ЛЬВІВСЬКЕ ЖІНОЦТВО ПІД ЧАС ЛИСТОПАДОВОГО ПЕРЕВОРОТУ

Мілена Рудницька

(Спомини й рефлекції)

У числі з 1 листопада 1919 р. тижневика "Український Прапор" у Відні появилася ця стаття одної з найповажніших, найвидатніших українських громадянок тепер уже старшого покоління, пізнішої голови Союзу Українок у Західній Україні й посолки до Варшавського Сойму, пані Мілени Рудницької. Стаття збереглась в Архіві УСС, що його скривали у Відні. Передруковуючи — вводимо тільки мінімальні суто формальні мовно-правописні зміни, вказані з уваги на 50 років, які ділять від появи тієї статті. — Редакція.

Коли про більшу частину галицької суспільности можна сказати, що великі події, яких перші роковини отсе святкуємо, зустріли її непідготовленою для виповнення ждучих її важливих завдань то тим паче слід це віднести по загалу нашого інтеліґентного жіноцтва.

В противестві до жіноцтва з т. зв. інтеліґентних кругів, яке воєнне лихоліття не тільки не торкнуло наперед в його розвою, але під багатьма оглядами, головнож припиненням гарно розпочатої роботи в жіночих організаціях, відсунуло назад, в противенстві до нього, жіночі селянські маси дозріли в часі кількох воєнних літ на цілі десятиліття. Війна була для наших селянок жорстокою, але й незвичайною школою життя. Селянка не тільки виповнила понад всяке сподівання свої господарські обов'язки, заступаючи чоловіка, батька, й сина при земельнім варстаті та рятуючи цим робом від голоду свою рідню, міське населення й мільйонову армію, — вона стала також доволі зрілою громадянкою. З усіх усюдів доходили вісти, якто селянки обстоюють свої кривди по урядах і перед всілякого роду окупантами, як сміло й розумно промовляють на зборах, та як загально зросло в них заінтересування до громадянських й національних справ. Їм тільки недоставало доцільного проводу, до якого з природи річи повинно було бути покликаним жіноцтво з кругів інтеліґенції. Та саме воно завело.

Непідготовленим зустріла його Українська Конституанта, що на дні 19-го жовтня 1918 р. своєю звісною постановою признала нас рівноправними членами української держави. Ця постанова не була вислідом наших організаційних змагань, вона впала без наших заслуг неначе спілий овоч з дерева в руки випадкового прохожого. На ділі, являється рішення Української Конституанти вислідом визвольної боротьби свідомого жіноцтва Західної Европи й добичею всесвітної революції.

Неорганізовані, розбиті були наші ряди напередодні незабутного дня 1-го листопада 1918 р. Але сам день історичного перевороту немов зі стихійною силою вирвав нас з просоння й відразу поставив нам перед очі наші завдання й обов'язки. Кожна з нас освідомила собі, що під цю пору не може сидіти в хаті зі заложеними руками, кожна відчула, що всяка праця хочби і як хосенна й гарна, яка одначе не є безпосередною працею при будові нашої держави, являється зараз зайвою й пустою та кожна з нас вірила непохитно, що нашої помочі не відкинуть, не знехтують доброї волі й запалу наших гарячих сердець.

Тямлю, ми перебігли з товаришкою з почуванням невисказаного щастя й гордости вулиці Львова, цього після сімсот справді нашого города, й біля год. 10-ої ранку прийшли до Народного Дому, що був тоді мозком нашого молодого державного організму. Ми застали там вже багато жінок, яких загнала не цікавість, а жадоба причинитися по всім своїм силам до реалізації великого діла. Руки рвалися до праці, душу переповнювало почування бадьористи й енергії.

Та чи повірите? Ми ходили від одної власти до другої, від уряду до уряду, жертвували свої сили, знання і досвід й... всюди зустрічалися з відмовою. В цей мент, коли кожна свідома українська людина у Львові повинна була числитися на вагу золота, а вже прямо неоцінену вартість мав кожен інтеліґент, — нашого жіноцтва ніхто не закликав до праці, ніхто його не заохотив, навпаки, ми мусіли добувати собі право на працю, хоча на основі законів ми були вже буцімто рівноправними з мужчинами горожанками...

По двох-трьох днях я довідалася, що у військовій кухні Народного Дому треба сил до праці. Я негайно зголосилася, хоча правду кажучи, ніяково й совісно було братися за роботу, до якої в мене не було жадних кваліфікацій ні хисту. Та годі було сидіти бездільно, коли на вулицях міста плила кров наших героїв.

В кухні Народного Дому я найшла вже багато знайомих: гімназистки й студентки університету, учительки й уряднички, молоді панночки й старші пані, всі вони працювали з повним пожертвуванням та виповнювали охоче й радісно перенятий на себе обов'язок. Служба тривала безперервно 24 годин, опісля слідував такий сам довгий відпочинок. Так працювали ми до трагічного дня 22-го листопада й пережили не одну хвилину, що на довгі часи останеться в нашій пам'яті. Ми прощали героїв, що прямо від нас йшли на смертельний бій під пошту або казарми Фердинанда, ми вітали з нечуваною полекшою і захопленням наспівших на поміч Стрільців та наших придніпрянських братів, ми кормили падаючих з утоми й голоду жовнірів, які приходили до кухні просто з бою, буквально оббризкані кров'ю, чорні від диму і поту. Ми з німим подивом гляділи на безмежну посвяту нашого війська, що без слова скарги або спротиву терпіло невиносні труди й недостачі.

Та повного вдоволення кухонна праця не була всилі нам дати; свідомість, що ми, українські жінки, не жертвуємо під цю історичну хвилю нашій державі цього, на що нас стати, що тоді, коли кожна людина повинна бути на місці, де вона найбільше потрібна і хосенна, ми легкодушно марнуємо свої нечисленні дорогоцінні сили, — думка ця затроювала наш спокій і вдоволення, яке пливе зі совісно сповненого обов'язку. Прохарчування армії, це велика і важлива річ, та з другого боку важко було дивитися на це, як жінки зі середньою або й академічною освітою скробали бараболю, краяли цибулю або місили тісто... Цю роботу могли робити рівно добре (або навіть краще, бо з більшою вправою і знанням) наші українські наймички, що служили досі по польських хатах, та яких десятки зараз в перших днях листопада онинилося без заняття.

Провідники нашого державного апарату і військові команданти не хотіли поза куховарством признати жінкам ніякого іншого поля праці. Навпаки, вони не використали навіть якслід хозяйського знання і талану нашого жіноцтва. Управа і адміністрація кухні Народного Дому спочивали так само, як й усіх інших військових кухонь (в ратуші, в соймі іт. д.), в руках поручника, про якого кулінарні кваліфікації хай свідчить факт, що до одного обіду видавав 2 кґ. соли, а за те в тій самій пропорції щадив на інших харчах. Чи цей поручник — до речі: здоровий, кремезний парубок, не повинен був стояти в бойовій лінії побіч нашого геройського рядовика, а його місце, чи не могла зайняти одна з досвідчених пан-господинь? Й чи так само місце старшин, які сиділи по різного роду урядах, не повинні були заступити наші студентки, учительки і бюровички, звільнюючи цим робом й так нечисленний офіцерський матеріял для фронтової служби?

Ці болючі питання ставали перед нами щораз частіше, коли прийшли останні дні нерівної боротьби, коли серце огортав смуток, пригноблення і жура за долю нашого дорогого міста, а нас давили сором і досада, що ворота більш продуктивної праці перед нами замкнені.

Почування сорому стало просто невиносне для кожної з нас, коли Дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлася від жіночих постатей в одностроях ворожого війська. Бо тоді, коли українці марнували з невибачною байдужністю дрібку своїх львівських сил, поляки переводили горячково мобілізацію своїх. Вони вміли використати не лише мужеський резервуар, а й не погордили також жінками і дітьми. Я мала сумну нагоду переконатися про це наглядно зараз першого дня польської інвазії. Мене арештували ранком 22-го листопада і вели на переслухання до польської охорони (т. зв. полевої жандармерії), бюра якої містилися на вулиці Хотинській біля костела св. Елисавети. Дорога вела саме через вулиці, на яких тому кілька годин кипів ще завзятий, смертельний бій. На кожному кроці я стрічала леґіоністки, які взяли на себе мундир і кріс не для фантазії чи з хворої амбіції, а таки справді з гарячого патріотизму.

В жандармерії за столиком сиділа жінка з однорічняцькими відзнаками і вона списала зі мною протокол, й також обов'язки ордонансів сповняли дві леґіоністки. А вже опісля з польських газет ми довідалися, які величезні прислуги віддали польському війську в листопаді їх жінки, головно в розвідчій службі. Вони переходили через бойову лінію і переносили вістки з одної частини міста до другої, інформували своїх старшин про всі подробиці нашої стратегічної ситуації, а по нашім боці ходили від хати до хати, роздавали Плацовку та підсичували духа бунту й опору. Це не брехня і не фраза, що Львів відібрала нам з рук польська жінка й дитина, а болюча правда.

Чи українське жіноцтво менше свідоме національно і менше патріотичне від жінок нашого найлютішого і найнебезпечнішого ворога? Яка була причина й чия вина, що наша роля в листопаді минулого року не була така, яка повинна була бути?

Причини і вина була в нас самих, себто в жінках. Добра воля одиниць не заступить карної організації. Якщо співучасть жінок в боротьбі за визволення нашої землі була би взяла в свої руки якась об'єднуюча жіноча організація (якої в нас, на жаль, не було), тоді керманичі держави були би мусіли числитися з нами і прийняти наші услуги. Побіч відсутности організованости і замало енергійного обстоювання нашого слушного права до співпраці в будуванню держави, вина і причини були також по боці суспільности, яка не то не притягнула жіноцтва до праці, а ще й кидала колоди під його ноги.

Та зараз не пора розводитися над цими болючими питаннями.

Побіч тіней слід підкреслити також ясні сторони жіночої діяльности у переломовій хвилині, а саме запал, добру волю і самопосвяту, які справді дорівнювали нераз неустрашності наших вояків. У військових кухнях працювали пані, що мешкали на польськім боці міста і перекрадалися до нас через бойову лінію. З безнастанною небезпекою життя працювали передусім наші пані в кухні, що містилася в Соймі, який — як відомо — лежав в самім центрі найзавзятіших боїв. Львівське жіноцтво може повеличатися фактами справжнього геройства. Так напр. дві наші поштові уряднички видержали до останньої хвилі при телеграфічнім апараті і втекли з пошти щойно з останніми вояками, коли ціла будівля горіла. Слід також згадати про жінки, що працювали по шпиталях як сестри милосердя, а передусім про наші медички, які цілий час були заняті в українській санітарній службі. Одна з них ранена попала в полон під поштою, та її вдалося втекти другого дня і принести нашим цінні вказівки.

Скромніша ще — а правду кажучи ніяка — була наша співучасть в суспільно-політичних ділах. Факт цей, легко пояснити тим, що досі жінки були виключені від політичного життя й тому не вміли покористуватися признаною рівноправністю. Склалося також так, що найдіяльніші з наших жінок мешкали по другім боці фронту. Це, очевидно, не оправдує нашої індоленції і не змаже з нас тієї ганьби, що Національна Рада радила у Львові рівно 3 тижні, а ми не зажадали допущення до цього найвищого законодатного тіла наших представниць, до чого мали право на підставі ухвали Української Конституанти і основних державних законів. Щойно на день 22 листопада скликано було загальне жіноче віче та на нім мали бути призадумані міри і способи нашої політичної діяльности; на жаль внаслідку знаних подій того дня те віче не могло відбутися.

Доля не дозволила покищо змазати перед грядучими поколіннями закиду недозрілости та індоленції, на який українське жіноцтво почасти заслужило собі у трагічних днях листопада. Цей закид у львиній частині відперло львівське жіноцтво своєю діяльністю, яку виконувало в часі цілого минулого року і яку виконує й по нинішній день. Цілу гуманну працю, яка єдино осталася дозволена в часах ворожого наїзду, перейняла на себе українська жінка: матеріяльна і моральна опіка над родинами наших вояків, над усіми неповинними жертвами польського знущання, одним словам головна частина діяльности Горожанського Комітету спочиває в руках жіноцтва. А поза чисто філянтропійною діяльністю, майбутній історик запише на наш рахунок й інші вчинки, яких не постидався би осяяний славою український вояк.

Будемо надіятися, що розпочата праця не пропаде, та що у слушний час українське жіноцтво сповнить якнайкраще свій обов'язок супроти держави і вітчини скорше зорганізувати відбудову, щоби наша земля знову зацвіла і потекла молоком і медом.

Це буде найкраще відсвяткування річниці великого перевороту 1 листопада 1918 року.

(З Архіву У.С.С.)