ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 29 жовтня 2010 р.

GOTTING GRILL-RIMINI

Ярослав ГУНЬКА    

    Після 12 місяців таборового життя для 40 щасливців з гарматного полку випала „манна з неба" - постійна служба - праця „поза дротами" у переходовому англійському таборі в центрі міста Ріміні.

Табір під назвою "Gotting Grill" був побудований при головному залізничному вокзалі в Ріміні. Мета табору - обслуговування транспортів англійського війська, що поверталося залізницею з Африки і Південної Італії до Англії. Будівлі мали величезну залю-їдальню зі сценою, дві кухні, душі, пральню, офіс і квартиру для трьох англійців та шість бараків для обслуги (для нас). В бараках жили німці, що обслуговували та охороняли табір. В червні 1946 року німці були звільнені і відправлені додому, а обслугу табору доручено українцям.

Це престижне, на той час, завдання припало гарматному полку (вірю, що не без впливу хор.Теодора Барабаша, який був адьютантом коменданта табору - майора Яськевича). Хорунжий Іван Ґайда отримав доручення зорганізувати відповідну групу хлопців, а я став його заступником. В групі були механіки, кухарі, прибиральники, охоронці і шість музикантів - група Крайчика.

Десятник Коваль, старший віком від нас усіх, що вже добре володів англійською мовою, працював у канцелярії поруч коменданта, яким був штаб-сержант (прізвища не пригадую). На жаль, відношення між ними були холодні. Всі проблеми в таборі з італійською мовою були моєю відповідальністю, бо володів я нею вільно.

Сежант Ганкок (Наnсоск) був господарем у таборі і ведучим під час зупинки транспорту. Його відношення до нас було тепле і дружнє. Ми мали вигідні помешкання і свою окрему кухню. Шефа нашої кухні я стрінув 1955 року в ресторані „Одеса" в Торонті.

Шефом англійської кухні був італієць, а наші були його помічниками. Охорона табору була виключно нашою відповідальністю. Ми мали необмежений вихід до міста чи до моря у вільний час. Кожного дня ми мали до свого розпорядження вантажівку з транспортного депо, з нашим водієм. Отже, штаб-сержант одержував повідомлення про дату і час прибуття транспорту і кількість вояків два-три дні наперед. Тоді він виписував реквізицію на харчі. З тим списком десятник Степан Рубич їхав до військових магазинів і вибирав харчі - це була його робота. Я їздив з ним два рази на тиждень вибирати харчі для нас.

Транспорт затримувався на вокзалі не менше двох годин. Вояки заходили до табору, де для них було все приготоване: душ, ґардероба та розкішний буфет у їдальні. Підчас обіду пригравала їм оркестра („банда") Крайчика. Коли вояки гостилися, ми навантажували в поїзд різні харчі і чай для них „на дорогу".

Не кожного дня був такий транспорт, але були випадки, що одного дня було два, і треба було добре звиватися, щоб справитися з ними.

У вільну від транспортів суботу англійці з навколишніх місцевостей з'їжджалися на забаву. Пригравала їм оркестра Крайчика, а ми обслуговували в барі і буфеті (life was good!). Штаб-сержант заборонив був нашим хлопцям танцювати, але англійки, щоб пожартувати зі старим сержантом, самі тягнули нас до танців.

Ми часто мали гостей - знайомих з головного табору, і з ними могли передати харчі друзям до табору.  

Одного вечора в серпні 1946 року хор. Ґайда надягнув цивільний одяг, де в кишені були цивільні документи, видані у Ватикані на його прізвище, попрощався з нами й поїхав поїздом до Риму. Він був одним з невеликої групи абітурієнтів, яким єпископ Іван Бучко постарався місця в університеті в Еспанії і Франції. Ґайда про це знав наперед і наполегливо вивчав французьку мову. Наступного дня я зголосив сержантові, що Ґайда десь зник. Сержант не робив з того "big deal", і назначив мене на цей пост.

Проблем з хлопцями не було, бо ніхто не хотів повертатися до головного табору. Обов'язково всі мусіли бути в таборі на десяту годину увечорі. Кожного вечора ми збиралися в одному бараку на гутірку і часом запрошували сержанта Ганкока, щоб обговорити з ним деякі проблеми. Він це дуже цінував.

Ранньою весною 1947 року табір біля вокзалу в Ріміні був ліквідований, а нас відправлено до головного табору, який також був у стані ліквідації, бо нас перевозили до Англії. В половині травня гарматний полк з вокзалу м. Ріміні поїхав до Венеції, де ми завантажилися на пароплав. В кожного з нас був докірливий сумнів - чи не везуть нас до Одеси?! Аж, як побачили скалу Ґібралтару, заспокоїлися. 
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації