ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 27 січня 2013 р.

Людина, що за життя була три рази на "тому світі"

Спомини

Евген Логаза


                                                  (Спомин про мого брата)

                               Цей спомин можна б радше назвати збіркою деяких епізодів з життя мого брата Володимира-Влодка Логази, що я довідався від нашої матері, його дружини, родини та із спогадів побратимів-дивізійнників.

                                Бути лемком, моряком, відомим фільмовим актором, підстаршиною польської армії, кооперативним працівником, в'язнем німецького смертного концентраку у Авшвіці (Освєнцімі), бунчужним в Українській дивізії, двічі пораненим в ногу у двох війнах - німецько-польській і німецько-совєтській - полоненим у совєтській неволі, запротореним у табори смерти, рівночасно здобувати собі довір'я, пошану і приязнь, в яких обставинах він не перебував, би - це був мій брат Володимир, якого ми називали Влодком. Бо Влодко був найперше Людиною, з великої букви. Це я не говорю тому, що він був мій брат, а все те я чув від тих, які з ним ділили свою долю й недолю, бо я його менше знав, як вони - я був на 12 років молодший.

                                 Володимир народився в 1911 році у Криниці на Лемківщині. По закінченні середньої школи у Новому Санчі Влодко працював на польському кораблі "Пілсуцкі". Там познайомився з артистами театру Маліцької та акторами польського фільму й звернув на себе увагу. Незабаром сам став фільмовим актором у Варшаві під прибрамим прізвищем Лозінський. Війна перервала його кар'єру й він боронив Варшаву перед німцями, де був поранений в ногу.
Після закінчення цієї війни повернувся до Криниці, одружився і став директором сільсько-господарської кооперативи. Одного разу на кооперативному циклостилі було надруковано матеріяли одного українського політичного середовища. Мабуть, на донос, за таку "політичну роботу" німці арештували 25 працівників кооперативи, між ними і Влодка. їх запроторили до концентраку у Авшвіці. В цьому таборі його поставили на чергу знищення - дали йому ін'єкцію бензини у залозу під пахвою. Коли він стояв у ряді, пізнав Влодка лікар, котрий знав його з фільмів, і забрав його з черги смерти. Негайно зробив операцію щоб зневтралізувати бензинову ін'єкцію, але наслідки ін'єкції зробили з Володимира хворого й немічного в'язня.

                              Тим часом, після двох років клопотання через Берлін, Влодка й інж. Вакуловського звільнено з табору. Однак й тут зайшли комплікації, бо німці не випускали з табору хворих людей. Тому таборовий лікар підсував до німецької лікарської комісії здорового арештанта. Коли врешті вони приїхали до Кракова, на станції зустрінув їх інж. Спольський та ними заопікувався. Влодко повернувся до Криниці, де мусив щодня голоситися на ґестапо. Вдома Влодко далі хворів від наслідків бензинової ін'єкції, рука дуже боліла, гнила під пахвою. Наш знайомий лікар у Криниці д-р Савчак лікував його потаємно від ґестапо.

                              Ґестапо хотіло, щоб Влодко працював для них як аґент-донощик. Він не погодився, і одного дня забрав свою дружину та її матір, переїхавши потаємно до Львова, де працював далі в українській кооперації.

                             І тут його ґестапо знайшо й наказало повератися до Криниці. В той час проводився набір до української дивізії "Галичина" і Влодко, скориставши з нагоди, зголосився до Дивізії разом зі мною. Ми поїхали на вишкіл, і довга рука ґестапо вже не могла Влодка схопити.

                             Після рекрутського вишколу наші дороги розійшлися: я поїхав до підстаршинської школи, згодом до старшинської, а Влодко став бунчужним у 7-ій сотні поручника Мирослава Малецького.

                             М. Малецький тепло згадує свого бунчужного, старшого десятника Володимира Логазу, як чесного, доброго, солідного підстаршину, який ніколи не завів і завжди опікувався своїми вояками. Був дуже зарадний.

                            Орест Слупчинський розповідає, що Логаза, говорячи своїм лемківським діалектом, казав перед сотнею: "Ви не дивіться на мене, що я якийсь-такий лемко. Я все знаю і все бачу. У нас як у великій родині: поручник Малецький - наш тато, а я - ваша мама". Він старався Ореста вислати до підстаршинської школи, але він, Орест, завжди вважав, що пішов до дивізії боротися на фронті проти більшовиків, а не витрачати час у школах.

                            Під Бродами Дивізія спершу розбудовувала другу лінію оборони. Праця була важка, бо треба було будувати шанці, бункри й інші укріплення.

                            Тут загостила до них дуже гарна чарівна дівчина з одного села. Вона приносила вареники й запрошували хлопців до неї зайти. Коли вони підійшли до її хати, один з хлопців зауважив, що з дверей стирчить кінець дроту. Влодко закликав саперів, а коли хлопці зайшли до хати, у великому горшку на кухні знайшли в'язанку ґранат, до яких був прив'язаний дріт до дверей.

                             Коли я відвідував Україну, я від своєї знайомої довідався про ту "чарівну" дівчину. Вона була більшовицькою аґенткою. Прийшла до села як втікачка від більшовиків, вчила у місцевій школі. Дорослі в домі, де вона мешкала, знали її справжню ролю - більшовиків особливо цікавила дивізія "Галичина". Після війни вона часто гостювала у тій хаті.

                             Коли почалася велика совєтська офензива в липні 1944 року на цілому східньому фронті, Дивізія, яку включено до 13-го армійського корпусу, стала немов "пожежна команда", якою командування "гасило" вогні-прориви у фронтових лініях. Перевага Червоної армії була тотальна. Поручника Малецького, тяжко пораненого, вдалося вивезти до шпиталю. Був час, як зауважує Слупчинський, що сотенний бунчужний Логаза отримував харчі від селян на цілий курінь.

                            У тій ситуації навіть бунчужний Влодко командував групою вояків у першій лінії фронту. Його група зайняла позицію в одній порожній хаті. Обстріл того дому вівся безперестанно, і відійти на іншу позицію усім не було можливо. Влодко поділив групу на дві частини: одна група мала відійти під прикриттям вогню, і зайнявши становища, сама мала відкрити вогонь, під прикриттям котрого друга група мала відступити. На жаль, коли відійшла
перша група, по ній слід застиг. Обстріл хати збільшився. Хата запалала. Із шістьох останніх залишився в живих Влодко, поранений в ногу, й один австрійський вояк. Їм нічого іншого не залишилося, як здатися в полон.

                          Їх обох ескортував якийсь червоноармієць. В один момент Влодко почув за спиною клацання замку. Він знав, що це значить, і викрикнув на повні груди: "Не стріляй!" Йшов далі, не оглядаючись. Нагло пролунав постріл, і австрієць повалився на землю. Влодка червоноармієць довів до великої групи наших полонених - яких три тисячі. Їх повели на станцію до Тернополя. Була велика спека. Хто відставав, того підганяли конвоїри, колючи гострими штиками. Хто знемагав і падав, того дострілювали. Були випадки, що сільські дівчата викуповували таких за горілку.

                         У цей період про Влодка згадує у своїх споминах п. н. "Лаґерний триптих" Олег Пушкар:

                         "У "львівськім воєвідстві" (стодоли для полонених із Львівщини) стрінув знайомого з Криниці. Був ним Логаза. За польських часів грав у кількох фільмах під псевдонімом "Лоґазінські". Тепер сидів він цілий час у своїм "воєвідстві", кажучи: "Ніде не рипаюся, бо не маю черевиків", і показував свої ноги у пірваних шкарпетках. Він певно тому закріпився у моїй пам'яті, що не був такий зламаний, як усі інші. Умів грати свою ролю і в тім "фільмі". Логаза дав мені частину свого тютюну, яким мав випханий хлібак, а який десь трофейно роздубув іще на фронті з розбитого табірного воза. Я не хотів у нього брати цього тютюну і казав, що не курю, але він утиснув мені його в руку і сказав: "Бери, бери, при нагоді проміняєш за хліб".

                          Усіх полонених завантажили в товарові вагони й повезли під Москву, до табору в Сталіногорську. Працювали у копальнях бурого вугілля. Влітку 1945 року почалися були допити, про які пише у своїх спогадах п. н. "Вежі і кулемети" дивізійник Павло Грицак. Усіх, хто народився і жив поза Сяном, вважали за поляків.

                            "Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: "ми вас передадім вашему правітельству", - пише Грицак.

                             1 листопада 1945 року "нарядчик" вишукав по одному всіх 8 таборових "поляків" - сім нас і Тадзя (поляка), наказав збиратися, мовляв: "дамой паєдєтє".

                             Він пише про Логазу: "Логаза, молодий, дуже бувалий чоловік, що був дослівно всім і всюди, між іншим, і моряком і фільмовим артистом. Не диво, що ця людина зуміла вибратися з шахти; доля була йому ласкава і він пішов до кухні на старшого робітника. Велося йому там настільки добре, що мав що їсти, а свій хліб міг продати. Фізично, властиво, не працював, лиш пильнував робітників, завербованих з голодних шахтарів, та засипав продукти в котел".

                            Тих "поляків" перевели пішки до табору ч. 17, в якому було 700 душ - коло 500 поляків, а решта німців. З тої (української) вісімки створено окрему бриґаду, котра ходила на різні роботи на хазяйство...

                            В переселенчому таборі в Сталіногорську зібралося яких 2 000 амнестованих чи репатріянтів. 27 грудня 1945 року розпочалася подорож: Тула, Орел, Брянськ, Гомель, Луненець, Барановичі і Берестя - 11 січня 1946 року. Звідси 14 січня приїхали до Білої Підляської, де їх просто викинули з вагонів і Польський уряд репатріяції видав документи. Всі роз"їхалися на подані адреси.

                         Грицак не подає, що сталося з Логазою. Може польські власті не прийняли його, може були інші перешкоди, в кожному разі, Влодко знову опинився на праці в копальні. Харчі мізерні: 200 грамів хліба й юшка-"помиї", бо назвати її інакше не можна. (Хто не вироблював норми, отримував меншу порцію харчів - "хто не працює, той не їсть!") Норма висока. Влодко скоро обезсилився до краю, хоч йому допомагали сильніші.

                         При одній з таких ситуацій, коли Влодко лежав без пам'яти, його застала контроля й наказала винести до трупарні як мертвого. Це другий раз прийшла по нього смерть з косою. Лікар, який робив огляд трупів, щоб сконстантувати смерть, знав Влодка, бо не раз з ним розмовляв та цінував його як чесну й порядну людину. Він взяв за руку, щоб провірити пульс. Пульс бився. Коли Влодко опритомнів, лікар потаємно виніс його на плечах до свого дому. Влодко важив 32 кг. Лікар його підгодував, і коли після пару тижнів, він уже чувся краще, відправив його транспортом полонених, яких везли в Сибір, бо довше не міг його тримати потаємно в себе вдома без небезпеки викриття.

                       Після довгої їзди поїздом, на кінцевій станції усіх перевезли вантажними машинами далеко в ліс і там самих залишили напризволяще. Охорона повернулася з машинами. Не було й куска хліба. Мороз 40 степенів Ц нижче зера. Що сталося з полоненими, не знаємо. Влодко, однак, якось добився до якоїсь дороги. На його щастя, над'їхала вантажна автомашина. Влодко станув посеред дороги й машина зупинилася. Таке трапляється в цих краях дуже рідко. Це краї споконвічних в'язнів, і в такій пригоді водій може заплатити своїм життям.                                                 

                       Водій відкрив двері кабіни й запитався: 
      
                      - До найближчого поселення 500 км. Маєш чим заплатити?    
  
                      - Я нічого не маю, - відповів Влодко.

                      Шофер вже закривав двері, як Влодко глянув на свою добру куртку, яку йому на дорогу дав лікар.

                     - Візьмеш її? - спитався.      

                      Їхали довго, Влодко не мав нічого в роті вже три дні. Доїхали до якогось поселення біля Іркутська. Авто зупинилося.

                      - Тут живуть бандєровци з Ґаліції, - сказав водій.    

                      Влодко висів і ледве доплентався до віконця першого бараку... Постукав... Надворі 50 степенів Ц нижче зера. Довкруги темна ніч... Втратив свідомість... Це втрете "завітала" смерть...

                      Мешканці бараку почули стукіт, але чекали на ще один. Коли його не було, вийшли й побачили людину на снігу. Затягли до бараку й почали рятувати. Над ранком Влодко опритомнів. І в цьому таборі залишився.

                      Щодня ходив голоситися до таборової управи, яка дала йому фіру з бочкою та коня. Він їздив по поселенні й чистив виходки. Так пройшло кілька років.

                       Згодом начальство зауважило Влодкові якості та його назначили директором цегольні. А сталося це так. На цегольні працювали виселені з України, найбільше з Галичини, жінки й дівчата, такі, які не відзначалися на роботі, й цегольня займала останнє місце у продукції. Це останнє місце в продукції цегольні чи не стало дійсною причиною його "директорства", а ще більше, щоб Влодка остаточно заламати й "унічтожити".

                            Людяна поведінка й поважне відношення Влодка до жінок довели до того, що незабаром цегольня стала першою у продукції. Це не сподобалося начальству табору. Воно хотіло тепер поставити на це місце росіянина, хай і судженого, але свого. Влодка забрали, побили його, як на глум, поламали цю руку, на якій він носив число кацетника з Освєнціму, і знову післали чистити виходки. Робітниці цегольні запротестували й не вийшли на роботу. Їх побили й примусили йти, але не могли заставити працювати солідно, і цегольня знову опинилася на останньому місці. Після майже двох років, не маючи виходу, Влодка знову призначили на керівника цегольні.

                            Це поселення, в якому Влодко жив, називалося Лісіха, й тут траплялися часті грабунки, вбивства. Однак мешканці вже привикли до такого "стилю життя", бо мусили.

                             Влітку 1953 року Влодка відвідала мати, яку з родиною, насильно переслили з Криниці до Галичини зараз після закінчення війни. Наш батько був старшиною а австрійській армії під час 1-ої світової війни. Поранений він повернувся до Криниці і після довгої і тяжкої хвороби помер, як мені було три чи чотири роки. Мати одружилася вдруге.

                             Мій другий брат, що був підстаршиною в польському війську, повернувся з війни до Криниці, але згодом німці його арештували й посадили в горезвісну тюрму Монтелюпу у Кракові. Після одного року його розстріляли разом з вуйком Тарасом, який мав 78 років. Їх закопали у спільній могилі на Зеленій Горі.

                            До Влодка мати їхала поїздом два місяці. Влодко зустрів її на станції в Іркутську, показав усе, річку Ангару й навіть бочку й черпак, яким чистив виходки. Але тепер йому жилося вже багато краще, після смерти Сталіна й відлиги за Хрущова.

                           Влодко здобув собі прихильність людей, і вони навіть приносили йому харчі. Навіть росіяни, які його катували, почали до нього вчащати й гоститися та при цьому вчити своїх дітей бонтону при столі. Раніше, коли Влодко малював їм помешкання, вони бачили, що він незвичайна людина. Коли він сідав їсти обід, він з газети вирізував тарілки й тарільчики, розставляв їх на столі, розділяв на них свою скромну пайку і, як водиться на заході, сідав до обіду. Його зверхники витріщали очі: "Сматрі, как он єст!" Це він напевно робив, щоб не забути за своє минуле, затримати людську гідність та не знизитися до примітивного рівня лагерного життя. І це був його "театр", в якому Влодко відігравав свою злою долею накинену ролю, бо як зауважили його побратими, він був великим оптимістом і "умів грати свою ролю у фільмі життя".

                          В Сибіру Влодко одружився з вдовою, яка вирятувала його від "третьої" смерти. Заложив сім'ю. Заочно закінчив інститут іноземних мов, бо хотів дістати працю перекладача в польському посольстві. Але польська комісія визнала на іспиті, що Влодко не знає достатньо польської мови... Влодко, підстаршина польської армії, польський фільмовий актор з-перед війни!? Видно, вони були вже поінформовані про Влодка. Він теж старався виїхати до Польщі або до Канади, але без успіху, хоч його вчорашні кати навіть виробили йому документ, що він служив звичайним бійцем у Червоній армії. Нераз йому казали, кличучи його по-батькові: "Денісович, ти правільно дєлал, что воєвал протів нас".

                         Помогли йому посилки з Канади, й він в 1958 році приїхав до Львова. Тут йому не вдалося приписатися, але він отримав працю завідуючого господарством шпиталю, який кінчали будувати в Калуші. А вже, 2 травня 1959 року, прийшла смерть від удару серця. Четвертий і незмінний раз... □

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації