два кілометри перед нами виринало в прямій лінії село Звіздаль. З правого боку смуга голого поля в 40-50 метрів в ширину, а за тою смугою пішли рідкі, соснові бори; з лівого боку величезне замерзле болото (або може трясовина), покрите малими корчами. До того болота вливалася невеличка річка або радше потік — Звіздаль, з дерев'яним містком.

Все це було покрите глибокими замерзлими снігами. Так ми поволі витягались на Звіздаль. Може пів години ми так просувались і ніхто нічого злого не передчував. Перед мною сани-залубні, а в них якийсь полковник Київської дивізії у доброму кожусі і валянках на ногах. Мабуть має відморожені ноги, хворий — думаю — але на всякий випадок тримає доброго коня прип'ятого до залубень. Нагло... Несподівано позаду прорізав морозне повітря постріл... - Один, другий... Затріскотіли скоростріли... Людські крики... Впала якась команда... Праворуч нас я зловив невиразний, важкий, густий шум наближаючоїся кінської навали...

Була це ворожа кіннота, але в такій масі, якої я ніколи раніше не бачив у своєму житті. Тут, згадуваний полковник, з довгими козацькими вусами і в смушковій шапці блискавично виздоровів. Вискочив на свого верхового коня й кар'єром понісся наперед колони. Коли я це побачив, то рішив і собі продістатися до переду колони, але на своїх власних ногах. Туди рушили й другі вояки.

Хутко оцінюю своє положення: я в середині колони. Тут трудно битись, бо нема порядку, загальна паніка, дарма що в задній частині колони чути зриви ручних гранат та рушничну і кулеметну стрілянину. На чолі кінного відділу — генерал Тютюнник із усім штабом, панічно покинув колону, аж снігова курява знялась за ним... Люди сполошились. Счинився поважний хаос. Підгинаю польську паперову шинелю, впевняюся щодо двох англійських ґранат в кишенях з дією на 5 секунд і що сили біжу до переду колони. Що там довелось побачити, тяжко переказати. Деякі вояки на бігу стали бити з рушниць до ворога, а він купами і з прокльонами, завертав до лісу і лісом старався оточити нашу колону. Кулеметники намагалися привести свої кулемети до стріляння, але олія в них позамерзала від великого морозу і кулемети мовчали.
Хвилювання серед вояцтва непомірно зросло. Хорунжий Василів, з Кам'янця-Подільського, стояв біля саней, а з них ранений його брат, Федір, (студент учительської семинарії) слабим голосом прохав: «Кинь, Васю, на мене гранату, а сам рятуйся!» Кажу і я до нього: «Цілуй брата і рятуйся». Він не схотів. Пізніше був розстріляний в Базарі. Большевики стали стріляти позаду по колоні. Падаючи на землю, козаки ловили за ноги втікаючих, благали не лишати їх. Хорунжий Сікорський, студент Київського університету, не витримав нервово і крикнув: «Біжіть, як можете, а я більше не можу», і витягнув ґранату з кишені... Ми бігли далі... Біжучи я тільки думав, чи дістанусь до того дерев'яного містка, що перекинутий через річку Звіздаль. Як не добіжу вчасно, пропав і... смерть неминуча!...

Добігши до с. Звіздаль, побачили перед собою високу снігову браму. Проскочив її!.. І тут немов чудо сталось: яких 20 - 25 козаків і старшин вискочили із села Звіздаль і з коліна стали бити у ворожу кінноту, що перерізувала шлях відступу. Ворожа кіннота знову відскочила до ліса і стала тепер об'їжджати с. Звіздаль з північного боку. Це мене врятувало. Секунду думав, куди: чи в село, чи по слідах нашої кінноти. Надії у мене не було жадної. Бог скерував мене: я побіг за слідами. Тут по сніговому полю розсипалась ворожа кіннота і стала добивати втікаючих одинцем. Але їхні коні скоро втомилися, вони глибоко загрузували в снігу і так зменшували свій розгін. Я вискочив з того смертельного кільця і так добіг до поручника Ковалевського, старшини польської армії, котрий також брав участь в поході. Він тримав одною рукою Кольта, а другою тягнув коня. Червона стрічка крови значила шлях на снігу. Кінь його ранений. — «Кидайте коня і рятуйтесь», — кричу. Але він цупко держав коня за поводи. За хвилину почув я відривні постріли позаду себе. Побіг я далі і оглянувся. Три ворожі кіннотники поралися вже біля нього. Побіг я далі.

На одному містку стоять сани. Візника нема, коні вже не можуть далі бігти, виснажені. На санях лежить людина і благальним голосом до мене: «Братчику, не лишайте мене». Це був підполковник X., той самий, який кричав на мене на старшинському зібранні: «Ви вбиваєте нашого духа, ви большевик, ви трус». Те засідання мало місце на Волині, на самому кордоні, щоб поділитись враженнями, що нам робити в справі зброї, амуніції, одягу, взуття і т. д. Тому, що абсолютно нічого не дістали від поляків, я мав відвагу сказати правду у вічі, що ми при таких обставинах ідемо на м'ясорубку. Розуміється, всі були проти мене, а цей підполковник, особливо різко виступив проти мене. І тепер судьба якраз призначила мені зустрінути його на цьому містку. Він лежав безпомічний. Не знаю, чи був ранений, чи мав обморожені ноги. На щастя в тому моменті над"їхали якісь сани з валізами. Коні добрі. Два джури при санях з рушницями. «Стій!» — крикнув я. Вирвав від одного джури рушницю і в одну мінуту розкидав ті чортові валізи по снігу. — «Хто йшов душу класти, а хто думав про валізи» — промайнуло в голові. — «Бери його», — і з візником перенесли раненого на сани і вперед. Це тривало не більше дві-три мінути, але й той короткий час міг бути рішальним для нас.

На мості стояли, опершись о поруччя — три дядьки. — «Там, там є «ваші» — відповідають на моє питання, — вказуючи руками на невеликий хутір. Вже смеркалось, була п'ята година. Несподівано із-за корча показалася постать на коні. Був це начальник штабу групи, ген, штабу пол. Отмарнштейн. «Ви останні?» — питає. — «За нами нікого нема» — відповідаю. Так ми дістались на хутір. Тут я зустрів полк. Лисогора, командира 9-ої бриґади, 3-ої дивізії. Лежав на санях ранений в бою під містечком Чоповичами, на Київщині (в тім бою був убитий його заступник, один з кращих старшин 3-ої дивізії. Прізвища вже не пам'ятаю). Він втирав сльози і питав, чи врятуємось. Лице його синє від морозу, а біля нього притулилась його вірна дружина, польського роду. Вона пішла разом з ним. (Казали, що вона кинула ґранату в сторону ворожої кінноти, коли та хотіла завернути сани, і так врятувала себе і чоловіка).

Тут був увесь кінний відділ, біля 65 - 70 шабель. Думаю, що нас, що врятувались пішком, не було більше як 8 - 9 людей.

Відпочивши яких двадцять хвилин, ми вирушили далі на захід, до Польщі. Вся колона залишилась у руках ворога. Було це 17-го листопада 1921 року. Переходили ми через терен розташовання совєтських війсь. — «Стой! Какая часть? — Стрелять буду!» Але ми ні звуку. «Часовой» не стріляв, а ми йшли далі. Всю ніч з 17 на 18 листопада через Овруч на захід, корчами, лісами, через воду і мочарами. Так само весь день і всю ніч з 18 на 19 листопада і аж на четверту годину ранку того же дня вийшли ми на польсько-совєтський кордон. Два кіннотники скочили до сусіднього сільця, що було поблизу, довідатись, хто там. Господар через віконце зразу пізнав гостей й шепнув тихо в сінях: — «Їх тут повно».

Ми подались до кордону. Підійшли до плоту, тримаючи коней на поводах. Там стояли два перелякані польські вояки. Один із них запровадив нас до найближчого села, де знаходився штаб польського батальйону. Нас розброєно й ми відпочивали, здається, два чи три дні. Опісля етапним порядком, залізницею перевезли до таборів.

В Бересть-Литовському зустрів нас польський генерал, начальник пограничного корпусу. Казав, що повинен нас покарати за бешкети на кордоні (ми взяли були 40 коней із сідлами та рушницями від польських пограничників). Але через те, що нас зустріла така судьба, прощає нам і наказав видати нам гарячий обід.

Приїхавши до м. Каліша до табору, мені зараз дістався у руки обіжник наказу совєтської армії, який починався такими словами: «Так називаємая «петлюровська» армія, не раз нами битая...» Ідалі: «-..Изрублено в бою 400 чоловєк...; расстреляно 359...; 41 человєк послано в Києв на провєрку...» Значить вже маємо 800 людей, тепер 100 -110 ранених, які остались на возах і санях і нас біля 75 душ врятованих, — все це складає вихідну цифру біля 1000 людей. Стільки нас було, вирушаючи в похід в Україну. На основі різних джерел, можна було ствердити, що большевики мали 169 людей убитими і раненими. Але точного числа годі було устійнити.

Большевицька слідча комісія на чолі з «товарищем» Ґамарніком і Котовським засудила на розстріл 359 старшин і козаків. Присуд виконано 21 листопада 1921 року в містечку Базар, на Волині.
Так закінчився цей похід, який увійшов до історії наших Визвольних Змагань під назвою «Листопадовий рейд», а опісля як «Другий Зимовий Похід».

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації