ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 9 липня 2011 р.

ПІДСТАРШИНСЬКА ШКОЛА В РАДОЛЬФЦЕЛЬ*

                                                                      (Спогад)

Пізньою осінню 1943 р. усі 12 сотень (крім 2-ої і 5-ої) з вишкільного куріня «2. в. V.» покінчили свій рекрутський вишкіл. «Гайделяґер» і так невеселий з своїми пісками та кущами-карликами, в яких ми так наполегливо набирали вояцького шліфу, споганів та зсірів нам дорешти. Цікаво було, що буде дальше.

Німецькі старшини і підстаршини з сотень, що покінчили вишкіл, від'їхали до Італії й Франції, призначивши перед тим здібніших рекрутів тимчасовою старшиною. Як ми згодом довідалися, заздалегідь були приготовані оцінки найновіших стрільців і списки, хто іде на підстаршинський вишкіл.

Наказ від'їжджати не приходив кільканадцять днів і ми пробували власних крил... Сотникували українські старшини, муштрували здібніші рекрути, переважно самі кандидати до старшинської школи. Все ще було за свіже та провізоричне і тому не можна було завважити спеціялнього порядку по сотнях.

Добре, що такий стан довго не тривав. 15 листопада ми роз'їхалися кількома транспортами по цілій майже Німеччині, бо крім двох шкіл для підстаршин піхоти (Радольфцель і Ляуенбурґ), були призначені для нас інші школи різних родів зброї. (До них їхали вже менші групи).

Найбільшу групу творили стрільці, яким довелося набирати підстаршинського шліфу і досвіду в школі Радольфцель над Боденським озером. Сама школа лежить поза містечком Радольфцель, на оболо-нях, що тягнуться широкою смугою понад озером. Положення дуже гарне. Озеро найбільше в Німеччині. За озером Швейцарія з засніженими верхами Альп. Усюди повно садів, вправді тоді опустілі і безлисті, бо прибули ми туди з кінцем листопада, але трава всюди ще зеленіла. Такою зеленою, хіба може більш зруділою, осталася вона на час цілого вишколу, бо зима над озером незвичайно лагідна.

Модерні, обведені мурами і дуже чисті касарні із господарським будинком з годинниковою вежою посередині. Тут приміщувалась кухня — об'єкт не однієї мрії зголоднілих на вправах стрільців.

Вулицями цього старинного містечка вперше задзвеніла наша пісня. Ми маршували під проводом українських старшин з станції до касарень. Комендантом транспорту був пор. Сова. Решта старшин (було їх щось з десять) мали приглядатися, як постають з недавніх ще рекрутів — підстаршини. Були це пор. Микетюк, пор. Поспильовський, пор. Козак, пор. Казанівський та інші.

В Радольфцель були ще до нашого приїзду українські робітники (переважно придніпрянці). Про них знали радольфцельці, що це «русси» із відзнакою «ост». Вперше стрінулися вони з українцями — це з нашими стрільцями.

В підстаршинській школі те ж саме. Мало того. Вона існувала вже тоді п'ять років, але не мала ще чужинців за учнів. Ми були першими чужинцями, що мали вишколюватися серед цих мурів.

Самозрозуміло, що зацікавлення новими «вихованцями» було велике. На воротях ждала нас ціла група цікавих підстаршин. Вже там посипалися запити:

— Чи знаєте німецьку мову?

— З яких ви околиць? .— і таке інше.

Школа із своєю залізною дисципліною проковтнула нас, щоб «вщепити» нам т. зв. пруський дриль. Розділили нас сотнями в спортовій залі, де на вступі привітав нас командир оберштурмбанфюрер Бравн із своїми старшинами.

Відразу виринула справа перекладачів, бо багато серед нас майже зовсім не знало німецької мови. З них утворено першу сотню із сотенним гауптштурмфюрером др. Ґроссом. Крім цього утворено дві дальші сотні.

Ще в тім самім дні, коли ми приїхали, пополудні ми прибирали кінмати.

Поприділювані вишкільні підстаршини по два на групу з дванадцяти стрільців (панцирних ґренадирів) ходили по кімнатах і оглядали нас з резервою.

На другий день прийшов вже вишкіл. Вільного часу багато не залишалося нам аж до самого кінця вишколу. Дополудня вправи в полі, потім коротка обідня перерва. Після обіду вистачало часу хіба на те, щоб помити їдунки та приготувати зброю й виряд для вправ у боротьбі на близьку віддаль, що відбувалися за мурами касарень на площі ч. 1 або на бункровій горі.

П'ятнадцять хвилин залишали нам, щоб після вправ з немилосердного осіннього болота беззакидно чистому та зачесаному перейти у викладову залю. Напереміну, раз в залі, раз групами по кімнатах, проходили теоретичні лекції.

Кожного понеділка після обіду обговорював шеф гаупштурмфюрер др. Ґросс політичне положення. Усі приявні були приналежні до сотні старшини і підстаршини. Підчас таких годин дуже часто виринало українське питання.

Сам др. Ґросс, адвокат по професії, заступник віденського гаулайтера, був прекрасним промовцем. Назагал ставився до нас прихильно і був зацікавлений українською справою.

Нас хотіли вважати тільки як якусь окрему націю галичан, які не мають нічого спільного з Україною, але ми їм вияснювали, в чому діло. (Найбільше милила їх назва «Галіціен»), Відмінний характер німців і наш, як теж і мова доводили, спочатку часто, а далі все рідше, до непорозумінь, які др. Ґросс умів поладнати майже завжди справедливо.

Чимало клопоту було з піснями. Спочатку хотіли нас навчити тільки самих німецьких пісень. В Радольфцель пісня мусіла бути різка і голосна. На думку наших вишкільників українські пісні до маршу не надавалися. Найчастіше вимагали співати таких як: «Чорна кура», «Ми, українські добровольці», «Хлопці підемо» та «Машерують добровольці». Останню казав др. Ґросс перекласти на німецьку мову і співав її з нами щопонеділка після дискусії. Усіх завоювала українська народня пісня. Щочетверга на перервах підчас стріляння, перед кожною лекцією та в неділю співали ми пісні, якими усі захоплювалися. Проф. Осташевський, який відбував також підстаршинський вишкіл, зорганізував хор, що згодом став дуже популярний не тільки на терені вишколу, але в цілій Боденській окрузі. В місті ми дали концерт, яким мешканці були захоплені. Концерт ми повторювали. Крім того, співали на зимову поміч в Констанції, в Зінген та других місцевостях.

В Констанції, де була дуже акустична заля, усі були захоплені, проводили нас до станції з вигуками: «Браво, украінер»! Та не тільки пісня зблизила нас з мешканцями Радольфцелю. Вони не були призвичаєні, щоб есеси ходили до церкви. Факт, що кожної неділі пополудні бачили вони нас в церкві, зблизив нас дуже з населенням. Спочатку ми не мали зовсім вихідного, а потім дуже коротко пополудні в неділю і кожний хотів дещо купити от хоч би яблука чи пройтися над озером. Мешканці з зацікавленням розпитували нас про все. Часами навіть на вправах, під час забави в наступ, селянки підносили нам яблука. Згодом ми стали дуже популярні, а своєю постановою стрільці доказали, що і на вправах вони не є гірші від німців.

На вишкіл прийшли нові вихованці-німці і нас стягнули у дві сотні, бо забракло приміщення. Обидва сотники були дуже прив'язані до своїх вихованців-чужинців. Разом із 6 відділом постановили вони справити нам, українцям, окремі Різдвяні свята. Навіть наших дівчат, що були там на праці, запрошено було, щоби ці свята були для нас приємніші.

Скоро проминули тверді дні вишколу. Хлопці привикли вже і до дисципліни і до скромного пайка, тим більше, що багато пачок з дому, з Галичини, нагадували Гайделяґер. З вишкільним персоналом ми вже так звикли, що вони часто гостювали і радше пішли б з нами на фронт як з німцями. Більші військові вправи показали, що вправність у наших хлопців зовсім задовільна. Але завжди і всюди воно так, як усе вже наладнане і зігране, тоді треба починати життя на ново, бо час минає скоро. Таксамо незвичайно скоро проминув нам останній місяць вишколу.

Ми повинні були його покінчити раніше, як було передбачено, і тому на кожних вправах брали ми все щось нового.

Успіхи нашого хору під керуванням проф. Осташевського дали добрі висліди при перевірці школи райхсінспектором оберфюрером Вайссом. Вони причинилися до цього, що було тяжко розставатися з нашими виховниками, покидаючи школу. Вони бажали нам військового щастя і раді були б їхати з нами. Дехто з них нарікав на вояцьку долю, що примушує їх раз-у-раз зміняти свої групи, з якими так сприятелювалися.

Нас попращав командир і вранці перебрав наш транспорт до Нойгамеру пор. Микетюк. Ще раз залунали наші пісні по вулицях цього маленького старинного містечка. Ще раз востаннє подивилися ми на ті площі вправ, на яких змішалася із снігом та болотом не одна крапля молодого стрілецького поту. І хоч кожний хотів назад туди до своїх, до дивізії, жаль було прощати ці оболоні, які нераз спочатку вишколу в'їлися були нам добре «в печінки».

__________
*) Оригінальний спомин, збережений в архіві, якого автор, на жаль, не відомий. Якщо перебуває він десь на еміґраці, прохаємо відгукнутися до Редакції «В. К.». .— Редакція.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації