ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 16 жовтня 2010 р.

"Галичина": визнати не можна засудити

Найпопулярніший блоґґер пострадянського простору Другой написав пост про Марш слави УПА, де однозначно засудив "нацистскую постсоветскую отрыжку", звинувативши УПА, між іншим, у масових вбивствах євреїв якимось міфічним "українським леґіоном".

Ті, хто засуджують український визвольний рух 40-х років, намагаються не розрізняти різних формувань. "Нахтіґаль" і "Роланд", дві гілки ОУН, дивізія "Галичина" і УПА постають в них як одне ціле. Плакати "Галичина" слугують доказом нацизму всього визвольного руху, а разом з ним дискредитується і ідея незалежної України.

При цьому такі "судді" ніколи не бачили особисто і не спілкувалися з людьми, які були в УПА чи в інших формуваннях, а для цитувань обирають анґажовані польські і радянські джерела.

Тема "Галичини" і українського колабораціонізму багато разів піднімалася урядом СРСР в світі – у справі Оберлендера чи канадській комісії Дешена – для дискредитації українського питання в цілому.

Шлейф пропаґанди того часу тягнеться і до сьогодні. Та ні Канада, ні Німеччина, ні Великобританія не є пронацистськими державами. Саме тому вони не пішли за СРСР, не приєдналися до комуністичного "полювання на відьом" під антифашистськими гаслами.

Логіка інституцій

В 1914 році було створено курінь Січових Стрільців. Озброєні і вишколені Австро-Угорською імперією, вони при першій же ж зручній нагоді взялися захищати українську справу.

Та ж логіка була і в 1941-му, коли творився "Роланд" з "Нахтіґалем". І в 1943-му українські вояки прагнули отримати вишкіл і зброю з чужих рук, а в зручний момент обернути цей ресурс на свою користь.

Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету, так говорив про логіку утворення Дивізії:


"Ми є за творенням Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі: 1)ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні, 2)ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову, 3)ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав’язок армії, 4)це може бути точка виходу для дальших планів, 5)лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.


Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесноти. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм".

Бандерівська ОУН засудила утворення дивізії "Галичина", вважаючи, що "проект створення Дивізії є шкідливим і для української національної справи на міжнародному полі, бо більшовицька пропаґанда буде це вживати як доказ, що український рух створений німцями".

У неї уже був неґативний досвід: її співпраця з нацистами закінчилася на два тижні пізніше за радянську арештом Бандери і Стецька.

До Дивізії зголосилося 80 тисяч добровольців. Радянська влада означала для них втрату релігійної і етнічної ідентичності, втрату майна, заробленого тяжкою працею впродовж кількох поколінь, а в більшості випадків і втрату свободи і життя.

Два роки хазяйнування СРСР не залишили жодних ілюзій, тому просто чекати вчорашніх катів, склавши руки, вони не збиралися.

Та всім цим розрахункам не судилося збутися. Більшість тих, котрі йшли, щоб стати ядром майбутньої української армії, щоб захищати рідну землю від колгоспного рабства, були змушені служити гарматним м"ясом під Бродами, а потім – поборювати чужих партизан на чужих землях. Нацисти використали українців задля своїх тактичних цілей, і в цьому трагедія Дивізії.

В останні дні війни дивізійники прийняли присягу на вірність Україні, переформатувавшись в "Першу дивізію Української Національної Армії". Вони мріяли про це від самого початку Дивізії. І тільки неминуча поразка дала їм змогу поступити так.

Долі

Тим, хто аґресивно засуджує Дивізію і її вояків тa сприймає цих людей через радянські пропаґандистські кліше, в 99 відсотках випадків ніколи не доводилося стикатися з цими людьми особисто і спілкуватися з ними.

Та життя складніше за пропаганду, і біографії дивізійників – тому підтвердження.

Жданомир Пришляк народився 1923-го року в селі Підгірці на Львівщині, де знаходиться знаменитий Підгорецький замок. Його батько, сільський священик Петро Пришляк, віддав його до Золочівської гімназії, а потім до школи аґрономів в селі Черниця на Бродівщині.

В 1943 році разом з братом Ратиславом пішов добровольцем в дивізію "Галичина", де служив радистом. У "Бродівському котлі" попав в радянський полон, і понад 10 років провів в концтаборах, здебільшого в Середній Азії, де певний час шоферував (Ратислав Пришляк помер в часі ув"язнення).

Ждан Пришляк повернувся з табору одночасно зі своїм батьком, котрого в 1946-му ув"язнили за відмову "підписати православ"я".

Після повернення пан Пришляк заочно закінчив Львівський політехнічний інститут, одружився, має двох дочок. До пенсії він працював майстром на львівській фабриці "Прогрес", що виготовляла взуття. Його не реабілітовано.

Іван Іванцюра народився 6 грудня 1922 року в селі Доброгостів недалеко від Дрогобича в сім"ї селянина, учасника визвольних змагань 1918-1921 року. Він також пішов добровольцем в дивізію "Галичина" разом з братом, котрий, проте, після вишколу в Торуню перейшов у націоналістичне підпілля.

Івана Іванцюру минуло пекло Бродівського котла – в той час він був в частині, котра розташовувалася на Холмщині, в районі Білої Підляської, пізніше брав участь в антипартизанських акціях в Словаччині і в Словенії, в районі Любляни. До 1947 року був інтернований в італійському Ріміні, після того оселився в Великобританії.

Пан Іванцюра пропрацював 25 років бригадиром на будівництві електростанцій біля Ноттинґема, потім почав власний бізнес з реконструкції старих будівель і досяг у ньому великих успіхів. Він активний учасник українського руху у Великобританії, один з тих, хто сприяв тому, щоб Україна мала власне посольство в Лондоні.

Знову повернувся пан Іванцюра в Україну тільки через 49 років, в 1992-му. Він купив хату в рідному селі, і зараз часто навідується туди. Його донька, наполовину ірландка, володіє українською і вважає Україну своєю Батьківщиною.

Частина чужої гри чи спроба своєї?

На моє переконання, утворення дивізії "Галичина" було великою помилкою і трагедією. Сам факт її створення приніс дуже багато шкоди українській справі – колаборантство, навіть з висуванням особливих умов і вимог, все одно залишається колаборантством.

Бійців "Галичини" використали на чужій війні – і сьогодні їх знову використовують у війні проти тієї Української держави, про яку мріяли самі дивізійники.

Комбатанти дивізії "Галичина" опинилися в схожій ситуації, як і воїни Червоної Армії: і одні, і другі воювали в арміях чужих диктаторів, вважаючи, що захищають свою землю. Воювали один з одним, а користали з того Гітлер і Сталін відповідно. Історія дивізії "Галичина" – то прямий доказ того, що нація без власної держави приречена на громадянську війну.

Ставлення до Дивізії кожного з нас є тестом на радянський патріотизм. Точкою відліку повинен бути не сталінський СРСР, не гітлерівська Німеччина, а незалежна Україна. І з цієї точки зору дивізійників аж ніяк не можна вважати зрадниками.

Комбатанти Першої дивізії Української Національної Армії заслуговують на нашу повагу і пошану, як люди, що в тяжкий для України час пробували її боронити, як ті, хто присягали їй на вірність. І дотримали своєї присяги.


Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації