ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 10 січня 2010 р.

СТАРШИНИ УГА У МОСКВІ Й КОЖУХОВІ

Микола Спанчак

   Недавно вийшла книжечка: Микола Спанчак «В'язень Кожухова», 1918-1968, власним накладом автора. Стор. 72. За дозволом Автора, передруковуємо два уступи з тієї книжечки: «Арешт б. старшин УГА і висилка в Москву» та «ВЧК в Москві і Кожухівський табір». — Редакція.


Переорганізовані бриґади Ч.У.Г.А. показали на фронті, що вони не бажають воювати за ворожий для українського народу московський комунізм, а бажають воювати за вільну українську державу — вони відкрили фронт і спричинили поразку большевиків. Ми здогадались про це негайно. Десь в кінці квітня 1920 р. нам заявили, що мусять зробити реєстр нашої зброї. Докладно записували рід і число пістоль та обіцяли наступного дня їх повернути, але після відібрання зброї заговорили інакше: зарядили збірку і відправили всіх під ескортою до Печерських касарень-тюрми, яка находилась за Печерською Лаврою. Туди привели також тих старшин, які жили поза Бендерівськими касарнями.

Приблизно в той час перевели чекісти масакру старшин, що виїхали другим транспортом до Одеси. Приблизно тоді розстріляли от. Горобача й інших в Одесі.

За кілька днів вночі перевели нас до Київської пристані на Подолі. Там вже чекав на нас корабель, яким нас відправили горі Дніпром, а потім залізницею до Москви. Крім ескорти на кораблі, за нами їхав катер з машиновими крісами напоготові. Тим часом польська армія, а з ними, може, й армія УНР зводили десь уже близько бої. Ночами ми чули стрілянину, а корабель стояв нерухомо посередині Дніпра, чекаючи ранку. Ми голодували. На берег нас зовсім не пускали. На кораблі було 200-300 старшин УГА та деяка кількість підстаршин. Треба думати, що катер із скорострілами мав завдання знищити нас, якби фронт зближався до Дніпра.

Десь між Могилевом (не змішувати з Могилевим Подільським) і Смоленськом нас висадили з корабля і перевели на якусь залізнодорожню станцію (здається, місто Орша) звідки через Смоленськ повезли до Москви.

Звичайно полонені або арештовані мають деякі права і можливість зв'язку з рідними, організаціями та представниками свого народу. Ми таких прав не мали і не могли про них і мріяти. Нас не було кому прощати в Києві, хоч українці Києва відносились до нас дуже любовно. Нас вивезли з Києва вночі, але якби навіть вивозили вдень, то ніхто не відважився б і рукою кивнути, щоб показати свою прихильність до нас. Український нарід був уже в той час стероризований чекістами. Ми не чули ні від кого погроз, але ми знали, що смерть грозила нам щохвилини. Ми не могли писати скарг. Лиш на натяк про невдоволення грозив розстріл без суду. Не було також української або інтернаціональної преси чи журналів, щоб повідомити світ про безправство над нами. Вся преса була комуністична, ворожа до нас, що піддержувала та виконувала накази ВЧК. Ми всі знали, що їдемо на смерть. Ми не мали духовної опіки і не могли перед невідомим майбутнім очистити наші душі та поєднатися з Богом. Жодного духовника не було з нами. Ми могли тільки тихо молитися і віддавати нашу долю в руки Всевишнього. В такому стані ми доїхали до Москви.

Коли ми прибули до Москви, нас відправили на Луб'янку, де в той час находилась Всеросійська Чрезвичайная Комісія (ВЧК). Замкнені в дворі, ми чекали на вирішення нашої долі. За 5-6 годин вирішили відправити нас в Кожухівський табір, що находився під Москвою, поза кільцем підмосковської залізнодорожної лінії. Там ми застали багато старшин українців-придніпрянців з різних «білих» армій, і невелике число колишніх офіцерів німецької та австрійської армії. Наскільки я собі пригадую, москалів у цьому таборі не було, або було дуже мало. Великі бараки табору були окружені високими на 3-4 метрів грубими дошками, обтягнутими з боків та зверху колючим дротом. З зовнішньої сторони табір охороняли війська ВЧК, а з внутрішньої — довірені полонені з «білих» армій. Адміністративні бараки були відгороджені окремо, а також бараки амбуляторії були відділені.

Полонені (арештовані) рідко користувались душем, бо тоді всі речі й одяг треба було складати при вході в барак, де був душ. Сторожа їх докладно перевіряла, всі записки, папери, гроші забирали, а одяг переносили на вихідну сторону, де полонені одягались. Харчі складались з юшки, в якій плавало по кілька зерен цілої пшениці і в яку при варенні вкладали головки й хвости оселедців, що залишались з кухні для адміністративного персоналу та охоронників табору. Ми дуже голодували. Положення наше було безвихідне, а через голод і знущання деякі відбирали собі життя. Пам'ятаю, як один австрійський полковник, незадовго після нашого приходу, зарізався вночі. Восени стався прорив урожаю в підмосковських садах і частину арештованих виводили збирати врожай. Тоді можна було напхатися овочами, а деякі ухитрялись принести кілька яблук для тих, що оставались в таборі. Це ще більше підсилювало епідемію червінки.

Українці, особливо колишні старшини УГА, не оминали нагоди, щоб зійтися разом, ніби вивчати політекономію, історію, російську мову і т. д. і при цьому ділились думками про: своє положення. Чот. Олійник (був в таборі із своєю дружиною) зорганізував навіть виставу «Сватання на Гончарівці». Над арештованими знущались, але рівночасно вели большевицьку пропаґанду. На аґітаційні «мітінґи» приїжджали навіть аґітатори з-поза табору, напр., аґітатор польського походження Фелікс Кон та ін. Лікарем табору був польський полонений жид, а санітарем теж були полонені поляки. На хворих майже не звертали уваги, бо лікувати не було чим. Навіть аспірини не можна було одержати. В рідких випадках хворих відправляли до тюремного шпиталю, який находився на одному передмістю Москви. Командантом тієї лікарні, а також його замісником були матроси. Обидва дуже хотіли показати, що вони військовики і постійно носили шпори. Працював у тому шпиталі тільки один лікар, що походив з України, мабуть також з арештованих, зовсім сивий, мав около 70 років. В тому шпиталі багато людей умирало, бо ліків майже не було. Але тим, що люди вмирали, ніхто не журився. З наших старшин у цьому шпиталі були: от. Дудинський, чот. Плюндрас, хор. Клодницький, син, чот. Семен Миськів, чот. М. Спанчак, хор. Сорочан і ін., прізвищ яких уже не пам'ятаю. Я був хворий на очі. Думаю, що при промиванні санітар спалив мені марганцевим калієм праве око і воно напухло, а повіки очей зовсім не відкривались. От. Дудинський помер у цьому шпиталі на червінку, а інші за деякий час повертались до табору. Наше перебування в шпиталі було нашим щастям у нещасті, бо в той період всіх старшин УГА вивезли з табору до Архангельська. Дуже часто з табору викликали відповідну частину арештованих з «речами». Речі потім відбирали, а викликаних вивозили в ліс і розстрілювали. Найбільшу групу, бо майже половину мешканців табору, вивезли на розстріл під час якихсь детонацій у Москві. Казали, що це горів склад зброї, а розстріл був пімстою чекістів. Але після таких розстрілів табір заповнювався наново, бо людей ловили, де могли.

Старшин УГА забирали на розстріл мало, їм підготовили інший «Катинь». Їх вивезли до Архангельська і, як нам потім розказували новоприбулі, посадили на корабель та вивезли на море, де всіх, разом з кораблем, затопили. Це підтверджується також тим фактом, що жоден з вивезених до Архангельська старшин більше не повернувся.

Як ми вернулись до табору з шпиталя, то застали там уже нових наших старшин: от. Букшованого, сот. Капусту (він казав, що за часів ЧУГА був командантом двірця в Бірзулі) та інших. Новоприбулі приносили нові вістки. Від них ми довідалися, що при ЦК Комуністичної Партії в Москві організовано Галицьке бюро, яке мало опікуватися галичанами. Одного разу наш табір відвідали представники цього бюра. Це був голова бюра, якийсь Пушкар, і секретар Баландюк. Я думаю, що обидва вони служили колись в УГА. Я не знаю дати, коли зорганізоване це "Галицьке бюро" при ЦК ВКП(б). Цікаво, що представники цього бюра не відвідали табору перед відправленням наших старшин на смерть до Архангельська. Вони з'явились до табору тоді, коли в таборі залишилось всього кільканадцять старшин, головно тих, що вернулись з шпиталю, здебільша старшин нижчої ранґи (чотарів і хорунжих) і тільки двох вищої ранґи (от. Букшований та сотн. Капуста). Чи це не було зроблено, щоб показати гуманність до галичан, при чому тоді, як головне ядро старшин вже було знищене.

  Хочу ще додати, що в часі висилки старшин з Кожухова до Архангельська деяку кількість старших віком старшин вислано в Казань, в робітничі табори. Про це розказував мені сотн. Іван Думин, якого я зустрів в часі другої світової війни в Дрогобичі, за окупації України німцями.

За старанням «Галицького бюра» нас звільнили з табору та дозволили деякий час жити в Москві. Між звільненими були: от. Букшований, сотн. Капуста, чот. Плюндрас, чот. Миськів, хор. Колодницький, син, чот. Спанчак та ін., прізвища яких я вже не пам'ятаю. На «волі» ми ходили шукати щодня якоїсь роботи і так жили. Найчастіше ми рубали дрова для пекарень і цим заробляли 2-3 фунти хліба денно. Обідали в публічних харчівнях, де діставали юшку з цілої пшениці, але густішу як у таборі. Вечорами ходили до клюбу і терпеливо вислухували пропаґандивні доповіді, за що всі приявні одержували по куску цукру і чай, який пили «в прикуску». Жили разом в одному з так званих «Домів Совєтів». Ці доми були організовані спеціяльно для бездомних які за нічліг не платили.

Багато помагали нам українці, які тоді ще мали свій клюб при Тверській вулиці. В клюбі час від часу давали вистави українських побутових п'єс, як «Наталка Полтавка», «Вечорниці», «Сватання на Гончарівці» й ін. Тут ми познайомились також з поетом Чупринкою, який тоді жив у Москві, а властиво переховувався в приміщенні клюбу. Він був завжди сумний, мовчаливий і пригноблений. Видно, відчував, що скоро начнуться переслідування українців. Його пізніше розстріляла ЧеКа (28. 7. 1921).

За нашими стараннями через «Галицьке бюро» комендантура Москви видала нам дозвіл виїхати до Харкова. Виїхало нас около 15 осіб. От. Букшований залишився в Москві. Пізніше, вже у Вінниці, я читав у газеті, що «Органами ВЧК в Москві розстріляно крупного шпіона Букшованого Осипа».

З Кожухівського табору пригадую собі прізвища таких старшин: от. СеньГорук, от. Осип Дудинський, сотн. Іван Цяпка, сотн. Кекіш, сотн. Іван Думин (зустрівся з ним пізніше в Дрогобичі), сотн. Клодницький — батько, хор. Клодницький — син, випущений зі мною, чот. Калина, пор. Кобрин з жінкою (Маґурська з Самбора), чот. Черняхівський, сотн.Мартинович, здається, був з дружиною, чот. Олійник з дружиною, чот. Миськів (випущений разом зі мною), чот. Плюндрас (випущений зі мною), підхор. Сорочан (втік з лікарні), військовий урядовець Левандовський, з жінкою і донечкою 5-6 років. Пізніше прибув до табору також генерал Осип Микитка, але за кілька днів його забрали назад. Він скаржився, що його хотять примусити, щоб він прийняв командування над одною совєтською дивізією, але він відмовився. Пізніше ВЧК його розстріляла. Це, що я описував, відноситься до групи старшин УГА, що в Кожухів були відправлені з Києва. Скільки таких груп знайшли свій «Катинь» в кожухівському таборі, один Господь знає...

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації