СПОГАДИ, ЩО КЛИЧУТЬ ДО ДІЇ...

Спомини

Евген КОСТРУБА

Швидко плине час... Так, день за днем, минув ще один рік життя... а з тим, один по одному, відходять у небуття і мої бойові побратими... Вічна їм пам'ять!

Цьогоріч, збираючись на панахиду по наших поляглих побратимах, думалось мені не лише про обпалену у боях юність, а й про тих, кому, як і мені, згодом, судилося зазнати кращої долі - створити щасливу родину, зазнати щастя батьківства, розпочати і розвинути власну справу, прилучитись до розбудови нашої громади в Канаді. Щоправда, далеко від рідної землі, та нарікати - гріх, бо хто зна, як воно було б ТАМ...

                                                У вільний від вишколу час у Ральштадті.

                                                   Під час бойових навчань у Ральштадті

Згадалось, як колись, восени 1943-го, сотню, до якої входив і я, вирішено було відквартирувати на вишкіл до містечка Ральштадт, поблизу Гамбурґа. Там вишколювали нас як військових зв'язківців. До сотні набирали юнаків, які мали бодай початкову технічну освіту. Мабуть, саме тому нашу групу вважали особливою, називаючи - elite Gruppe. Навчання, для нас - молодих, завзятих, прагнучих знань хлопців, було неабияким задоволенням. Усе нове ми вдихали наче повітря на повні груди. Там же, у Ральштадті, ми вперше святкували Різдво далеко від дому і від рідних... і хоча зорганізовано все було якнайкраще, проте тиха туга відбивалась в очах кожного із нас, бо ж мимоволі згадувалось, як то воно було вдома ще всього рік тому...

Навесні 1944-го уся наша сотня, успішно завершивши вишкіл, повернулась до місця дислокації Дивізії „Галичина'' поблизу міста Нойгаммер. Тут нас розподілили по полках і сотнях. Мене було призначено командувати групою зв'язку в чоті тяжких ґранатометів 8-ї сотні 29-го полку. Дивізія була сформована і готова до виїзду на фронт, лінія якого проходила саме в Галичині. Відтак ми рушили на фронт, у саме горнило боїв, під Броди... молоді, відважні, впевнені у своїй непереможності... як тужливо стискається сьогодні серце від згадки про те, скільки молодих життів полягло у тяжких боях за кращу долю свого народу...

Евген Костуба у поклоні бойовим побратимам на меморіяльному цвинтарі вояків УД „Галичина", які загинули під Бродами, в селі Ляцьке-Червоне на Золочівщині

... У роздумах, знову і знову, наче кадри бойовика, спливають епізоди боїв... Виконуючи завдання прорвати оточення, нашій групі чудом вдалось перебіжками перетнути залізницю, яку повністю контролював ворог, а щоб унеможливити нам її перехід, там безперебійно строчив кулемет „Максим". За залізничним насипом, який нам вдалось здолати, нас знову зустріла черга ворожого кулемета, що змусило нас, на якийсь час, залягти у житньому полі. Я віддав хлопцям наказ не рухатись, аж допоки не визначимо, з якої точки нас обстрілює ворог. Зрозумівши, що ворог веде обстріл з лісового узгір'я, часу для роздумів не було. Я наказав - „Вогонь по горі лісу!". Ми стріляли, чимдуж вбігаючи в ліс. Від наших пострілів наче косою косило верховіття дерев. Діставшись лісового пагорба ми побачили спорожнілі ворожі окопи, стало зрозуміло, що ворог відступив.

Таким чином, ми виконали завдання - прорвали вороже оточення, відкрили дорогу для частин, які йшли за нами, даючи їм змогу пробратись до найближчого укриття, до лісу.

По короткому часі, усі вцілілі частини підтягнулись, зібравшись у лісі. Тут вирішено було просуватись далі, на захід, в сторону Львова. Тож ми і рушили... кожен торуючи дорогу своєї Долі.

По-різному вона склалась у кожного із нас, проте ми вижили і були за це вдячні Богові, а ще, життями своїх поляглих побратимів, зобов'язаними зробити щось більше.

Приходить час давати своєрідний звіт за прожите, бо ж життя кожного із нас є маленьким штрихом у великій картині історії нашого народу, у якій чимало трагічних сторінок, чимало подій, які болять досьогодні і кличуть до дії.

Зазнавши кращого життя у заможній країні, мене попросту переслідувала думка у якийсь спосіб увіковічнити пам'ять жертв ще однієї великої трагедії українського народу - Голодомору 1932-33 рр. Певний, що з Божою допомогою, при всебічній підтримці і з благословення єпископа УКЦ на Східну Канаду, високопреосвященного владики Стефана Хміляра та пароха церкви, всечесного отця-протоієрея Романа Паньківа, а ще із надійною командою помічників, мені вдалось здійснити одну із своїх заповітних мрій - спорудити Монумент-Дзвін Пам'яті по жертвах Голодомору в Україні, який відтепер здійматиметься у височінь поблизу Собору Успення Пресвятої Богородиці, що на вул. Кавтра, у Міссіссаґа, який було офіційно громадно відкрито і освячено 25-го вересня 2010 року.

Нехай він береже пам'ять про мільйони невинно замучених Голодомором українців, пригадує про страшний злочин тоталітаризму проти людства і застерігає від того, щоб така
трагедія ніколи і ніде не повторилась!

Підготувала Зоряна Хомчак-Онищук