ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 26 червня 2011 р.

МИКОЛА ЮНАКІВ

Михайло Садовський
генерал-хорунжий Армії УНР

                Генерального Штабу Генерал-Полковник Армії УНР

Гвардія вмирає, але не здається. 
Наполеон І

 Минає й відходить в туманну далеч день за днем... Минають і відходять від нас події; відходять люди. У вічність відходять і наші чільні національні й державні провідники; відходять і полководці нашого збройного змагу...

 За найчільнішого, за Вождя Війська Українського, Головного Отамана Симона Петлюру — хоч не все, хоч не повно, хоч не так яскраво, не в тому сенсі може, щоб його постать промінювала для нащадків, для поколінь прийдешніх, та все ж дещо вже записано, та вже все щось є, бодай канва для майбутніх істориків. Проте про його найближчих помічників, за тих, що з його наказу розробляли стратегічні пляни, а другі ті пляни на полі бою в чин переводили, збройно змагаючись з ворогом, про них. майже нічого не сказано, нічого не записано. Чи ж це є добре? Чи ж ми, сучасники, є в порядку? Авже ж, що ні. Бо ж їхній чин, їхній досвід мусить стати школою, дороговказом для всіх тих, які змінять попередників на їх варті, для всіх тих, що продовжуватимуть ними розпочате, що поведуть у бій полки, що докінчуватимуть все те, чого не судилося здійснити їхнім попередникам.

Так отож розпочнімо, поки ще пам'ять не зраджує, реєструвати, хочби наших покищо найвищих військових провідників, наших полководців славного героїчного українського війська обох  його складових частин — Армії Української Народньої Республіки та Української Галицької Армії. Почнімо фіксувати бойові чини та славетні діла наших визначних військових діячів, ба навіть їхнє приватне життя, з якого теж можна буде нашим майбутнім поколінням зачерпнути немало доброго і повчального.

Розуміємо й наперед самі тут скажемо, що праця наша не буде наскрізь досконалою, повною та вичерпною, бо пишемо з пам'яти, без документів, без джерел. І тому будемо дякувати за кожний рядок, добавлений до цього, бо ж і це може дати майбутньому історикові матеріял для вичерпних характеристик наших полководців.

У далекому чужому Тарнові в Польщі від 3-го серпня 1931 року, ген-ген за містом, на католицькому цвинтарі, що розташувався на узбічу цього міста, стоїть самотня могила. Хоч могильна земля вже ствердла, але ще свіжою є пам'ять про того, хто в ній лежить. А спочиває там наш старий приятель, товариш по зброї, видатний український генерал Микола Юнаків, який склав на чужині свої шляхетні кості, не дочекавшись світлого, радісного дня повороту на визволену від ворога батьківщину.

Генерал-полковннк Микола Юнаків, Начальник Української Академії Генерального Штабу, Начальник Штабу Головного Отамана з'єднаних армій УНР і УГА 1919 р.

Народився Микола Юнаків у м. Чугуєві на Харківщині в Україні 6-го грудня 1871 року. Про своє походження ось так сам він писав мені в вересні 1927 року: «Дід мій, як мені відомо, був полковником Бужського козацького війська, що на старість осівся біля містечка Новий Буг на Херсонщині у місці збігу р. Інгулу з р. Сагайдаком. Там він мав досить велику власність, яка потім перейшла у спадщину до мого батька, де я ще хлопчиком не один раз бував. Прізвище моє складається з коріня «юнак» та приставки «ів». Корінь, звичайно, слов'янський (український, сербський, болгарський, польський, але в жодному разі не московський). Приставка ж являється або наслідком примусового обмосковлення, яке, як відомо, часто практикувалося в Росії у ХVІІІ-му столітті, або є звичайним українським придатком до коріня прізвища якогось з моїх предків у значенні — «юнаків син», що також було звичайним частим явищем в Україні. Мати моя була родом із Харківщини з давнього українського роду Пісоцьких. Щоправда, була вона несвідомою, але стихійною українкою, називала себе «малоросіянкою», але все життя підтримувала в своїх дітях любов до нашої рідної мови, пісні, рідного вкраїнського національного вбрання, рідних звичаїв й мистецтва. До самої смерти з замилуванням згадувала вона той випадок, коли повернувшись по довгій відсутності додому до Чугуєва, зустріла мене в тому стані, коли я вже почав говорити, і що першим моїм реченням, зверненим до неї було: «та де ж це ви були так довго...»

Дитинство своє Микола Юнаків провів в Україні, але вчитися й пізніше служити в війську довелось йому в Московщині, куди було перенесено на службу батька його Леона, генерала російської армії. Середню освіту М. Юнаків здобув в Орловському кадетському корпусі, після чого перейшов до Павловської військової школи в Петербурзі, звідки й вийшов в ранзі підпоручника. В 1891 р. він вступив до лейб-ґвардії Семенівського полку, що стаціонував у столичному тоді російському місті Петербурзі.

В 1897 р. М. Юнаків закінчив високу військову освіту в Миколаївській Академії Генерального Штабу й відтоді займав різні становища старшин генерального штабу аж до начальника штабу дивізії включно; одночасно викладав він і воєнні науки в Оранієнбаумській офіцерській стрілковій школі та в Пажеському кадетському корпусі. В 1907 р. М. Юнаків почав свою службу в тій же Академії Генерального Штабу, де здобував високу воєнну освіту, на посаді викладача воєнних наук та наставника слухачів академії.

У січні 1907 р. М. Юнаків захистив дисертацію на тему «Похід Карла XII в Україну в 1708-9 роках», після чого дістав призначення на становище екстраординарного професора Академії по катедрі воєнного мистецтва; за ту ж дисертацію дістав він і від Російської Академії Наук ще й почесну нагороду — премію графа Уварова. Після схвалення у 1911 р. на конференції Академії Генерального Штабу нового наукового твору М. Юнакова під назвою «Російсько-Японська війна 1904-1905 рр.» він був призначений ординарним професором Академії.

До цього необхідно ще додати, що М. Юнаків, бувши вже професором академії, написав велику наукову працю «Велика Північна Війна» (Велікая Сєвєрная Война), в якій сильною логікою й фактами збиває необосновані твердження російських істориків, ґлорифікаторів царя Петра І про його блискучі таланти у веденні війни з шведами. Цей твір Юнака є широко відомий у світовій військовій літературі і служить важливим джерелом для студій російської воєнної історії чужинцями.

В академії генерал М. Юнаків належав до складу прогресивної групи професорів, що мала на меті провести радикальні зміни в програмі й методах навчання в Академії. З уваги на те, що наміри цієї групи професорів не знайшли підтримки у тогочасного військового міністра Сухомлінова, ген. М. Юнаків змушений був у лютому 1914 р. залишити службу в Академії й прийняти посаду муштрову командира бригади 37 пішої дивізії, що стаціонувала в столиці. На цьому становищу розпочав ген. М. Юнаків і свою участь у Першій Світовій війні. Внедовзі перенесли його на посаду начальника штабу 25-го армійського корпусу, а трохи згодом на становище начальника штабу 4-ої армії, а потім командира 7-го армійського корпусу й нарешті став він командуючим 8-ою армією, а в грудні 1917 р. з того високого посту московська революційна влада усунула його за підтримку національного руху в його армії. Цією датою М. Юнаків у ранзі генерал-лейтенанта закінчив свою службу в московському війську, від'їхавши з фронту за дозволом армійського революційного комітету в двомісячну відпустку на лікування до Харкова із зобов'язанням по скінченні відпустки прибути до Петрограду в розпорядження тодішнього військового комісаря Л. Троцького.

У Харкові ген. М. Юнаків вирішив не вертатися на службу в московському війську, а вступити на службу Україні. З цією метою він прибув до Києва, де відразу ж був прийнятий на авдієнції у Симона Петлюри, якому запропонував себе до його послуг. Дуже тепло прийняв ген. М. Юнакова Симон Петлюра, який в часі Першої світової війни був у підлеглості Юнакову, і скерував його до тодішнього генерального секретаря військових справ Порша. Від Порша ген. Юнаків дістав пропозицію обняти командування 4-тою армією, яка стояла на фронті в Румунії, але прийняти цього становища генералові не довелось із-за наспілих подій, як ось большевицькі розрухи в Бесарабії, бомбардування червоними військами під проводом жандармського царського полковника Муравйова Києва тощо. Після заняття большевиками Києва ген. Юнаків утік з великими труднощами до свойого рідного Чугуєва й там переховувався аж до приходу українських і німецьких військ.

У травні 1918 р. за часів Гетьманату ген. М. Юнаків прибув знову до Києва і в липні дістав від тодішнього військового міністра ген. Рогози призначення обняти становище голови комісії по утворенні військових шкіл в Україні. На цьому пості ген. Юнаків виявив надзвичайні організаторські здібності та великий виховний педагогічний досвід. До речі буде тут згадати, що названа комісія одноголосно ухвалила творені в Україні військові школи називати юнацькими, запозичивши корінь тієї назви від прізвища голови комісії Юнакова, водночас і від української молодечої назви «юнак».

По закінченні праці у згаданій комісії ген. М. Юнакова призначено на становище Начальника Головної Шкільної Управи Військового Міністерства, на якому він мав завдання перевести в життя все те, що накреслив теоретично в комісії творення українських військових шкіл. Я пам'ятаю ще й сьогодні, яке добре враження зробив новопризначений Начальник Головної Шкільної Управи ген. Юнаків на особовий склад тієї установи, коли знайомився з ним при вступі на той пост та як потім успішно й гармонійно йшла кипуча праця у нас під його вмілим керуванням. Не довго одначе тішились ми з його присутности серед нас, бо вища військова влада призначила діловитого та енергійного ген. Юнакова на новий, значніший і більш відповідальний пост у війську — начальника Української Академії Генерального Штабу. Одначе не судилося йому відкрити ту академію на рідній землі та віддати їй все те глибоке знання військової штуки, організаційний хист і довголітній досвід, що він їх набув за час своєї професорської праці в російській академії, бо ген. М. Юнакову прийшлося в січні 1919 р. евакуюватися з Києва.

За часів Директорії ген. М. Юнаків деякий час перебував на становищу Головного Інспектора Військ Української Народньої Республіки, а потім помічника начальника Головної Ґеодезійної Управи Військового Міністерства. Від серпня 1919 р. по січень 1920 р. займав ген. Юнаків найвище в Українській Армії становище Начальника Штабу Головного Отамана, коли то були поєднані в одну органічну цілість Наддніпрянська й Наддністрянська Армії — Військо УНР і УГА. Тоді то ген. Юнаків опрацював операційний плян походу з'єднаних українських армій для здобуття столиці України Києва й доручив виконання того пляну трьом корпусам: Запорозькому Армії УНР в команді полковника В. Сальського й 1-му та ІІІ-му корпусам УГА в команді генерал-четарів Кравса та Микитки. Вже на чужині ген. М. Юнаків був радником Української Дипломатичної Місії в Варшаві, а потім військовим міністром і головою Вищої Військової Ради. За віддану корисну службу Україні й рідному війську уряд України нагородив генерала Миколу Юнакова найвищим військовим ранговим ступнем генерал-полковника.

Численні евакуації й зв'язані з цим часті переїзди, часто-густо в дощ у непогоду та осінню стужу на селянських підводах, пізніші злидні емігрантського життя на чужині, особливо ж у Тарнові та Ченстохові, де часами доводилось провадити напівголодне існування, — підірвали здоров'я струдженої, порівнюючи ще й не старої людини, а відсутність засобів на лікування й до кінця підрізали сили ген. Миколи Юнакова. Ще в році 1927 ось що писав мені він про стан свого здоров'я: «...у березні страшні припадки невралгії лицевого нерва примусили мене таки взятися за енергійне лікування цієї жахливої хвороби. Під час лікування виявилося крім того, що я вже здавна хворію на артеріосклероз і склероз кровоносних мозкових судин, що виявляється в припадках в области серця і в щоденних болістях в області тімені. Хвороба ця дуже запущена й вимагає енергійного лікування, бо загрожує внутрішнім виливом крови в околиці серця або в мозок. Не дивлячись на лікування, я ввесь час почуваюся все слабшим і слабшим і, як бачите, стаю цілком інвалідом».

Не зважаючи на такий нужденний стан свого здоров'я, ген. М. Юнаків все ще хотів щось робити, хотів бути ще корисним нашій національній і державній справі. В одному із своїх листів він писав; «Все рівно вмирати колись треба буде. Досадно лише те, що в періоди передишки від болю голови в умовах можливої праці я міг би ще бути корисним для справи, бо голова працює добре і треба б лише створити відповідні умови для моєї роботи, але, на жаль, не тільки умов тих створити неможливо, але навіть засобів на лікування не можливо знайти». Та все ж ген. М. Юнаків не залишався таки пасивним. Він і надалі виконував службові доручення Уряду УНР, брав активну участь у житті своєї тарнівської української колонії. На делегатському з'їзді української політичної еміграції в Польщі в 1928 р. його було вибрано членом Ради Українського Центрального Комітету. Цікавився і слідкував він за новою українською літературою й приймав активну участь у працях Українського Воєнно-Історичного Товариства, як його голова й член редакційної колегії органу Т-ва, журналу «За Державність».  

За моєю порадою в останньому році свого життя ген. М. Юнаків написав спогади про свою участь у боротьбі українського народу за Волю і Державність. Треба думати, що спогади ті написані так же талановито, як були написані ним його наукові праці, що дістали колись заслужене признання й високі нагороди. На жаль, нікому невідомий зміст тих спогадів, бо щойно по смерті генерала довідалися, що автор спогадів закопертував їх, забезпечив ляковими печатками й застеріг написом, — «Відкрити по 30-ти роках з дня моєї смерти». На його бажання у власному заповіті ті спогади були відіслані до одної з українських інституцій в Канаді. (Невідомо якої — редакція «В. К.»).

Доля є невблаганою, а смерть безжалісною; вона не розбирає, хто кому потрібний чи корисний, чи навіть необхідний для свого оточення, для тієї чи іншої справи; косить вона намічені жертви повздовж і поперек. Так сталося і з генерал-полковником Миколою Юнаковим: в дні 2-го серпня 1931 року перестало битися шляхотне серце лицаря й вірного сина свого народу, який не завагався покинути великих надбань у чужому війську та перейти на службу своїй Батьківщині й то в часі для неї найтяжчому, в часі непевному — в боротьбі.

Українська суспільність, бойові товариші генерала та представники уряду Української Народньої Республіки в міру сил та спроможности достойно вшанували пам'ять покійного, віддавши йому останню пошану. В палких надгробних промовах його товариші по зброї, генерали Армії УНР запевняли, що нарід український по своїм визволенні з ярма не забуде дорогого покійника на чужині осамітненого, а забере додому шляхетні кості-останки й складе з почестями їх в Пантеоні Славних нашої Столиці Золотоверхого Києва на берегах Дніпра-Славути.

(Написано в 20 роковини з дня смерти Покійного. М.С.)

ПРИМІТКА: — Оригінал повищого, рукопису ген. М, Садовського, ніде ще недрукований, переховується в Музею ім. ген. М. Садовського при УВАН в Канаді в Вінніпегу. Копію того рукопису передав до друку в «В. К.» в СТОЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ген.-полк. М. Юнакова (1871-1971) пполк. Микола Битинський, колишній секретар Українського Воєнно-Історичного Інституту в Торонті. 

Редакція «В. К.»

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації