ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 16 січня 2010 р.

Українська Галицька Армія

Д-р Іван Козак
кол.сотник УГА й Армії УНР

  
Острах Тараса Шевченка, що Україну — "злії люди в огні окрадену збудять" — здійснився при відродженні Української Держави над Дніпром 1917-го та над Дністром 1918 років. І тут і там, у різному часі й за відмінних політично-суспільних умов, проте при взаємній пов'язаності й залежності подій, прийшлося відновлювати рідну державність в огні революції і водночас обороняти її від грабіжницьких нападів споконвічних ворогів. Ще тільки почалася праця над відбудовою зруйнованого національного храму, а вже з усіх сторін нахлинули заздрі сусіди. Щоб відперти ці напади, стало зразу необхідним створити свою збройну силу, рідне українське військо, що зараз же виступило як новий державно-творчий чинник.

Первопочини творення української збройної сили в Західній Україні (Східній Галичині) нерозривно пов'язані з підготовок) Листопадового Чину. Ще в половині вересня 1918 р. створено у Львові таємну військову організацію, складену здебільшого зі старшин-українців австрійського війська під назвою: Український Військовий Комітет. Ця організація мала за завдання підготовити переворот. В першій половині жовтня 1918 року приступили до цього Комітету відпоручники Леґіону УСС, який під той час був розташований в Чернівцях на Буковині. На голову Комітету, що згодом прийняв назву Український Генеральний Військовий Комісаріат, обрано сотника УСС Дмитра Вітовського. Він прибув 29-го жовтня 1918 р. до Львова і, дізнавшись, що Польська Ліквідаційна Комісія мала в перших днях листопада переїхати з Кракова у Львів, щоб перебрати від австрійського намісника владу над Східньою Галичиною, рішив почати негайно збройне повстання і захопити владу в українські руки, що й переведено славнопам'ятного Першого Листопада 1918 року. Безпосередньо після цього Український Генеральний Військовий Комісаріят перейменував себе на Українську Генеральну Команду, яка стала першим головним штабом нової Армії. Зав'язком і ядром тієї національної української Армії був Леґіон УСС, одначе листопадовий переворот перевів гурт старшин, підстарший і стрільців колишніх австрійсько-угорських частин, розташованих у Східній Галичині, зокрема у Львові, при співучасти деяких Українських Січових Стрільців. До них приєдналися добровільці з-поміж університетської і гімназійної молоді та робітництва. Створені нашвидкоруч відділи були змушені безпосередньо після перевороту, бувши ще в стадії формування, зайняти оборонні позиції проти наступаючих польських боївок та реґулярних військових частин. Леґіон УСС же вспів прибути до Львова лише за декілька днів після перевороту.

Перші частини Галицької Армії (так вона тоді звалася) творилися самочинно, за почином та під проводом енергійних старшин і підстаршин, на загрожених відтинках фронту. Вони не були зразу пов'язані організаційною мережею і діяли радше на подобу партизанських загонів. Аж після залишення Львова ті частини переорганізувалися в так звані групи, що одержали свої назви від відтинків та місцевостей, в яких діяли, або просто від прізвищ своїх командирів. Так постали: Група Схід, Група Північ, Група Яворівська, Група Старе Село, Група Кравса, Група Клея та інші. 9-го грудня 1918 р. Начальним Командантом Галицької Армії став тодішній генерал-хорунжий (пізніший генерал-полковник і командарм Дійової Армії в Першому Зимовому Поході) Михайло Омелянович-Павленко, а його начальником штабу талановитий старшина кол. російського генштабу полк. Євген Мишковський. Цей останній виготовив і перевів організацію отих напівсамостійних відділів в одну здисципліновану цілість. Створена ним організаційна схема була ось така: Головний провід Армії спочивав в руках Начального Вождя, якому був приданий начальник штабу з відповідними референтами, що всі разом становили Начальну Команду Галицької Армії (в скороченню НКГА). Всю Армію поділено на три Корпуси, означені римськими черговими числами І, II, III. Пізніше, під час Чортківської офензиви командування УГА приступило було до формування двох дальших корпусів, ІV-го і V-го, одначе внаслідку дальшого розвитку подій скінчилося на змонтуванні тільки корпусних штабів та створенні декількох нових бриґад. Корпуси складалися з бриґад. У склад бриґади входили: 3 - 5 куренів піхоти, полк артилерії по 4 - батерій, кінна сотня, технічна сотня, сотня зв'язку, чота польової жандармерії та інші допоміжні формації і установи. Згодом переведено піхоту на полкову систему трикурінного складу. Поодинокі бригади УГА, — за вийнятком 1-ої Бригади УСС, — одержали свої назви від округ або міст, з яких мобілізувалися, наприклад: 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 5-та Равська тощо. Бриґади нараховували приблизно по 4,000 баґнетів, 50—100 шабель та 16—20 гармат різного калібру. Харчовий стан Української Галицької Армії становив коло 120,000 осіб, а бойовий понад 60,000. Зорганізовано також Команду запілля, пізніше перейменовану на Команду Етапу Армії, як і вишкільні бази для старшин і підстаршин.

Основою творення та поповнювання Армії була обов'язкова військова служба, яка охоплювала чоловіче населення тільки української національности у віці 18 - 35 років. Справами поповнювання відали Окружні Військові Команди при співдіянні повітових комісарів. Ці команди підлягали Державному Секретаріятові Військових Справ (ДСВС), що його завданням було організувати і вишколювати Армію та постачати Начальній Команді всі потрібні польовим формаціям матеріяли.

Для набору, а радше мобілізації вояків-українців з колишніх австро-угорських з'єднань, які верталися з фронтів першої світової війни, та формування з них бойових одиниць створено вже в перших днях листопада 1918 р. у Відні старанням тамошніх старшин-українців, студентів університету та деяких політиків Переходову Станицю під проводом пор. УСС Катамая. Ця установа збирала й відправляла транспорти вояків в Західню Україну окружним шляхом через Мадярщину. У зв'язку з цим слід пригадати, що вояки-українці, які в складі кол. австрійських з'єднань попали були в італійський полон, кількістю коло 9,000 осіб, докладали всяких зусиль, щоб дістатися в Україну і включитися в ряди Українського Війська, одначе це їм не вдалося. Тільки в липні 1920 р. одна група тих полонених, силою 400 вояків, що були інтерновані в місті Касіно, вспіла виєднати від італійської влади дозвіл на переїзд до батьківщини. По дорозі їхній транспорт зупинився в місті Біллях, де зустрів його польський полковник, який заставив італійського начальника ешелону спрямувати цей транспорт в Польщу. Дізнавшись про це, українські поворотці підступом і хабарами перемовили залізничників, щоб перевезли їх в місто Лебрінґ в Австрії, де вони й вивантажились, обезброївши конвоюючих італійських вояків. У Лебрінґу вони залишилися в таборі поворотців під опікою Українського Червоного Хреста, аж доки старанням през. д-ра Є. Петрушевича не були перевезені до табору в Ліберці, ЧСР. В Україну так і не вспіли пробратись.

Організування Армії натрапляло на величезні перешкоди й труднощі. Вся країна була дощенту знищена й пограбована. Колишні австрійські склади боєприпасів загарбали поляки. Особливо дошкульною була недостача амуніції. Спроби закупити виряд та амуніцію за нафту в Мадярщині не вдалися. Деяку кількість зброї одержано з Наддніпрянської України, одначе згодом внаслідку посиленого наступу большевиків і це джерело було втрачено. Вкінці Армія мусіла здебільшого задоволитись тим, що вспіла здобути від ворога. Вистрілявши останні набої, була змушена залишити свою вужчу батьківщину та податись на Наддніпрянщину. Яскравим доказом катастрофальних наслідків цих недостач нехай послужить ось така подія: Після Чортківської офензиви Командування УГА було змушене відпустити додому 70,000 добровільців, які зголосилися були до Армії, тільки тому, що не було дня них одностроїв, взуття та виряду, не говорячи вже про зброю та набої. Дальшу трудність в організуванні спричинював брак вищих старшин, головно генерального штабу. Старшинський корпус УГА складався здебільшого з кол. запасних старшин австро-угорської армії, які щоправда мали чималий бойовий досвід з першої світової війни, як командири тактичних одиниць нижчого ступня до куреня включно, одначе не розпоряджали відповідними кваліфікаціями для командування більшими з'єднаннями. Тодішній підполковник, пізніший генерал-четар УГА, Віктор Курманович, що був старшиною кол. австрійського генерального штабу, перебував наприкінці першої світової війни на італійському фронті, як командуючий армійською групою, і вспів дуже пізно прибути до рідного Війська. Після того, як старання Уряду ЗУНР та Командування УГА про відрядження більшого числа кваліфікованих старшин з Дійової Армії УНР не увінчались успіхом, прийшлося прийняти до служби в УГА старшин-чужинців, здебільшого німців, переважна більшість яких виявила себе щиро відданими українській справі. Дальшою несприятливою обставиною при творенні УГА було виснаження населення, головно кол. вояцтва, 4-річною війною, яку це останнє перебуло здебільшого на італійському фронті, далеко від рідного краю.

Проте, не зважаючи на всі ці труднощі, перешкоди й недоліки, вдалося поставити військову формацію, якої не посоромилась би ніяка нація. УГА була армією суто революційною. Вона постала порядком перевороту, тобто збройного виступу проти влади займаницької держави, якій члени цієї армії присягали вояцьку вірність і яка ще тоді існувала. УГА зберегла зразкову дисципліну і боєздатність, а над усе жертвенну любов до батьківщини та непохитну вірність і відданість ідеї визволення Соборної України.

Воєнні дії УГА можна поділити на ось такі три стадії: 1. вуличні бої у Львові, 2. облогу Львова та 3. бої проти червоних і білих москалів на Східньо-українських Землях.

Перша стадія скінчилася після трьох тижнів відступом зі Львова. Недостатні власні сили та непривичні операції у великому місті серед ворожого населення, це були труднощі, яких не вдалося перебороти.

Вийшовши з міста, УГА розпочала його облогу. Вспродовж її тривання переведено три офензиви. В двох перших: 27-го грудня 1918 та 11-го січня 1919 рр. українські з'єднання, зокрема Бригада УСС зайняли декілька підміських сіл і дійшли до Личакова і Кульпаркова, але Львова не здобули. Після того полк. Курманович, ставши начальником штабу Армії та переконавшись, що фронтовим наступом не вдасться здобути Львова, виготовив новий плян, який передбачав захоплення залізниці Львів - Перемишль, щоб тим чином відрізати галицьку столицю від заходу та не допустити польських підкріплень до обложеного міста. У цій акції Бригада УСС зайняла 16-го лютого 1919 р. після завзятого бою село Вовчухи і від того цю офензиву стали звати "Вовчухівською". Це село було положене при вищезгаданій залізничій лінії і вслід за цим ціль офензиви була майже осягнена. Поляки попали в критичне положення, з якого вирятувала їх Франція.

У тій для українців корисній стадії війни Паризька Мирова Конференція вислала на українсько-польський фронт військову місію під проводом французького генерала Бертельмі. Ця місія накинула перемир'я, що його польська сторона використала для підтягнення з заходу поважних сил. У дні 7-го березня 1919 р. українці стали продовжувати перервану перемир'ям офензиву, яка розгорнулася згідно з плином і довела до цілковитого захитання польського фронту. Здавалося, що Львів ось-ось скапітулює. Але в тому часі поляки одержали з заходу підмогу у вигляді знаменито вишколеної і вивінуваної у Франції польської армії ген. Галлера, яка відтиснула переможні досі з'єднання УГА від Львова. Одночасно румуни, використовуючи трагічне положення УГА, переступили в дні 23-го травня 1919 р. галицько-буковинський кордон і зайняли південно-східні повіти Галичини. В короткому часі поляки захопили майже всю країну, а відступаюча УГА опинилася з початком червня 1919 р. в куті між Дністром і Збручем та західньо-північною лінією: Устечко — Ягольниця — Шманьківчики — Чорнокінці — Збризь.

Положення Армії в цьому "трикутнику розпуки" було просто катастрофальне. Від заходу й півночі загрожували їй поляки, від півдня румуни, а від сходу большевики. Внаслідку безупинного відступу Армія втратила приблизно 3/4 свого бойового стану й не мала амуніції, а також дух війська був не найкращий. Та саме в хвилі, коли положення здавалося безвихідним і безвиглядним, частини УГА під енергійною командою новонайменованого Начального Вождя, генерал-поручника Олександра Грекова розпочали в дні 7-го червня 1919 р. Чортківську офензиву. Впродовж тієї блискучої акції частини УГА розгромили поляків, здобули ряд ключових позицій і підійшли на відстань 50 кілометрів до Львова. Одначе, внаслідку цілковитої недостачі набоїв прийшлося припинити дальший наступ і під тиском свіжих польським сил розпочати серед ар'єргардних боїв зорганізований відступ за Збруч.

Щодо ґенези Чортківської офензиви існують різні твердження. Одні подають, що плян цього бравурного наступу виготовила Начальна Команда Галицької Армії, інші твердять, що ту славетну акцію започаткували самотужки старшини 3-ої і 7-ої Бриґад, які зуміли намовити своїх бриґадирів до самочинного виступу. Проф. Лев Шанковський в своєму творі "Українська Армія в боротьбі за Державність" засвідчує, що згадану офензиву вирішено на нараді старшин вищеназваних бриґад, при чому ідею наступу особливо гаряче пропагували й обстоювали командир 13-го полку піхоти 7-ої Львівської Бриґади сот. Роман Волощук та командир 3-го гарматного полку сот. Юліян Шепарович. Фактом є, що обидва ці сотники були у зв'язку з Чортківською офензивою підвищені поза чергою до ступня отамана (майора). Обидвох їх немає вже між живими. От. Волощука вбили по-варварськи комуністи у Братиславі, на Словаччині, де він був високим урядовцем у міністерстві фінансів, а от. Шепарович помер на скитальщині у Німеччині. Знову ж проф. М. Андрусяк твердив в одній доповіді, що ініціятором тієї славної офензиви був сот. Богдан Загайкевич, який помер недавно на еміґрації в ЗСА.

Чортківська офензива, що без сумніву належить до найкращих тактичних осягів Українського Війська під час визвольної боротьби нашого часу, викликала захоплення та загальний підйом духа не тільки серед війська, але й серед усього українського населення Західньої України. З невеличкого клаптика країни, на якому тоді оперувала УГА, прибуло в її ряди коло 90,000 нових вояків, в тому значне число добровільців, якими поповнено проріджені частини до повнішого чисельного стану. Та воднораз ця офензива, що вкрила бойові прапори молодої Армії нев'янучою славою, була її останнім боєм на території її вужчої батьківщини, Західньої України. Після катастрофального закінчення офензиви перед Урядом і Командуванням стануло рубом питання: "А що далі?" Відповідь на це питання дали старшини і рядовики Армії, які з кількох намічених концепцій вибрали єдино правильну: перехід на Наддніпрянську Україну, щоб там разом з Дійовою Армією УНР включитися в боротьбу проти другого запеклого ворога України Москви.

Покидаючи свою вужчу батьківщину, вояки УГА "зажурились, як Збруч річку проходили". Одначе, їхню журбу та їхній сум розвіяло нове гасло "через Київ до Львова". Перед очима їхніх душ з'явилася візія "матери городів руських", золотоверхої столиці Соборної України. Задивлені в її чар, вони з новим завзяттям кинулися бравурним наступом на московських наїзників. Об'єднані під одним спільним проводом Штабу Головного Отамана, обидві Українські Армії швидко очистили Правобережну Україну від ворога, а апогеєм їхнього тріюмфального походу було здобуття Києва в дні 30-го серпня 1919 року.

Події, що сталися після того найвищого осягу, привели вкінці до підступного обезброєння решток здесяткованої тифом та залишеної без політичного проводу Української Галицької Армії полякам в квітні 1920 року.

Ідея визволення жевріє вічним вогнем в серцях всіх українців та переходить з покоління в покоління.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації