Востаннє на стежі в Карпатах

Мирон Заклинський

Коло села Волівця на Закарпатті мали москалі багато війська і такі міцні становища, що ніяк не вдавалося вигнати їх звідтіль. Тому дивізія, чи пак група, полк Пйома, до якої наша сотня належала від половини грудня 1914 р., повинна була обійти москалів, відтяти їм зв'язок і відступ через Бескид і так змусити їх покинути Волівець і Закарпаття. Не знаю, чи австрійський плян був саме такий, але так говорили про нього Стрільці. Наша дивізія справді вигнала москалів з кількох сіл, як Либухора, Гусне, Латірка, Нишкаровичі.

Відразу з Либухори вислав сотник Вітовський кілька стеж. Я пішов з досвідченим провідником Іваненком. Наша стежа збилася з дороги, заночувала в селі Гусному і не післала навіть звідомлення до сотника, бо не було що посилати.

Другого дня прийшли ми до сотні, до Нишкарович. Сотня мала строге поготівля. Ніхто не скинув ані плаща. На горбі, напроти хат, стояли кілька батерій і завзято обстрілювали якесь московське становище. Гримали здоровенно. Незабаром перестали, мабуть вигнали москалів.

Перед вечором прийшов сотник Вітовський на нашу кватиру, де було нас найбільше, щось 50 люда і спитав, хто зголоситься на охотника, щоб негайно вибратися в дорогу і передати звідомлення нашої групи одній бригаді. Справа важна і невідкладна. Заблудити не вільно. Треба буде йти бодай пів ночі, а завтра відшукати на одній горі, яку сотник показав на мапі, зв'язкових нашої бригади з сусідньою і передати їм звідомлення. Для того, хто це виконає, вистарає сотник відзначення. Зголосилися чотири дуже талановиті і досвідчені стежові провідники: чотар Трух, вістуни Балюк і Мінчак та стрілець Матчак. Ні один з них не схотів лишитися і всі чотири вибралися зараз у дорогу. Сотник вислав їх різними дорогами з тим самим звідомленням з огляду на його важність.

Ранком на збірці — було це 31 грудня 1914 р. — викликав сотник щось шістьох командантів стеж, показав їм на мапі, куди котрий повинен іти і що дослідити та наказав брати на стежі по сім-вісім стрільців. Я пристав до стежі Герасимовича, бо не було тих, з ким я був би найрадше йшов. Наше завдання було: перейти через гору Високий Верх і переконатися, чи в селі НН є москалі. Ми пішли через село Латірку, звідки вигнано москалів попередньої ночі. Там стали ми на короткий відпочинок, а хто хотів, міг піти в село купити щось до їди. Наш обоз не прибув на час із їжею. Дехто і на вечеру не мав що їсти, а снідання не їв майже ніхто, бо запасів ми не мали.

Отож кількох нас пішли добути щось їстивне. Я пішов з товаришем Козаком. Ідемо вулицею, аж тут кричить до нас зза потока якийсь офіцер: "Вас зухен зі гір ім дорфе? Вас воллєн зі гір?"* — Я прийшов над потік і кажу йому: "Вір зінд украініше шіцен".** — Він негайно змінив тон і каже: "Ах зо! Но, ві гетс?"*** — Я пояснив йому, що наш обоз не прибув на час, тому ми шукаємо в селі за їжею. Він відповів: "Ебен десгальб бін іх гір ім дорфе".**** Ми "засалютували" і відійшли.

Село дуже бідне, годі щось купити, навіть вареної бараболі. Врешті в одній хаті напитали ми молоко і вівсяний ощипок. Молоко було сире, а варити не було часу. Я не привик до невареного, насилу випив і ще купив кусень ощипка. Він був не смачний і сухий, наче спекли його з отруб і полови. А тут у бойківських горах їдять люди такі ощипки, бо хліба не мають.

Вернулись ми до своїх і почали йти під гору. За кілька хвилин не міг я ні кроком ступити вперед, так втомився і задихався. Більшість стрільців таксамо. Командант стежі вістун Гарасимович нетерпеливився, хоч і сам втомився, бо вже пізня година. Відпочавши хвилин кілька — йдемо дальше. Наплечники давлять, тягнуть до долу, бо в них багато набоїв, тяжко приходиться кожний крок. Врешті знову треба спочивати. Отак спочивали ми кілька разів, заки вийшли на гору. Ми сідали в сніг, щоб дати ногам хоч короткий спочинок. Опісля дуже важко було вставати.

На горі стояла густа мряка і звіялась метелиця. Нічого не було видко, крім найближчих дерев. Комендант нашої стежі не мав компаса — і не мав його ні один з наших провідників стеж, — а мапу мав таку загальну й неточну, що не було на ній ані тої гори, на якій ми стояли, ані села, що до нього ми повинні були дійти. Він радився з нами, куди нам іти, але ми також не мали уяви, бо, походивши по горі серед мряки, втратили всяку орієнтацію. Отже він повів нас якимись недавніми слідами, що ще не зовсім були присипані снігом. Але таких слідів було немало в різних напрямках. Ми знову зупинились і нараджувалися. Аж тут надійшли до нас три стрільці. Питаємо, чи не знають, у якому напрямі лежить таке-то село — ні, не знають. Належать, кажуть, до сотні Будзиновського, до стежі Гнатевича. Він вислав їх наперед, як "око", але вони втратили свою стежу з очей і оце не годні серед мряки знати її. Гарасимович казав їм іти з нами — і ми пішли далі. Ми не держалися вже жадної стежки, лиш брили в щораз глибший сніг. Дальше пішли якимсь узбіччям, де лежали постинані смереки. Вони дуже гальмували наш хід. Через кожну треба було перелазити і змерзнути при тому здорово в руки.

У мене був годі такий настрій, як бував уже нераз серед важкої гарівки. Я перестав відчувати пригноблення задля втоми, не дбав про те, що сильно змерз в руки і що ось ми блукаємо вертепами і не знати, коли і куди зайдемо. Навпаки в мене збудилася цікавість, чим закінчиться ця наша блуканина вблизу москалів. Як вийдемо з цієї халепи? Що ще чекає нас сьогодні?

Врешті вийшли ми знову на якусь стежку, що вела довгим хребтом горба і пішли по ній. Сніг перестав падати, але мряка стояла по-давньому. Нараз почули ми наліво від нас кілька стрілів і грімкі, збірнні оклики: Гурра! — такі, як при наступі на багнети, або при ловлі більшої частини. Ми станули, насторожилися, але нічого більше не почули. Пішли ми дальше. Від нашої стежки розійшлися кілька бічних стежок, а де-не-де видніли коло неї витоптані в снігу місця: знак, що там стояли вартові. Але чиї? Ми посувались осторожно вперед і дійшли за якої чверть години до малої будки. Видно було, що тут довго перебували вояки. По написах і залишених речах, як "ляндштурмацький" плащ, бачили ми, що тут були наші, але були також речі москалів. Годі було зміркувати, хто був тут останній, таксамо, як ми не знали, чи ті стежки і місця вартових витоптали наші, чи москалі. Ми йшли хребтом уже доволі довго, отже по всякій вірогідності були ми вже в районі москалів. Як би не мряка, ми легко зорієнтувались би, куди ми зайшли, а так годі. Дехто пропонував вислати частину стежі стежкою, що вела в долину, а друга частина, щоб тут зачекала. Але командант і більшість були проти того, щоб сходити в ту мряку, де легко можна попасти в руки москалям. Командант нашої стежі не належав до тих провідників, що в таких випадках видають наказ, покликавшись на свою командантську владу. Він радився з нами, що робити. Кількох з-поміж нас, я також, дораджували вертатися до сотні, бо це єдина дорога, яку ми відсіль менше-більше знаємо. Раз ми серед мряки втратили орієнтацію, то з нашої стежі й так нічого не вийде, командант не згодився, бо ще завчасно, годі вертатися тепер до сотника з нічим.

Одначе з того місця таки треба було завертати. Якої чверть години вертались ми тою самою дорогою, аж у одному місці, де склін гори не був стрімкий, звернув наш командант мовчки в долину — і ми за ним. Шмат часу бродили ми в глибокому снігу, аж попали знову на стежку. Попри неї був проведений телефонічний дріт, але ми не пертяли його, бо не знали, наш він, чи московський. Долина стала широка, повинно би десь близько бути й село. Дальше натрапили ми на лісову дорогу. Вона була вузька, лиш на ширину одного воза, і була вкопана глибоко в землю, так, що закривала нас по груди. Врешті зійшли ми над потік. За ліском видко було церковну баню і кілька хат. З ліса чути було стукіт сокири.

Ми сіли спочивати, так, щоб нас не видко було зі села. Командант вислав трьох стрільців у село, щоб розвідали в першу чергу, як воно називається і чиє військо в ньому. Ми відпочивали доволі вигідно. Хто мав що їсти, той їв, хто скинув кріс, хлібники і ремені та інакше припинав, щоб менше тиснуло в рамена і в плечі. Інший розлягся на снігу, щоб краще відпочати.

Аж тут скорим кроком вертаються наші три товариші. Бачимо, як один з них, товариш Максимів, бистро і неспокійно зиркає на лісок над нами, що ми на його краю сиділи. Ов, щось не добре! — Коли вони зблизилися, каже він спішно: "Це Ростока коло Бескида. Повно москалів!" — Герасимович негайно наказує вертатись тою самою дорогою. Скорим кроком, майже бігцем, подались ми під гору, схиляючись, щоб нас не помітили москалі. Максимів тимчасом оповідав прихапцем, як вони, скриваючись, дійшли до перших хат і там побачили бабу коло води. Баба аж у поли вдарила з несподіванки, та й каже: "Тікайте, бо тут москалі". Він спитав, чи багато москалів, а вона каже, багато, є в цій хаті також, на лавах сидять, а інші пішли в ліс, дрова рубати. Він спитав ще, як село називається і баба сказала, що Ростока. Але він ухам своїм не вірив і спитав ще, чи тота Ростока, що коло Бескида. "Ая, каже баба, не далеко відси до Бескида". Тоді вони в ноги. По його з'ясуванні ситуації почали ми ще швидше йти, аж віддиху не ставало — і ще нижче схилялися, щоб не помітили нас ті москалі, що рубали так близько в ліску.

Поспішаючи дійшли ми до такого місця, де росли довкола дороги дерева і кущі, що заслонювали нас. Тут ми на хвилину задержалися, бо командант виняв мапу, щоб придивитись, куди це ми зайшли. Завсіди осторожний товариш Береза розглядався крізь дерева. Нараз гукнув: "Обходять нас!" — і негайно відчинив безпечник свого кріса. Командант заборонив стріляти і видав наказ: "Навпростець до ліса!" — Хтось спитав тов. Березу, скільки їх і чи далеко. Береза поінформував, що бачив їх із двадцять. Кожний несе кріс у руці, хочуть перетяти нам вище дорогу. Одначе ми вже скрутили з дороги й узбіччям йшли і підбігали до ліса. Дехто був такий збентежений, що біг глибоким снігом з усіх сил, не думавши про те, що як виб'ється з сил, то остане позаду всіх. Покищо позаду біг я з Герасимовичем. Ми оба дихали, як ковальські міхи. Я помітив, що наші товариші занадто хвилюються, що й не змогли б цільно стріляти, якщо зараз треба було б оборонятися. Всетаки один з них перетяв телефонні дроти, що ми їх раніше бачили. На щастя, ліс недалеко, перші добігли вже. Добігли й ми. Тут уже безпечніше. Яри тут і гущавина, ще й під гору треба дертися, але ми вдоволенні з того, там легше втекти, якщо москалі відшукали б нас по наших слідах. Мені відкись і сил прибуло.

Аж вибігли ми на поляну. Тут зупинилися. Поляна була довга і широка, з кількома стежками. Могли нас на ній стрінути, або й заскочити москалі, їх тут мабуть доволі на стійках і пільних сторожах. Отже біжимо щосил, прибігли знову до ліса, аж тут гущавина така, що годі вдертися. — "Сейчас до ліса!" — кричить тихо командант. Ми вдерлися силою в ті хащі. Ідемо, аж дивлюся — зі мною йдуть лиш два товариші, Максимів і Барган, Починаємо кликати — ніхто не відзивається. Голосно гукати боялись ми, бо пам'ятали, як ми ще глибоко в районі москалів. Та ж ми під самим Бескидом!

Немає ради — треба самим іти. Вважаємо, щоб іти в доброму напрямі. Коли рідшали дерева, бачили ми здалека перед собою той хребет, яким ішли зраня. Як доберемося туди, не буде вже потреби боятися москалів.

Скільки ми тоді тих ярів і гущавин попереходили, скільки потічків поперескакували, проваль обійшли! Сніг усюди по коліна. Всі дерева обліплені ним. Коли продирались ми крізь гущавину, цілі стоси снігу сипалися з гілля на нас. Ми вже й не обтрясали його з себе, білі, як мельники, лиш уважали, щоб за шию не попав. Отак ішли ми і все зближалися до нашої цілі. Кроку не звільнювали. Як би це в літі, ми давно вже не дбали би про москалів. Могли б відпочивати і не спішитися. Але тепер годі, хоча цілий організм домагається відпочинку. Ми добре пам'ятали, що лишили за собою на снігу стежку і що вона нераз перетиналася з салдатськими стежками. А ще й сонце незабаром зайде, а ми лиш менше-більше знаємо, як дійти до сотні.

Могло минути з півтора години, відколи ми згубилися від нашої стежі, заки ми вийшли на хребет і незабаром побачили за ним село. Саме заходило сонце. Ми пізнали, що це Латірка, куди ми ранком переходили — і тепер безпечно зійшли до неї.

Зараз зайшли ми до одної хати на кватиру. У ґаздів могли ми купити лиш бараболь, але у моїх товаришів знайшлося ще трохи хліба і консервова кава, а в мене кусень солонини. За яку годину мали ми солідну вечерю: бараболю з солониною і каву з хлібом. За той час устигли ми трохи відпочати. Ноги перемокли по коліна і плащ промок наскрізь та став дуже важкий. Ми поклали черевики і все промокле на піч, щоб до ранку висохло — і розмовляли з ґаздою. Годі було пізнати, українець він, чи москвофіл. Це врешті природне, бо село переходило вже кілька разів з рук у руки, населення мусіло стати хитре супроти обох воюючих сторін і держатися девізи: Моя хата зкраю. Але ми були в доброму настрою й оповідали ґаздам, як ми втекли того дня від москалів, оповідали й про інші пригоди, та й щодо висліду війни були оптимістами.

Одначе скоро почав нас морити сон. Ґазди внесли соломи і постелили на землі. Хто накрився плащем, якщо він не перемок наскрізь або встиг уже напів висохнути, а хто блюзою, бо в хаті було тепло. Поснули ми негайно. Я не спав твердо. Інколи прокидався. Почував утому в цілому тілі та сонність. Хоча знову засипляв я, іноді верталася частина свідомости, бо я знав у такі хвилини, де находжуся і що робив задня.

Нараз я прокинувся і побачив, що ґазда йде до дверей. Очевидно, хтось постукав і той стукіт збудив його й мене. Я не дбав про те і знову почав западати в сон. Ґазда вернувся до хати, сказав півголосом до жінки: "Москалі" — та взявся світити каганець. Це слово протверезило мене, але аж тоді набрало повного змісту, коли я почув у сінях стукіт багатьох чобіт і голоси. Я зрозумів, що москалі в селі, що вже в нас у сінях. У моїй голові завертілася маса думок. Відразу мигнула думка: Візьмуть у полон — і рівночасно, що це для Січового Стрільця дуже небезпечна справа. Ми не думали тоді так, як у початку війни, що Січових Стрільців карають смертю, але й були певні, що не гладять. Я сперся на лікоть і оглянув хату, чи не вдалось би десь сховатися. Ні, немає де! Такі сховки, як за печею, чи під тапчаном є занадто примітивні — там певно найдуть. І немає вже часу. Вони зараз відчинять двері та як побачуть мене серед хати, готові стріляти. Я негайно спустив голову і замкнув очі. Це під впливом нової думки, що тепер ще наймудріша річ — удати, що сплю. Всі ті думки пронеслися миттю.

У тій хвилині відчинилися двері і я побачив крізь відхилені повіки, що до хати війшли декілька москалів, а кілька заглядали через двері. Перший, що ввійшов з крісом, зверненим проти нас, станув серед хати і гукнув: "Давай вінтовкі". Ґазда вказав йому рукою на наші кріси в куті, інші салдати взяли їх, а він знову гукнув до нас: "Собирайтєсь, собирайтєсь! Скарєй!" Товариш Барган збудився ще при першому оклику і якось відрухово показав також рукою в кут, де стояли наші кріси. Потім почав оглядатися за своїми речами. Від розмов і руху в хаті збудився також товариш Максимів. Коли він побачив повну хату москалів, видав глухий оклик, у якому бриніли збентеження і злість. Ми почали збиратись, а салдати все наглили. Один з-поміж них, видко підстаршина, хотів довідатися щось від нас про розміщення австрійського війська.

В московській неволі

Коли ми зібралися, салдати вивели нас із хати. Перед хатою поломали приклади наших крісів. Опісля повели нас стежкою під гору. Їхній старший призначив двох, щоб нас вели, а з рештою вернувся до села. Казав, що коли пошукати добре по селі, то можна набрати цілу сотню австрійців. Ми подалися з двома вартовими під гору. Почали ми розглядатись, чи не можна би втекти від наших вартових. Одначе околиця не була відповідна для втечі. До ліса було 30-40 метрів. Заки ми забігли б туди по глибокому снігу, вартові мали б час віддати по кілька стрілів. Попід сам ліс також вела стежка і нею ввесь час проходили менші і більші частини, або й поодинокі салдати. Вони гукали до наших вартових, чи не проходила сюди така-то частина. Частини виглядали здалека, як темні гурми. Москалі глибоко бродили в снігу, байдужні якісь і похмурі. Якої залізної руки треба було, щоб їх такими масами вигнати з рідних хат і примусити тут, у далекому чужому краю бродити снігами у високих горах у морозну ніч!

У розмові з нашими салдатами пізнали ми, що це добродушні люди і почали зараз тихцем умовлятися, що казати, коли будуть допитувати нас, із якого ми полку, шо за одні, тощо. Свої тодішні стрілецькі відзнаки, — смерекові галузки на шапках, — поскидали ми вже давніше. Тепер ми умовились, що ми з 33 стрийського полку, рекрути, що донедавна вишколювалися в Дебречені, на Мадярщині.

Згори надійшов нашою стежкою знову відділ салдатів, під проводом старшини. Він зупинив нас і почав випитувати, де наші війська. Ми відповіли, що на всіх горах, що поза нами і в селах. На питання, котрі батальйони є в цих селах, ми відповіли, що не знаємо. Він оглядав нас і спитав: "А пачіму ви такіє маладиє?" — Ми відповіли, що ми новобранці. По вигляді його лиця, а частинно і по мові, можна було пізнати, що це поляк. Ми почали знову умовлятися, щоб наші зізнання годилися в подрібностях, бо сподівалися, що нас будуть точно випитувати. Одначе нічого такого не трапилося.

Ми вилізли, докраю втомлені, аж під верх гори. Там, були бараки, такі скриті між скелями і молодими смереками, що годі було побачити їх і на кільканадцять кроків. Нам прийшлося чекати перед бараками, заки там зроблять для нас місце. Тут чекала вже громада бранців, у більшій частині хворі, що полишалися в Латірці від своїх частин. Були це переважно мадяри. Вони розпитували нас про щось по-мадярськи, та хто годен розуміти їх. Один "однорічняк" (абсольвент середньої школи з 1-річною службою) знав щось трохи по-німецьки і від нього ми довідалися, що він народний учитель. Важко було зрозуміти щось більше, бо він скаже два-три слова по-німецьки і продовжує по-мадярськи. Нашу німецьку мову почув один російський старшина, що переходив попри нас і спитав: "Вер шпріхт дойч?" Ми розговорилися з ним по-німецьки і він пояснив нам усе, про що ми питали. Це був російський німець.

Урешті нашій громаді казали йти до бараків. Їх будова була така сама, як і наших. Шириною на 2 1/2 до 3 метри, довжиною з 50, вистелені були смеречиною. Ми лягали один коло одного. Напроти нас лежали "ляндштурмісти", між ними декілька українців. Ми довідались від них, що їх зловили на пільній сторожі. Якщо москалі не були б зловили ту сторожу, не були б могли ввійти в село! Ті українці нарікали на свого команданта, що почувався на сторожі занадто безпечно. Хоч вартові повідомляли, що мабуть москалі заходять лісом, бо чути звідтіля гамір, він не вірив. Аж нараз москалі гурмою обкружили їх і взяли без вистрілу в неволю.

Гей, думаю собі, зле ми зробили, що згубилися від своїх. Вони певне були обережніші та насилу вернулися на ніч до сотні. З Латірки всього три км. дороги. — До бараків приводили все нові гурти бранців. А дивлюся і на диво бачу в одному гурті решту учасників нашої стежі. Вони й собі здивувалися. Гадали, що ми вернулися до сотні і буде кому хоч оповісти, як далеко ми зайшли і як гналися за нами москалі. Ми півголосом розговорилися і вони оповіли, що також прийшли були ночувати до Латірки — і там москалі вхопили їх. Так опинилася в неволі вся наша стежа.

Друга частина нашої стежі мала ще пригоди, заки попала в руки москалям. Вона блукала. Командантові здавалося, що треба йти не просто на головний хребет, але вбік. Якийсь час ішли вони рівнобіжно з хребтом, а коли врешті вийшли на нього, то по короткій блуканині так стратили орієнтацію, що зійшли в долину по тому самому боці, відки прийшли. По трьох годинах ходу зайшли вони знову до того села, звідки ми так утікали. Що більше — вони зайшли на те саме місце, де ми тоді відпочивали. Відтіль верталися вони вже за нашими слідами і між 10 і 11 год. вночі прийшли на те місце головного хребта, відки видно було Латірку. Недалеко найшли вони австрійську розстрільну й оповіли старшині-командантові, де були. Цей дуже дивувався, що вони загналися так далеко між московські становища. Запевнив їх, що ночівля в Латірці безпечна, бо село обставлене пільними сторожами. Врешті спитав, чи не голодні вони, а як довідався, шо вони весь той день нічого не їли, дав їм великий шмат свинячого м'яса, щоб зварили собі в Латірці. Тоді зійшли вони до села, та на квартирі наварили м'яса і бараболь. Коли повечеряли, командант виряжав двох до сотника зі звітом, а решта збиралася йти спати. Аж ґазда заглянув у вікно і каже: "Москалі йдуть!" їм смішно стало, але справді побачили на дорозі велику частину москалів і гурт, що йшов до їхньої хати. Обступили хату і забрали їх усіх, бо нікуди було ховатися.

Нас усіх, зловлених тої ночі в Латірці, було зо сто люда. Немалий гурт. Раненько вирушили ми в дорогу. Вели і стерегли нас салдати. За той день пройшли ми великий шмат дороги. Вечором сказав салдат-конвоїр, що це було тридцять верстов!

До села Кривки зайшли ми скоро. Воно було спалене. З-під снігу видніли комини і згарища. Це село і ще кілька вздовж галицько-закарпатської границі наказала була спалити команда нашої бригади в половині листопаду, коли австрійська армія відступала на Закарпаття. В паленні села Климця приняла участь також перша чота нашої сотні. Сотня квартирувала тоді в селі Вербяжі на Закарпатті. Через кілька вечорів бачили ми луну на пів неба, а інколи й полумінь з пожеж сіл уздовж границі. Люди в Вербяжі дуже боялися за свої хати і важко було їх успокоїти.

Дальші села, якими нас вели, Карльсдорф і Климець, мали такий-же вигляд, як і Кривка. Для москалів була це справді невигода, бо яких два місяці, коли держались вони на становищах уздовж граниш, мусіли сидіти в бараках. Але яка важка "невигода" була для нещасних мешканців тих сіл!

Дорогою не проходив ніхто. Вся околиця мов би вимерла. Ані москалів не стрічали ми подорозі. Двічі бачили кубанського козака. Перший був красунь, мав подібний вигляд, як на малюнках козаки 18 віку, з кинджалом при боці, вузький у бедрах. З другим ми стрінулися коло броду через потік і почали розмову. До чистої дзвінкої нашої мови докидав іноді московські слова. — "Доки вже воювать, — каже, — надокучило!" І дуже жалів коня, що йому важко ходити по горах, при частих дощах і метелицях.

Наша валка посувалася вперед поволі, бо всі були дуже втомлені. Майже ніхто з усієї валки не мав їжі. А ми малощо їли і попередньої днини, якщо прирівняти до труду цілоденного стеження. Дорога вела нас часто смерековими лісами. Гілля аж гнулося під тягарем снігу. Напроти нас видніли блакитні верхи. Нас огортав святочний настрій серед тих лісів і гір, у перший день 1915 року. Інколи відпочивали ми тоді дехто з бойкіших стрільців пильно оглядав околицю і міркував, чи не втекти б у ті ліси. Одначе ризико було завелике. Прийшлось би ночувати серед морозу в лісі, жваво втікати снігами від куль ворожої стежі та, що гірше, блукати, стративши орієнтацію, за недостачею не лиш мапи, але й компасу. Отже втеча — ще й при нашому виснаженні, не була можлива.

Ми воліклися безконечною дорогою. Насилу дотягнулися до Тухольки. Вона в дечому змінилася за тих півтора місяця, що ми її не бачили. Скрізь перед хатами стояли тепер москалі, здоровенні хлопці, що обслуговували обоз, чи якусь іншу зафронтову установу. Вони говорили до нас приязно й те саме: "Харашо братци, што паддалісь! Так шлі би ваші до наших, а наші до ваших, то скарєй канчілі би вайну!" А з вікон знайомих нам хат вихилялись повновиді обличчя москалів. Вони гукали до нас, чи не чували ми, коли буде кінець війні. А наша валка просила у них хліба, або старалася купити. Салдати роздавали по кусневі, а наші жадібно кидалися на нього. При тому мадяри відзначалися великою вмілістю. Конвоїри казали нам щоправда, що тут, у Тухольці, дістанемо "кушать" і будемо ночувати, але ми не знали, чи не буде це аж на другому кінці села. А воно тягнеться довше, як на милю!*****

Сонце вже зайшло, коли ми пристанули на кінці села. Одначе бачили, що на нічліг і видачу їжі якось нема виглядів. Ми відпочивали, до нас прилучили ще кількох полонених, і незабаром погнали дальше. Куди? Каже наша полонена братія, що до Плавя. Але відки це знають? Мабуть видумали це з тою ціллю, щоб себе потішити, та й були певні, що до дальшого села не мали б ми вже сили зайти. Добуваємо останок сил, щоб пройти ще тих два кілометри. Потішаємо одні одних, що ось зараз буде вже кінець цьому непосильному маршуванню. Ось уже видко Плавє, вже ми біля нього — і тут важке розчарування. Ми ані не йшли через село, а так просто дорогою оминули його. Перед нами знову гори, ліси і снігові поля. Хоч селом були б пройшли, годі довше мали б були надію.

Перед нами дійсність, тверда, як камінь: Ідемо до Козьови! Але відки сил візьмемо? "Десять кілометрів" — каже один з товаришів. "Ні, вісім" — відповідає другий, що колись ходив сюди на стежу. Все одно. Щось недобре підступає під серце, чується пересердя. Ось зараз сісти б коло дороги і ні кроку далі, бо не годен, хіба понесуть. Але відпочинки мали ми щораз частіші і щораз довші. Всі лягають серед дороги і чують біль у ногах і хребті. Мадяри часто сварилися з конвоїрами, своєю ні-взуб незрозумілою мовою. Цим разом знали ми добре, що вони кажуть.

Врешті таки дійшли ми до Козьови. Зайвий раз мав я нагоду переконатись, що немає тої границі, коли людина могла би сказати, що вже справді не має ні дрібки сил. Все знайдеться трохи сил, коли їх конче треба.

Козьова довге село. Мадяри кричали плаксивими голосами, лягали на дорогу і спинювали похід, але ми приспішували, щоб скорше позбутися маршування. Врешті привели нас до якогось будинку, школа, не школа, а радше сільська управа, або дім якогось заможного урядовця, з двома великими залями, де нас примішено. Ми кинулись на підлогу і врешті вигідніш відпочивали, скинувши з себе все, що важке.

За яку годину, коли ми вже трохи відпочили, принесли нам їжу. Це було по кілька куснів сухого житнього хліба, себто цвібаку, по дві кістки цукру й одна, або дві їдунки теплої води з гіркавим смаком, тобто чаю. Цукру не всі дістали, бо мадяри товпилися і брали по два-три рази. Опісля ми лаштувалися до спання. Було тісно і дуже мало соломи. Почалися крики, бо одні мали вигідні місця і багато соломи, а другим не хотіли приділити нічого. Ті захланні були виключно мадяри. Вони порозкладалися вигідно і займали стільки місця, що ті, кому не вистало місця під стінами, не могли покластися у них у ногах.

Ярко відбивала від їхньої дикої поведінки товариськість і культурність бранців-українців і спонукувала до застанови над тою різницею вдач. Мадяри вели себе таксамо й опісля в Стрию та й у Львові. А коли хтось обрушився на таку дикість і гукнув: "Ти — мадярська свиня!" — то зараз находився між ними такий, що зрозумів сказане і починав люто лаятись. Брав свого товариша в оборону, тому, що той мадяр, а не цікавився тим, що той завинив. Також інтересно, що наш закарпатський руснак відчував потребу стати в обороні мадяра, не дбаючи про те, що той завинив. Загалом мадяри в поведінці такі дикуни, що румуни ще джетельмени проти них. Немає між численними націями, з якими приходилося стрічатись у цій війні, ні одної такої, що хоч нагадувала б мадярів своєю дикістю. Пошани для чужої власности, чи в поті чола запроцьованого добра, немає в них зовсім. Свіжо звезеним збіжжям вистелюють стайню, клуню, а то й ціле подвір'я. Грабують, що вдасться, як лиш немає близько старшини, що покарав би за те або хоч заборонив. Вони відчувають приємність, відбираючи життя другим. Інколи терпить на тому населення. В цьому подібні до них хіба польські леґіоністи (випадок у селі Гуті коло Порогів). Не диво, що наші селяни бояться мадярів більше, як москалів. Зате супроти старшин, а ще своїх, мадяри по-рабськи слухняні. Буває, кілька мадярів займуть вигідну, простору квартиру і з-правила не приймають нікого, будь він хорий, чи промоклий до нитки. Він мусить шукати іншого приміщення і нераз знайде його на кватирі, де товпиться кілька десятків вояків інших націй. Зате, як прийде на таку мадярську квартиру старшина, а то й підстаршина і гукне до них, щоб забирались, або ще й спереже котрого нагайкою, то вони всі мовчки і покірно, як цуцики, негайно покидають квартиру. Вояки інших націй, хоч би й нашої, нераз у такому випадку опираються, звертаються до свого команданта, загалом шукають свого права. Та в мадярських вояків не право панує, лиш безправство і насилля.

На другий день перейшли ми з Козьови до Сколього. Там скінчилася наша піша мандрівка. Привели нас до якогось порожнього державного будинку. Там дали нам хліба і записали, скільки є нас усіх і по скільки з кожного полку. Той список робили дуже недбало. Пополудні повели нас на залізничий двірець. Там прилучили до нас кількох цивільних, між ними Стрільця в цивільному вбранні, може розвідника, Теодора Самбірського. Він закінчив другий рік науки в учительському семінарі в Станиславові. Оповідав, як його арештовано. За ним бігли салдати і стріляли. Втікаючи через потік хотів він сховатись перед ними в воді, але сніг зрадив його, бо салдати, не найшовши на другому березі слідів на снігу, почали шукати в воді, та витягнули його. Чогось точнішого не могли ми від нього довідатись, бо було забагато слухачів.

Поїхали ми до Стрия. Ті салдати, що вели нас із Латірки, передали нас у Скольому іншим салдатам, що займалися лише перевоженням бранців. Вони дошкулили нам особливо в дорозі зі Сколього до Львова. В дорозі зі Сколього до Стрия зовсім не палили в печі і ми здорово змерзли. А зі Стрия до Львова напалили без міри, бо варили собі чай. Віз був повний. Горяч стала нестерпна. Ближче печі годі було видержати. Ми взялися відчиняти вікна, та вони заборонили. Тоді ми тайком відчиняли крайні вікна, а салдати сварились і зачиняли, як лиш це помічали. Ми мали передсмак знущання над людиною, яке є в москалів на денному порядку. До тої пори знали ми про те лише з книжок. Ми в цілому возі дістали з горячі велику спрагу і мусіли зводити боротьбу з салдатами за воду. Поїзд довго вистоював на кожній станції, але вони не хотіли йти самі по воду, або з кимось з нас, а нас самих боялися пускати. Раз, чи двічі приніс котрий із них у горщику води, обділив кількох, а для решти не вистачало. Замість знову йти по воду, або постаратись за коновку, сварились вони з нами, що ми все лиш пили б воду.

Ночували ми в Стрию. Я знав ті вулиці, якими ми йшли з двірця, бо був у тому місті через десять днів, при кінці серпня і в початку вересня 1914 року. Але тепер були вони дивно чужі. Я бачив перший раз у житті, як виглядає місто під московським пануванням. За тих чотири місяці вбралося воно в московський одяг. На місці давніх написів видніли тепер ярко розмальовані: "Центральная Парикмахерская", "Колбасная лавка", "Кондитерская" — тощо. Московські надписи були майже над кожною крамницею: пропорційно було їх більше, як у Львові.

Старшини ані салдати не звертали на нас у Стрию й у Львові ані найменшої уваги. Ближче до бойової лінії розмовляли вони з нами. Питали звичайно, чи ми добровільно піддалися, чи нас зловлено. Іноді питали, чи ми русіни, чи мадяри. Ми відповідали, що є одні і другі, є й поляки. "То мадяр бийте тими буками" — і показували на палиці, що їх мали декотрі бранці, — "а ви, русіни, ходіть до нас".

У Львові прийшов край всім знущанням. Бо там таки вдалося втекти — мені й моїм усім товаришам.


Написав в лютому 1915 р. З архіву УСС.


___________________
* Чого ви шукаєте тут у селі?
** Ми українські Стрільці.
*** Он що! Ну, як вам везе?
**** Власне тому я теж у цьому селі.
***** Европейська миля має 7 1/2 клм.