ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 21 січня 2010 р.

З листопадових споминів

Пилип Деркач

Хто пережив місяць жовтень 1918 р., той ніколи не забуде цього нервового напруження й атмосфери непевности, що опановували життя українського народу під Австрією в останні дні перед її упадком. Очевидний розвал військової сили центральних держав і неминучий розпад австрійської держави прокинули надії на недалеке здійснення великої ідеї, за яку від 1914 року кервавилися Українські Січові Стрільці.

В природі царила гарна, тепла осінь, що вливала в душу дивні почування, витворювала гарячковий стан радісного очікування й томлячої нетерплячки головно серед військової молоді, що за чотири роки війни звикла до чину.

Та була й причина до загальної тривоги: цеж наближалася вирішна хвиля для українського народу під Австрією. На її вислід в дуже великій мірі могла вплинути постава уряду Великої України, на якій — на жаль — саме в той час найбільше бракувало закріплення політичного ладу.

Кіш УСС-ів стояв тоді у Вижниці на Буковині. В Коші було багато поворотців з російського полону — стрільців і старшин, до яких австрійська команда відносилася з помітним недовірям. Тому в Коші був тільки невеликий вартовий відділ (одна сотня) в повній зброї, решта братії з'їдала хліб як напів "цивілі" і не дуже горнулася до пустих вправ без крісів. Тут були й доволі виразні впливи недавного життя в полоні серед розбурханого моря російської революції. В стрілецькій масі вкорінилося зацікавлення політичним життям на Україні, в Росії, в Австрії, в Галичині.

Минула друга половина жовтня. Стрілецтво хвилювалося. Зі Львова доходили слухи про недалекі важні події, а тут австрійська влада старається відсунути стрілецтво від участи в їхньому вирішуванні! Розпад Австрії був очевидний, тому нетерплячка зростала не днями, а годинами.

Врешті настав 1 листопад. В Коші тиша перед бурею. Стрілецтво вичікувало нових подій, старшина радила над способом найлекшого об'єднання всіх частин УСС-ів під начальною командою сот. О. Букшованого.

На другий день пополудні отримав я перший наказ в імені Української Народної Республіки, підписаний тодішнім комендантом Коша от. Т. Рожанковським. Його текст:

Додатковий приказ ч. 306.


Пол. поч. 444/III дня 2 падол. 1918 год. 3 попол. На телефонічний приказ Команди УСС від'їде завтра ранним поїздом 4.30 до Снятина через Неполоківці 80 людей вартового відділу під командою хорунжого Деркача як охорона магазину. Відділ цей як самостійний має вести самостійну господарку; в цілі її переведення і перебрання грошей зголоситься хор. Деркач сейчас до пор. Індишевського.

Решта вартового відділу лишається під командою чет. Коссака до дальшої диспозиції.

Рожанковський

Зобачить сейчас:
пор. Семенюк - чет. Коссак
хор. Деркач.

Подібний наказ отримав хор. М. Мінчак, що з малим відділом мав перебрати військову владу в недалеких Кутах.

Другого дня вранці я був вже на станції в Снятині. Разом зі мною пор. Індишевський, який отримав додатково наказ перебрати господарку снятинських військових магазинів. До Снятина дійшли вже вісти про події у Львові і про розвал Австро-Угорщини. Тому комендант станції і магазинів, мадярський поручник передав нам без спротиву ненарушені ще магазини і разом з своїми людьми подався на Мадярщину.

Небаром виявилося, що людей у мене замало. Крім магазинів треба було ще забезпечити великий міст на Пруті і ліквідувати грабіжницькі напади мадярів, що цілими ватагами розбрилися по цілій околиці. А головне, треба було вдержати лад на станції і правильний рух транспортів, що довгими зміюками сунули з Мадярщини на Україну і навпаки. В одних перли голодні маси російських полонених, в других здеморалізовані мадярські полки, що з награбованим на Великій Україні майном намагалися якнайскорше добитися на Мадярщину. Їхня постава була дуже бунтючна. При тому їхали цілими куренями, добре озброєнні і це робило з них небезпечного ворога. На щастя, були вже здеморалізовані і майже поголовно п'яні, тому їхнє роззброєння не натрапляло на більший спротив. Не вдалося мені роззброїти тільки одного транспорту мадярської артилерії, не так ізза грізної постави мадярів, як радше з браку людей потрібних до вивантаження гармат, і через недостачу вільного місця на довшу задержку транспорту. Цей транспорт роззброєно в Коломиї.

Під вечір того дня прибули до Снятина дві сотні УСС з Коша у Вижниці. Їхнім командантом був пор. Семенюк. Після умундурування в снятинських магазинах і озброєння цей півкурінь зложив присягу на вірну службу Українській Народній Республіці і 5 листопада від'їхав до Львова. В Снятині творилися нові військові частини під проводом місцевих українських старшин.

Другого дня вранці прибув наш відділ до Старого Села під Львовом. Тут застали ми стрілецький курінь, що по невдачі під Головним Двірцем перегруповувався. Були тут в окремих вагонах перші полонені, сама молодь — студенти, ремісники і т. п. Майже всі у цивільних одягах.

З нашим відділом приїхав і перший транспорт артилерії, що мала взяти участь у дальших боях у Львові. Коло полудня півкурінь пор. Семенюка подався через Винники до Львова, а під вечір входили ми до міста через личаківську рогачку. При рогачці півкурінь коротко зупинився.

Осіннє сонце хилилося на спочинок. Воно лагідним рожевим сяйвом сповивало місто, що в самій середині вже затягалося легким серпанком.

Повагом входили стрілецькі сотні до міста. За сотнями з гуркотом котилися дві полеві гармати. Личаківське передмістя було доволі порожне. Хідниками переходили невеличкі гуртки людей, що з цікавістю приглядалися стрілецькому походові. З вікон проводили нас сотні очей: одні з радістю, другі з холодною здержливістю. Та назагал личаківське передмістя нічим не зраджувало воєнного стану в дальших дільницях міста.

Сотні вмашерували на подвір'я личаківських касарень. Тут відпочивали і ждали дальших наказів. Западала скора листопадова ніч.

Цієї ночі відійшов я з півсотнею на скріплення залоги Підзамча. Моїм помічником був старий УСС, ст. дес. Іван Гнідь.

Нічну тишу роздирали густі стріли, що серед мурів міста робили цілком інше враження ніж в полі. Там — на вільному просторі їхній свист серед ночі міг хвилювати хіба недосвідних новобранців, тут — серед мурів вони відзивалися сильною детонацією і гримали грізно. Немов лютували з пересердя на недостачу широких просторів.

Обсада Підзамча складалася з двох стрілецьких сотень: чет. Іваницького і чет. Теліщака та відділу хор. Гачкевича. Моя півсотня доповняла залогу. Команда відтинку була до 11 листопада в руках пор. Краснопери, від 11 листопада в руках сот. 3. Носковського. Загал стрілецтва це був молодняк з 1917 і 1918 рр. — старшини сама "стара война".

Тому, хоч як намагався противник заволодіти тим відтинком, всі його зусилля розбивалися марно. Всеж, при активній підтримці польського цивільного населення тримав він цілу нашу залогу в постійному поготівлі так, що про який-небудь відпочинок тут годі було й думати. Також приходилося поневільно голодувати. Зміна поодиноких стійок на передніх позиціях була можлива тільки раннім ранком і темного вечора. І тільки після зміни отримували ці відділи теплу страву. Зате бойовий виряд стрілецтва був вповні вдоволяючий. Це впливало на бадьорий настрій залоги,хоча перевтома небаром стала докучати щораз більше. На правдивий сон не було тут часу.
Тому всі нетерпеливо вичікували дальшої підмоги. Ми сподівалися більшої частини СС, які після неперевірених слухів ось-ось мали надтягнути до Львова. Одначе надії на СС-ів не справдилися. Замість них приїхав 13 листопада на Підзамче невеличкий відділ Приддніпрянців під командою от. Долуда. Він подався до міста до Нач. Команди і отримав наказ на другий день прочистити вул. Замарстинівську.

Дня 14 листопада на відтинку Підзамча наступ українських частин. Цього ж дня отримав я від сот. Носковського о 4 год. ранку наказ, перевести зі своєю півсотнею, скріпленою одним машиновим крісом, наступ уздовж залізничного шляху в напрямі на гол. двірець. Рівночасно мав я забезпечувати ліве крило от. Долуда. Наступ мав розпочатися раннім ранком з хвилею, як відділ от. Долуда появиться в нашому районі. Отаман Долуд не довго давав на себе ждати. Около год. 7 ранку він був вже на наших вихідних позиціях і зразу енергійно забрався до діла. Його відділ, хоч невеличкий, викликав переполох у рядах противника. Падала рішуча команда: обстрілять!.. і відділ при помочі машинових крісів скоро посувався вперед. Та отаман Долуд замало числився з силою противника. Ще більшою його помилкою було те, що він повів акцію на власну руку, не оглядаючися на прикази команди Підзамча. Коли я зголосив йому свій наказ, він не зацікавився звітом і ані одним словом не поінформувався про положення на цьому відтинку. З приказом: обстрілять!.. пустився зі своїм відділом далі вул. Замарстинівською.

Мій відділ розпочав наступ від першого моста за Підзамчем. Ми посувалися через Місіонерську площу на вул. Під Дубом. Здовж залізничого шляху я забезпечився невеличким відділом около 10 людей. Ми скоро опинилися під другим мостом. Противник вицофувався в поспіху. По дорозі в брамах лишив кілька трупів, ранених не бачив я ні одного.

Зв'язок з відділом от. Долуда годі було вдержати. До того ж небаром зайшло якесь непорозуміння з первісними приказами. В мойому районі по правій стороні зал. шляху без відома команди Підзамча і без зв'язку зі мною опинився відділ б. австрійських ополченців під комондою чет. В. Навольського, з котрим я, замість на бойовому відтинку, познайомився щойно в шпиталі. Ми оба були ранені рівночасно: чет. В. Н. коло третього мосту, я недалечко від цього ж мосту на вул. Під Дубом. Незнання міських закамарків мало для нашої акції погані наслідки. Ми наскакували на небезпеку в хвилині, коли були певні перемоги. Таке було й зі мною. Я був ранений в обі ноги з вікна того самого дому, з котрого я перебігав через вулицю, щоби дати поміч стрільцеві, раненому в руку в брамі по другій стороні вулиці. Та мої рани були тяжчі. А чотирнадцятка виявилася для мене нещасливою: 14 листопада я був ранений, а рівно три місяці пізніше — 14 лютого 1919 ампутований.

("Український Інвалід", Львів, листопад 1937, з архіву УСС.)
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації